Дорога до Бога

Із вірою по життю

Коли в нашого сусіда, маленького сухенького дідуся, який щоранку з двома ціпками просувався черепашачими кроками до хвіртки, запитували, як здоров’я, він бадьоро відповідав: «На всі сто. Слава Богу, дихаю, ходжу, живу». Ми, молоді, не поділяли його оптимізму, думали: що ж то воно за життя з двома ціпками?
Сталося так, що з роками і в мене почали слабувати ноги, та так скрутило, що без ковіньки і по хаті не міг пройти. Чотири стіни, самотність, відчай від своєї безпорадності дуже кріпко діймають. І коли, долаючи гострий, колючий біль, буває, прошкандибаєш на двір, вмостишся на ослінчику – по-справжньому відчуваєш, який Божий світ милий та любий. Сиджу і подумки дякую Богові за синє ясне небо, деінде подзьобане пір’їстими хмаринками, за чисту голубінь ріки, що біжить за декілька метрів від воріт, за яскравого метелика, що сів на білу лілею. Складаю дяку Всевишньому за радісне щасливе дитинство, за юність. За чисте і світле кохання, яке не обминуло мене, як і інших моїх ровесників. За те, що маю люблячу, терплячу дружину Любу, доцю Оксану, внучку Христинку. Особливо зримо і вагомо це усвідомлюєш тільки тепер, на схилі літ. За всі ці земні радості та втіхи, які отримуємо, ми повинні дякувати Всевишньому.
Наше покоління виховувалось у час войовничого атеїзму, тобто науки, яка заперечує Бога-Творця. Заборонялося під страхом різних утисків та принижень (могли звільнити з роботи, лишити черги на квартиру, присоромити на зборах колективу) відвідувати церкву, відзначати свята – Пасху, Різдво. Але всі люди, навіть затяті комуністи, потайки святкували.
Назавжди залишились у пам’яті Пасхальні дні. Зморені повсякденними буденними клопотами батько та мати в свято веселіли, аж ніби молоділи. До блиску прибирали в дворі, хаті. Найбільшим чародійством було пекти паски, хоч мати це робила щороку, але все одно хвилювалася. І борошно, і різні добавки в тісто заготовлялися заздалегідь, запасалися навіть найкращі дрова. Якщо паски вдавалися, мати ставала веселою, доброю, ніби щойно на світ народилася. Високі, пухкі, вимережені зверху квітами, листочками та іншою вишуканою в’яззю, паски виставлялися на стіл і накривалися квітчастим рушником. Увечері мати ставила в рогозяний кошик найкращу паску, клала яйця, м’ясо, сіль і йшла в церкву на Всенощну, освячувати Божі дари.
На вербну неділю і мене, десятирічного, пам’ятаю, брали до церкви. Заохочували по – простому: «Ходімо, Миколо, одговієшся, батюшка меду дасть». Хто ж сільських дітлахів не хотів покуштувати такої смакоти? Тому біг до храму з великим бажанням. Церква вражала позолотою риз, сяйвом ікон, веселковим квітом рушників. Приємно було вдихати легенький димок, який ішов від кадила та свічок. Та найбільше зачаровував спів півчих. У ньому відчувався і сум, і радість, і надія, і розрада.
Та згодом церкву в селі зруйнували. Але посіяні в дитячі роки зерна Христової віри зросли зеленими паростками і не полишали мене все життя. Особливо ж тоді, коли попадав у неприємності, безвихідь.
Пам’ятаю, закінчувався березень, пригрівало сонечко. Настав час «підпускати берези». А це школярам найбільша радість. Знайшов і я свердлика. Докрутив до середини, вже просльозилась березова кора, та враз інструмент обламався. Воно б і нічого, та через гарячий норов батька мені пахла «березова каша», тобто дубець. За те, що, не питаючись, став свердлити березу. Я зайшов у повітку і став благати-молитися: «Божечку, хай батько не побачить шкоди і не відлупцює мене». І в той день, дійсно, клопіт обминув нашу оселю, як хмарка, поза селом пішов.
Був ще випадок. Їхав я лісом кіньми. У гущавині дорога почала звужуватися. Бачу – не проскочать сани, а назад не дають повернути снігові замети. Що робити? В таких випадках кажуть: хоч сядь та плач. Став я молитися, і враз дерева, кущі ніби розступилися. Виїхав я на просіку, як нічого й не бувало. Отак і всі наші біди, невдачі зійдуть із життєвої дороги, коли будемо звертатися до Всевишнього.
