Роменський кобзар

Кобзареві

Кобзар

В зажурі тихій, серед площі
Кобзар на пагорбі сидить…
Каштани в осінь дощ полоще
Й Ромен старий неначе спить…

А сонні вулиці навмисне
Сховали світло ліхтарів…
Десь павутина сіра висне,
І чути гомін із дворів.

Життя іде: і зими, й весни,
Рвемо листки в календарі,
Й печаль бере, коли воскресне
Шевченка образ на зорі…

Пройшов стежки, шляхи, дороги
Без каяття, без страху й сліз,
І до Дніпровського порогу
Він волю й правдоньку приніс…

Жадав вернуть на Україну
З ключами пізніх журавлів,
Щоб слухать пісню солов´їну,
Красу спивати із полів…

Він повернувсь… Хоча не літом,
В холоднім травні, навесні,
За його власним заповітом,
І не живим, а у труні…

Вернувся, щоб спочить навіки
Від злого, прикрого «добра»,
Щоб вість несли вітри і ріки
З усього світу до Дніпра.

А тут, в Ромні, сидить на кручі,
З-під лоба – мрії-ластівки…
І погляд – мрійливо-пекучий,
Слова – мов птахи з-під руки.

Сидить і вірші-думи пише,
Вітає він життя нове,
Рядок його і досі дише,
А слово вруниться й живе.

Його вітають всі прохожі
І восени, і навесні,
Бо його слово – на сторожі,
А ми несем йому пісні.

Спасибі, Батьку наш! В поклоні
Неначе чую тихий плач…
Тулю до серця я долоню,
А воно стукає: «Пробач…».

Кобзареві

Літав орел у небі синім,
Ой, як же гордо він літав!
Вітри його страшні косили,
Але він падати не став…
Бо сильні, дужі його крила
Над Україною несли…
Де були прадідів могили,
Де при лугах сади росли.
Дививсь згори і плакав тихо,
«Гострив сокиру і меча»,
Щоб зарубати дике лихо,
Ярмо щоб скинути з плеча.
Щоб мати пестила дитину,
(Для неї діти – очі й світ!)
І щоб була своя хатина
І кусень хліба на обід.
Щоб воля ніжно лоскотала
І погляд, й руки, і вуста.
Щоб вона знов з могили встала
З-під дерев´яного хреста…
Літав орел, літав високо,
Й не впало пір´я із крила,
Аж поки враже сіре око
Узріло… Й пущена стріла…
І прямо в серце… Світ закрила
Темнюща хмара, що брела.
На землю бризнула щосили
Гаряча кров із-під крила…
На землю капала, мов сльози,
Та в оці вогник не погас…
А з-за гори, крізь сиві грози
Жадана воля йшла до нас.
Це він її ліпив, одначе
Та воля мала два крила.
І хай Тарасові пробачить
Ота Вкраїна, що була…
Бо він любив її, як Слово,
Ішов крізь бурі й сто невдач.
Тепер, Вкраїно малинова,
І ти над ним поплач… Поплач…

***
Я перед НИМ схиляюся в покорі,
Читаю, мов молитву, «Заповіт».
Бо світять нам ЙОГО вишневі зорі
Вже стільки літ! О скільки довгих літ!
ЙОГО рядки читаю, мов Закони,
Вони для мене – як грушевий цвіт…
Дивлюсь на НЬОГО, наче на ікону,
Й усім прошу щасливих довгих літ.

А ще прошу пробачення за мову,
За чужу пісню птаха серед віт…
Давайте, друзі, об’єднаймось знову
І виконаєм славний «Заповіт».

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *