Сегодня с самого утра рыдает высь.
Макарович, зачем тебе молчанье?
Без слова твоего скудна и жизнь,
И смерть без слова – разочарованье.
По облакам уходишь к звёздам ты –
Так не привычно, так не по Осадчьи…
Но уходя, не вздумай жечь мосты,
Смотри как небеса сегодня плачут…
Анатолій Мироненко.
Я непомітно цим життям пробрів:
Не вбив,
Не оббрехав
І не украв…
А ще – не брав ніколи хабарів,
Та, власне, їх ніхто і не давав….
Черпав наснагу й силу у вині,
А також в картах
Та в жиночіій ласці…
І змінював, неначе в світлій казці,
Всі непогожі на погожі дні…
ОБІЙСТЯ
Колись обійстя довелось продати:
– У вирі втрат навіщо диво з див
З городом та садочком біля хати,
Що власноруч з любов’ю посадив?
Хто втратив буйну голову козачу,
Тому за чубом плакати дарма…
А я за чубом за нікчемним плачу,
Хоч голови давно уже нема.
Не жаль мені ні саду на задвірках,
Ні хати, що любила так людей,
А жаль зарубок на старих одвірках,
Якими мітив ріст своїх дітей…
ОБЛАДУНКИ
Усе минає, що колись було.
Усе мина. Й не буде більш такого.
Кому ж віддати шаблю та сідло?
Кому коня віддати вороного?
Уже й без шаблі затерпа плече,
А сивина жбурляє срібло в скроні.
І кров по жилах майже не тече…
Навіщо ж тоді шаблі, сідла й коні?!
Усе минає, що колись було.
Пора скидати шоломи та лати.
Кому ж віддать це цінне барахло?
Стою і плачу… Нікому віддати.