Є таке прислів’я: «Як до горя – так і до Бога». Сталося так, що проходячи військову службу, я захворів. На навчаннях взимку «підхопив» двостороннє запалення нирок. Три місяці лікували в шпиталі, потім командування дало 2 місяці відпустки додому (про солдатів тоді держава піклувалася – не те що нині). Нудьгуючи в ліжку, я поринув у світ художньої літератури. І відчув: яке це багатство, яка краса! У більшості книг автори змальовують змагання добра зі злом, утверджується правда, чесність, любов.
Природа створена так, що людина до кінця бореться за своє життя, старається викарабкатись із ями, у яку загнала хвороба. Особливо ж хочеться радуватися земному буттю молодим. Ото ж просив у Бога видужання. І мене, грішного, Отець небесний почув. Хворобу мав серйозну. Як зазначено в медичних довідниках, з діагнозом «Гострий нефрит з переходом у хронічний» (а саме такий був у мене), людина живе не більше 3-5 років. Повернувшись додому, я з рік слабував, хирів, а потім пішло діло на поправку. Видужав, не лежачи в лікарні, не приймаючи ніяких пігулок. Нині вже стукнуло 65. Що це, як не чудо, дане Богом?
Можна ще багато наводити прикладів, коли відчував підтримку Отця Небесного та Ангелів-Хранителів. Правильно кажуть у народі, що без Бога – ні до порога. Більше того, нас без Всевишнього взагалі б не існувало. Як говориться в книзі Йова: «Коли б Він до Себе забрав Своє серце, Свій дух, і Свій подих до Себе забрав, – всяке тіло покинуло б вмить, а людина повернулася б на порох!»
Людину Бог створив подібною Собі, тому ми і тягнемося до свого Творця, як маленьке дитятко до матері, пагінець до сонця. Самі б по собі ми не змогли набути віру, вона – дар Всевишнього. «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий» (Еф. 2,8).
Нам би слід радіти такому незрівнянному подарунку, оживляти, примножувати віру в серці, підтримувати в душі іскорки Божої благодаті, щоб вони не погасли.
Але ж далеко не завжди думками та помислами ми линемо до Бога. Заплануєш, бувало, сходити до церкви, аж тут синоптики обіцяють мороз, сніг. І йдеш на грядку копати буряки, а Божий храм (заспокоюєш себе) відвідаю колись. На потім відкладаємо почитати Біблію, дати бідному милостиню, інше добре діло в ім’я Господа зробити. А час летить швидкокрилим птахом. І коли склепляться повіки, складуть тобі на грудях руки, прийдеш на суд Божий – виявиться, що шалька терезів добрих справ напівпорожня. Переважають гріхи. Важкими оковами тягнуть вони душу вниз, туди, де темінь, біль, муки. Нам же всім хочеться до Раю, хоча праведники цей шлях торують все життя. Перебувають у постах, молитві, відвідують храми, задовольняються лише необхідним, тобто живуть по заповідях. Важко? Так. Але ж іще Христос саме і застерігав, що багато званих (до Царства Небесного), але мало вибраних. На схилі літ, здається, вже можна скинути-струсити із себе всі життєві клопоти та турботи. Хоча б у кінці земної дороги повністю поринути в утаємничений світ біблійського вчення, більше часу віддавати служінню Богу. Але земне життя закріпачує, втягує тебе, ніби в трясовину, не залишаючи часу на спілкування з Всевишнім. Дивись, жінка просить доглянути за онукою, дочка – звозити до свекрухи, коза, що вискочила з хліва і апетитно гризе величезну головку капусти, аргументовано «зве» ремонтувати огорожу.
Встаю і йду ставати до роботи, хоча й знаю, що всі земні надбання, прагнення, помисли є не що інші, як суєта суєт. Знаємо всі ми також і про те, що на цьому світі перебуваємо тимчасово, прийшли, як мовиться, голі, босі і назад повернемося загорнуті в простеньку одежину, нічого не взявши з собою надбаного-нажитого. Напрошується запитання: чи варто вибиватися з останніх сил, часом порушуючи закони (світські і Божі), накопичувати земні блага, змагаючись один з одним у багатстві? Біблія ж навчає: «Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне. А хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне» (Гал. 6,8)
Прошу у Всевишнього сил побороти лінь, байдужість, святковість, щоб більше мати часу зміцнюватись у вірі Христовій, наповнюватись Божою благодаттю.

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *