Два солдати
Після грізної битви
Два солдати сиділи
Край дороги, де зріла трава.
Два бійці між собою
Тихо щось говорили,
І тремтіли в повітрі слова.
«Звідкіля ти, мій друже?
Є у тебе родина?
Ким ти був, як буяло життя?»
«Є матуся у мене
І красуня-дружина,
Народитися має дитя.
Так хотілося, знаєш,
У годину веселу,
Як закінчаться люті бої,
Повернутись додому,
До своєї оселі
І радіти у колі сім’ї.
Пригортати матусю,
Цілувати дружину,
Доживати із нею літа,
Піднімати угору
Довгожданого сина
І дивитись, як він підроста.
Не судилося, певно.
Бо смертельная рана
Обірвала навічно життя.
І ридатиме мати,
Заголосить кохана,
Та назад вже нема вороття».
Мовив другий вояка:
«І мене ж бо чекають
У далекій отій стороні.
Моя люба родина
Ще, напевно, не знає,
Що загинув і я на війні.
Дві малесенькі доньки
Будуть довго питати
У змарнілої неньки-вдови,
Чи повернеться скоро
Їхній люблячий тато
Із чужої для них сторони?
А найменший – хлопчина
У пілотці, як тато,
Іграшковий в руках автомат
Так упевнено буде
Всім дорослим казати,
Що і він український солдат.
Як колись, пам’ятаю,
У дитинстві далекім
Грала теж у війну дітвора.
Там до рідного дому
Прилітали лелеки,
А війна – то була тільки гра».
Підвелися солдати.
В небесах пурпурових
Захід сонця став слізно-сумний,
Тільки там, край дороги,
Із гарячої крові
Проростав уже мак польовий.
10 липня 2014р.
Війна
Горизонт затягнули хмари,
Мов гігантські висять кораблі, –
То, неначе небесна кара,
Ходить привид війни по землі.
Сіє зерна біди і лиха,
Поливаючи рясно слізьми,
І нещадно пониклі стріхи
Обпікає страшними крильми.
Захлинається лютим сміхом,
Шаленіючи від канонад,
І сприймає, неначе втіху,
Вибух бомб і ревіння гармат.
Смерть скажено в сідлі гарцює
На піднятому дибом коні,
Косить душі людей, жнивує,
Платить щедро податки війні.
І пливуть, і пливуть до рідних,
Як човни, за труною труна,
І лютує, неначе відьма,
Ненажерлива, дика війна.
14 липня 2014р.