Хочеться, перш за все, висловити свою цілковиту згоду із твердженням Юрія Кухарчука про те, що Ромни, чи, правильніше Ромен, належать до тих міст України, які складають золотий фонд її прадавньої історії. Додамо ще, що не лише прадавньої, адже не раз так бувало, що Ромен ставав в центрі подій, які мали не лише якесь регіональне значення, але й впливали на хід загальноукраїнської, чи навіть європейської історії. Його талановиті вчені і митці, актори і літератори, військові і політичні діячі внесли і вносять неоціненний вклад в розвиток світової економіки, науки, мистецтва і культури, примножуючи загальнолюдські цивілізаційні здобутки, працюючи і творячи не лише в Україні, але часто й за межами рідної Батьківщини.
Весь багатовіковий літопис Ромен має свій неповторний відбиток на численних пам’ятках історії та культури, в народно-пісенній і народнопоетичній творчості, в різноманітних легендах і переказах, що з роду в рід передається наступним поколінням роменців. Пам’ять про цікаву історію рідного краю, про її вірних синів і дочок зберігається і в назвах вулиць нашого міста, попри ідеологічні збочення, що до останнього часу мали місце, як і по всій Україні, так і в нашому місті. Попри все, старі назви вулиць зберігалися в свідомості і пам’яті роменців: вулиця Полтавська, Коржівська, Глинська, Аптекарська, Могилки тощо – вони були в широкому обігу серед роменців. Та й не зовсім прижилася серед мешканців Ромен та навколишніх міст і сіл зрусифікована назва нашого прадавнього літописного міста…
Найменування й перейменування вулиць в нашому місті вже також має свою історію. Можна, для прикладу, згадати появу вулиці (нині бульвар) Шевченка у нашому місті. Ще в далекі дореволюційні роки, коли в Україні, та й по всій тодішній російській імперії, йшла наполеглива боротьба за гідне пошанування великого українського поета і художника Тараса Шевченка, група роменців виступила з ініціативою назвати колишню Панську вулицю вулицею Шевченка. Полтавський губернатор змушений був погодитися із волевиявленням роменців – і колишня вулиця Панська отримала нову назву, стала носити ім’я колишнього кріпака, а насправді велетня духу, котрий впливав і продовжує впливати на розвиток духовності, національної гідності і ментальності українського народу. А в далекому 1917 році в нашому місті з’явилася і школа імені Шевченка – це нинішня міська школа № 6. У вирі революційної боротьби і творення нового суспільства, яке так і не відбулося, ця назва з часом загубилася в період десятиліть насаджуваної новою владою політики замовчування та приниження всього національного, українського. Отож вкотре хочеться заявити про необхідність повернення цьому навчальному закладові імені українського генія.
У 1920 році теж пройшла хвиля перейменувань і рішенням тодішнього міськвиконкому на карті Ромен з’явилися перші радянські назви, які відкидали старі найменування, а насаджували нові, революційні, пролетарські, головним чином, неукраїнські найменування… Ця антиукраїнська, антиісторична політика продовжувалась протягом десятиліть і лише здобуття Україною незалежності зупинило прояви цієї денаціональної політики попередньої влади.
Хочеться підкреслити, що багато небайдужих роменців, зокрема працівники Роменського краєзнавчого музею, члени відродженої в 1989 році Роменської «Просвіти» та новоутвореної громадської організації «Роменське земляцтво», активісти молодіжної громадської організації “Сузір’я” неодноразово виступали за повернення старих історичних назв вулицям нашого міста, щоб вони носили найменування кращих уродженців Роменщини, котрі уславили рідний край і Україну в галузі науки, мистецтва, культури. Не залишилися осторонь цього питання і члени молодіжної громадської організації “Сузір’я”, які, наприклад, висловили пропозицію створення площі імені Івана Кавалерідзє з нагоди відзначення 125-річчя від дня народження нашого талановитого земляка.
Упродовж останніх років при виконкомі Роменської міської ради активно працює робоча група з комплексного вивчення питання найменування (перейменування) вулиць, провулків, площ, бульварів міста. Подібна комісія працює і в Роменському районі…
І потроху ситуація стала змінюватися на краще. Тільки упродовж останніх тридцяти років на карті Ромен «з’явилися» нові вулиці, зокрема далекого 1985 року ухвалою Роменського міськвиконкому вул. Лозівську перейменували на вул. адмірала Лозівського, вул. Комунальну – на вул. Кавалерідзе. Колишню Сільськогосподарську перейменували на честь Братів Потебнів – керівника антицарського Комітету російських офіцерів у Польщі Андрія Потебні та його старшого брата, визначного філолога Олександра. В місті з’явилася центральна районна бібліотека імені Йосипа Дудки, прекрасного педагога і поета, людини, яка любила свою рідну землю.
Чи не остаточно це питання в нашому місті, як і в Роменському районі, було в основному вирішене після відомого закону про декомунізацію в Україні. Лише після його прийняття ми отримали дієвий інструмент для вирішення цієї проблеми і на карті нашого міста з’явилися відроджені назви вулиць, багатьом з них були присвоєні імена славних уродженців землі роменської.
Дещо пізніше, дослухаючись до думки громадськості, колишню вулицю Луначарського переименували на честь українського військового діяча і не меншого державника Петра Калнишевського – багаторічного кошового Запорізької Січі, уродженця Роменщини.
Звичайно, в журнальній публікації важко розказати про всі ці зміни, тож спробуємо розповісти хоча б про кількох наших краян, пам’ять про котрих, про їх значний внесок в економічний, культурний розвиток України та й людства в цілому, знайшла своє відображення в нових назвах вулиць нашого прадавнього, літописного міста.
Нові назви вулиць нашого міста підкреслюють ту відому істину, що воно з давніх-давен славилось своїми театральними традиціями, своїм театральним мистецтвом. Тож немає нічого дивного в тому, що в Ромні з’явилася вулиця Воликівських, бо гідними представниками цієї талановитої родини, зокрема, були Ірина Воликівська та хоровий диригент, засновник Роменської робітничо-селянської мандрівної капели імені Леонтовича Андрій Воликівський. «Свої» персональні вулиці отримали колишні роменські актори Василь Яременко, Степан Шкурат, талановитий уродженець нашого міста композитор Ісаак Шварц, автор багатьох відомих пісень в кінофільмах, романсів та пісень на слова О. Пушкіна, Ф. Тютчева, Г. Гейне, Б. Окуджави. Єдине, про що можна шкодувати, що в нашому місті немає свого театрального музею чи музею театрального мистецтва та художньої самодіяльності. А мав би бути! І його можна було б відкрити в будинку, що належав Степанові Шкурату. Він вже й сьогодні музей! Адже всі вони творили і примножували театральну славу Роменщини, яка, на жаль, нині її нестримно втрачає…
З’явилася на осучасненій карті Ромен і вулиця ще одного нашого земляка – Мусія Олексієнка – відомого українського кобзаря, учителя легендарного народного співця Євгена Адамцевича, з котрим вони створили уславлений «Запорізький марш». Додамо ще й вулицю Івана Курилова, одного з перших дослідників історії Ромен та його церковної минувшини, автора першої прекрасної книги з історії Ромен – «Роменська старовина».
Як весною повертаються додому птахи з вирію, так останніми роками повертаються до рідної землі імена багатьох наших земляків, котрих зла доля свого часу закинула далеко від батьківського порога. Відірвані від рідного краю, у своїх серцях вони зберегли любов і повагу до нього, по всіх усюдах робили все можливе, щоб жила Україна, її слово, її мистецтво, а їх творчий доробок сьогодні поповнює бурхливе річище української науки, мистецтва, культури, літератури.
Маємо й ми роменців, що повернулися на Роменщину вже в назві вулиць через багато років. Серед них – Олександр Коваленко – військово-морський інженер Чорноморського флоту, активний учасник повстання на панцернику «Потьомкін», секретар української дипломатичної місії в Парижі, де Олександр Михайлович жив аж до часу, коли Українська господарська академія в Чехословаччині запросила його на посаду лектора з вищої математики. Це далеко не повний перелік важливих віх на життєвому шляху нашого земляка.
Знайшла на карті вулиць нашого міста і родина Римаренків, найвідомішим представником котрої був Андріан – вікарій Нью-Йорської єпархії, архиєпископ Роклендський, котрий розпочинав свою службу Божу саме в Ромні, в своєму рідному місті.
Таким був і Леонід Полтава котрий народився в літописному Ромні, але довго не був тут знаний як відомий український поет, прозаїк, драматург, перекладач і публіцист. У його творчому доробку багато поетичних збірок. Зокрема, «За мурами Берліна», «Жовті каруселі», «Українські балади», «Енеїда модерна», «Смак сонця» тощо, збірка новел «У вишневій країні», пригодницько-фантастична повість «Чи зійде завтра сонце», історичний роман «1709», цикл історичних оповідань «Маленький дзвонар із Конотопа», драми «Чого шумлять дуби», «Чужі вітри», «Заметіль» та інші драматичні твори. Він – автор лібретто до опер і оперет «Оксана», «Анна Ярославна», «Ольга Київська», «Червона шапочка», «Вовк у овечій шкурі», «Чарівна сопілка» тощо.
Щедрою була праця нашого земляка і на ниві дитячої літератури. Маємо на увазі поеми для дітей «Слон по Африці ходив», «Жучок-жебрачок», «Лебеді», «Лісова пригода», «Вартові», «Живі забавки», «Котячий хор», «З лісу зайчики ішли». Йому ж належать і книги «Абетка з історії України», «Абетка веселенька для дорослих і маленьких». В галузі дитячої літератури Леонід Полтава є лауреатом конкурсу імені Івана Франка в Чикаго, в 1987 році отримав першу нагороду за поему для дітей «Казка про Шевчика, Лиса та інших звірів».
А ще відомий наш краянин як перекладач. У свою чергу багато творів самого Леоніда Полтави перекладені на інші мови світу.
Слід зазначити, що Леонід Полтава проводив активну громадську роботу, працював у різноманітних організаціях і товариствах. Співпрацював з багатьма періодичними виданнями українською мовою, що виходили за кордоном, відгукувався на всі культурно-мистецькі події, що відбувалися в середовищі української діаспори. Далеко від України він жив її турботами, болів їх болями, мріяв про її кращу долю, про її визволення, віддавав свою душу і серце, свою творчу наснагу задля цього.
Вже по смерті повернувся Леонід Полтава на свою рідну роменську землю. Ще 1993 року в поетичному збірнику творів роменських поетів і прозаїків «Пелюстки Ромен-цвіту», виданому місцевою «Просвітою», в розділі «Наші незабутні» з’явилися перші вірші Леоніда Полтави. Гідно відзначаються з того часу на Роменщині і ювілейні дати поета, а нині його ім’я пошановано і в назві вулиці його рідного міста.
Ім’ям ще одного уродженця нашого міста – письменника, лауреата Національної премії імені Шевченка Бориса Антоненка-Давидовича, котрий був і залишається совістю української літератури – названо вулицю в Ромні. А ще його ім’я присвоєно міській бібліотеці для дорослих.
Увічнено в назві однієї з міських вулиць і ім’я ще одного нашого земляка – Олексія Борисяка – видатного геолога й палеонтолога, академіка Академії наук СРСР, директора створеного з його ініціативи Палеонтологічного інституту.
Увічнений у назві вулиці ще один наш земляк – Рожалін Кузьма Федорович, уродженець Вовківець, один з перших українських докторів медичних наук, котрий здобував освіту у Києво-Могилянській академії, петербурзькій Медичній школі, Лейденському і Берлінському університетах, викладав фізіологію і фармакологію в госпітальних школах Петербурга, багато років працював на медичній ниві.
Імена інших наших земляків, що увічнені у назві роменських вулиць – Миколи Макаренка та Володимира Пархоменка, відомі далеко за межами України. Їх титанічна і невтомна праця на ниві української історії, культури, музейництва і по сьогодні є прикладом подвижництва і жертовності в ім’я України, її культури, науки. Це були справді величні постаті, що народилися на роменській землі. Бути увічненим в назві рідного міста чи не найбільше заслуговував саме Микола Макаренко, який, як і Іван Кавалерідзе, особливо поріднився з рідною землею. Адже з багатьма роменцями Микола Макаренко упродовж багатьох років підтримував особисті і наукові зв’язки. Згадаємо, зокрема, прізвище роменця Сергія Федоровича Козлова, що відігравав важливу роль у становленні та розвитку краєзнавства на Роменщині. Разом з відомим збирачем фольклорних скарбів Роменщини Павлом Гнідичем, художником Михайлом Семенчиком і Тимофієм Сафоновим, що в передреволюційні та перші пореволюційні роки працював викладачем Роменського реального училища, вчителем, краєзнавцем і літератором Іваном Галюном, Микола Макаренко стояв біля витоків Роменського товариства охорони пам’яток старовини, біля витоків Роменського музею.
Микола Омелянович мав прекрасні стосунки, співпрацював і отримував посильну допомогу від місцевих діячів Безпальчева, Вашкевича, Чигринцева, молодих працівників Роменського музею Володимира та Олександра Гричуків. А з іншого боку, спільна праця, спілкування під час археологічних розкопок з відомим професором і археологом стало великою школою для всіх, з ким перетиналися життєві і творчі дороги нашого уславленого земляка.
Потребує подальшого вивчення питання відображення рідного краю в художній творчості, мистецькій спадщині Миколи Макаренка. Згадаємо тут, зокрема акварельну роботу церкви Петра Калнишевського, опубліковану 1908 року. А в дорожньому альбомі художника, що чудом зберігся в приватному зібранні, є акварель «Городище в с. Ведмежому», виконана 28 серпня 1920 року. Саме на рідній землі віднайшов М.О. Макаренко раніше невідому археологічну культуру, котру назвав ім’ям рідного міста. Роменщина знайшла своє відображення і в наукових статтях ученого, пов’язаних з археологічними та архітектурними пам’ятками Роменщини. Завдяки йому Покровська церква у Ромнах та Троїцька церква с. Пустовійтівка, споруджені коштом П.Калнишевського, введені до наукового обігу як видатні пам’ятки архітектури доби “українського Відродження” (термін М.Макаренка). Тож коли у 1907 році постало питання про знесення Покровської дерев’яної церкви і будівництво кам’яної, Микола Омелянович домігся того, що храм було демонтовано і у 1908 році успішно перенесено до Полтави. Це був перший на Україні приклад наукової музеєфікації дерев’яної архітектури. На жаль, церква згоріла в Полтаві у 1943 році.
Настав час повернутися й до питання про перейменування нашого міста, про повернення його історичної назви Ромен. Адже наше літописне місто має більш ніж тисячолітню історію, відоме своїми культурно-мистецькими традиціями, важливий торговий і промисловий центр. Його історія є яскравою складовою історії України. Жителі Ромен упродовж століть вносили свій вклад в становлення та розвиток економіки рідного народу, розвиток його культури, віковічну боротьбу за створення суверенної української держави.
У багатьох історичних документах, приватному і офіційному листуванні місто упродовж багатьох століть згадується як Ромен. Саме така назва зустрічається в давньоруських і козацьких літописах, в гетьманських універсалах і царських указах, у великій кількості історичних документів ХVII – першої половини ХІХ століть.
Саме таку назву Ромен ми зустрічаємо в щоденниках і листуванні тогочасної козацької старшини, письменників, державних чиновників, поміщиків, купців, які неодноразово відвідували наше місто під час велелюдних роменських ярмарків, в тогочасних газетах і журналах.
Як Ромен наше місто фігурує і на багатьох українських, російських і західноєвропейських картах та відповідних описах до них.
Саме про Ромен писали в своїх дослідженнях відомі дослідники і краєзнавці, зокрема, В.Г. Полетика, Я.М. Маркович, І.С. Аксаков, І.Ф. Павловський, І.О. Курилов. Такої назви міста дотримуються і більшість краєзнавців нинішнього часу.
Як Ромен закріпилася назва нашого міста в багатьох історичних піснях і думах, в творчості багатьох літераторів минулого і сучасності, зокрема в творах Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Василя Горленка, Олекси Ющенка, Дмитра Білоуса, Данила Кулиняка, Олександра Шугая, Павла Ключини, в творах місцевих літераторів.
Варто нагадати, що Ромен зберігся у назві місцевої газети «Ромен», що була заснована 1910 року Роменським товариством сільських господарів, в назві літературно-історичного журналу «Ромен», що виходить в наш час. Таку назву ми зустрічаємо на печатці Роменської громадської бібліотеки, заснованої 1868 року.
Навіть за радянської влади десь до кінця 20-х років ХХ століття зберігалася назва Ромен, вона побутувала і в офіційних документах німецьких окупаційних властей.
Але поряд з цим в багатьох документах, починаючи з другої половини ХІХ століття, все частіше стала використовуватися зрусифікована назва нашого міста – Ромни, що, як зазначила у своєму дослідженні доктор філологічних наук професор Сумського педагогічного університету ім. А.С. Макаренка Тетяна Беценко «…назва Ромни неправильна, витворення її як з погляду історичного, так і мовознавчого науково не виправдане» (Лінгвістичне краєзнавство. – Суми: ВВП «Мрія-1», 2015. – С. – 48).
І понині, попри зусилля русифікаторів, в народі продовжує широко побутувати справжня історично виправдана назва Ромен.
В умовах декомунізації, яку потрібно розуміти набагато ширше, ніж уявляють собі окремі громадяни, за сприятливих тенденцій повернення поваги до свого минулого потрібно в першу чергу враховувати думку фахівців (істориків, філологів, краєзнавців). Саме на провідній ролі останніх наголошував перший президент УНР і великий історик М.С. Грушевський: «Без відродження краєзнавства неможливе утвердження державності».
Про Ромен мріяли і мріють багато роменців. Пригадую свої перші кроки у вивченні історії Роменщини. В далекому 1974 році мені довелося познайомитися з цікавою і небайдужою до історії рідного міста людиною. Саме від нього до Роменського краєзнавчого музею через мене надійшло кілька картин роменського художника Яреми Отришка. І тоді ж він показав мені свої листи, які він писав до різних державних і наукових інстанцій з пропозицією про перейменування Ромен. На жаль, листи ці залишилися без відповіді… Але ця думка продовжує жити серед роменців. Її потрібно лише реалізувати!
Можливо, при втіленні цієї мрії у життя нам потрібно використати приклад наших найближчих сусідів з нашого ж Роменського району – жителів села Голінка, яке до 2003 року мало офіційну назву Голенка. Наші краяни підготували на розгляд Верховної Ради України клопотання про уточнення назви села і Верховна Рада 9 липня 2003 року прийняла ухвалу «Про уточнення найменування села Голенка Роменського району Сумської області». І село стало носити звичне і усталене найменування – Голінка. Чим не приклад для наслідування цього роменцями?!
Додам ще, що питання найменування, перейменування – це саме те питання, яке не можна закрити раз і назавжди. Адже місто – це живий організм, котрий постійно змінюється, розширюються його межі. Тож будуть нові вулиці, або нові найменування. Серед тих проблем, які ми маємо вирішити найближчим часом – повернути ім’я Шевченка роменській школі № 6, найменувати одну з вулиць нашого міста ім’ям Почесного громадянина Ромен Григорія Навроцького, людини, котра зробила багато для розквіту нашого Ромна. На мою (і не лише на мою!) думку, найбільше ця назва підходить вулиці, яка зараз носить ім’я російського письменника М.Горького і знаходиться якраз напроти залізниці – дітища Григорія Навроцького, бо її прокладанню через наше місто він присвятив більше двадцяти років свого життя. Давайте врахуємо і той факт, що вулиця Горького у Москві вже давно перейменована на Тверську (стара назва), а місто Горький, що на Волзі, нині називається по-старому – Нижній Новгород. А ще було б непогано, якби скверик, що біля вокзалу, прикрашало погруддя Григорія Навроцького (на місці знесеного І.Федька). Можливі й інші, не менш цікаві і важливі пропозиції. Слово і підтримка за вами, земляки-роменці.
Григорій ДІБРОВА, краєзнавець