Осадчий Віктор Макарович

Я непомітно цим життям пробрів

Сегодня с самого утра рыдает высь.
Макарович, зачем тебе молчанье?
Без слова твоего скудна и жизнь,
И смерть без слова – разочарованье.

По облакам уходишь к звёздам ты –
Так не привычно, так не по Осадчьи…
Но уходя, не вздумай жечь мосты,
Смотри как небеса сегодня плачут…
Анатолій Мироненко.

Я непомітно цим життям пробрів:
Не вбив,
Не оббрехав
І не украв…
А ще – не брав ніколи хабарів,
Та, власне, їх ніхто і не давав….

Черпав наснагу й силу у вині,
А також в картах
Та в жиночіій ласці…
І змінював, неначе в світлій казці,
Всі непогожі на погожі дні…

ОБІЙСТЯ

Колись обійстя довелось продати:
– У вирі втрат навіщо диво з див
З городом та садочком біля хати,
Що власноруч з любов’ю посадив?

Хто втратив буйну голову козачу,
Тому за чубом плакати дарма…
А я за чубом за нікчемним плачу,
Хоч голови давно уже нема.

Не жаль мені ні саду на задвірках,
Ні хати, що любила так людей,
А жаль зарубок на старих одвірках,
Якими мітив ріст своїх дітей…

ОБЛАДУНКИ

Усе минає, що колись було.
Усе мина. Й не буде більш такого.
Кому ж віддати шаблю та сідло?
Кому коня віддати вороного?

Уже й без шаблі затерпа плече,
А сивина жбурляє срібло в скроні.
І кров по жилах майже не тече…
Навіщо ж тоді шаблі, сідла й коні?!

Усе минає, що колись було.
Пора скидати шоломи та лати.
Кому ж віддать це цінне барахло?
Стою і плачу… Нікому віддати.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *