Соляник Любов Улянівна

Бездонна життєва драма Української Вчительки (Л.У. Соляник)

Нарис-опис

Учасники пошукової групи Історико-краєзнавчого гуртка
Роменського центру позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю:
1. Коваль Анастасія Віталіївна, 2001 р. н., учениця 6-Г класу ЗОШ №7;
2. Шкромида Нікіта Михайлович, 2000 р. н., учень 6-Г класу ЗОШ №7.

ЗМІСТ
Вступ. Українське щастя-доля… яке воно ? …………………………3
1. Соціально-культурне і духовне тло родини Пархомовичів …… …..4
2. Любов Улянівна Соляник у круговерті долі ………………………….8
2.1. Любов Улянівна як дружина …………………………………………………. 8
2.2. Мати і син Леонід ………………………………………………………………. 9
2.3. Мати і дочка Валентина ……………………………………………10
2.4. Єдина віддушина для зболеного серця ………………………….. ………..12
3. Складові частини педагогічного таланту Вчительки ………….…….14
4. Замість світлої пам’яті – продовження драми? ……………….………18
Висновки ……………………………………………………….……… 22
Джерела інформації ……………………………………..……………..23

Вступ. Українське щастя-доля… яке воно?

Це вічна проблема для всіх філософів-мудреців. Загадка, на яку ніхто й ніколи не дасть остаточної відповіді. Зате в кожного народу виникли певні історичні, духовні й матеріальні обставини, за яких складається така благополучна доля. А потім вже люди думають, і вирішують, чи щасливою вона була для когось із людей, чи ні.
Серед найперших умов – людська сім’я, родина, з люблячими (взаємно) батьками й дітьми, з чоловіком – дружиною, з братами й сестрами та іншими близькими родичами. А ще неодмінно – з добрими сусідами, друзями, кумами, приятелями. Зазвичай, в українців здавна були такими майже всі односельці чи мешканці цілого кутка у місті.
Тільки поодинокі із них набували статусу «опонентів»; так собі, для різноманітності життя, або ж для того, щоб нудьгу проганяти, а ще – аби гостре слівце в частини жіночок ніколи не притуплювалось.
До інших важливих умов традиційного українського благополуччя можна віднести наявність певних матеріальних статків. Чепурна хата з повіткою, коморою, погребом…, обнесені тином. Біля хати – город, садочок, левада, нерідко й ставочок (де це можливо). А за селом, у полі – бодай клапоть землі. Важливим було також природне тло, що оточувало українця. Втім, наші предки й самі навчились витворювати його, чи то в безкрайому степу, чи то навіть у суворих горах.
Що мала родина Пархомовичів у селі Вовківцях в 1920-х роках? Певно, таку ж чепурну, білу, можливо, з розписами, хатину, схожу на ілюстрації №2, тільки значно менших розмірів. Побіля хати були всі найнеобхідніші споруди й невелике подвір’ячко, обнесене тином.
Чоловік – лікар, дружина – вчителька, типова собі сім’я сільської української інтелігенції. Не багата, але й не бідна.
Перед хатою, ближче до дороги – добротний погрібець. За будиночком – невеликий сад із яблунь, слив та груш. Окремі з них ще можна вирізнити й сьогодні у здичавілій гущавині зі смітних дерев та кущів.
Та чого тільки вирізняти: ліворуч в садку, майже навпроти сараю, минулого літа старезний білий налив рясно зародив, пригощаючи золотими яблучками всякого, кому не лінь було зайти у двір.

Третя господа навпроти школи на шляху у бік села Правдюки – це оселя Любові Улянівни та Едуарда Адамовича Пархомовичів. Зараз це буд. №37 вул. Шкільної.
Третя господа навпроти школи на шляху у бік села Правдюки – це оселя Любові Улянівни та Едуарда Адамовича Пархомовичів. Зараз це буд. №37 вул. Шкільної.

За садком – теж невеликий город, а ще далі – невеличкий сінокіс, що спускається до неглибокої, зате широченної, саме в цьому місці, заплави тихоплинної річки Сула. Заплава ще у прадавні часи поросла де вербами, де кущами, які перемежовані болітцями та затоками великої ріки (Сула займає 2-е місце серед річок України, після Південного Бугу. Всі інші великі ріки українці змушені «ділити» зі своїми сусідами, а Дунай – мало не з усією Європою).
Звичайно, що в пору цієї ранньої, чомусь зовсім сірої весни, та ще й за помітно слабкої видимості, ця місцина не має такого веселкового мальовничого вигляду, як в інші пори року.
У родині Пархомовичів народилось і виросло двоє гарних діток. Батьки їхні віддавались як роботі, так і вихованню дітей. Мали чудових родичів, друзів, приятелів. Тобто, було у них все необхідне для звичайного людського щастя.

1. Соціально – культурне та духовне тло родини Пархомовичів

Село Вовківці розташоване на лівому березі Сули, між рікою та старовинним шляхом Суми – Київ.
Якщо дивитися на нього із плоскуватої рівнини, перегородженої на півдні високим сосновим лісом, а на заході та півночі – гаями та перелісками, воно не справляє особливої чарівності. Та варто піднятись на високий правий берег, а ще ліпше – на величні могили-кургани, чи то Вощилихи, чи то Загребелля, щоб пізнати всю незрівнянну велич неповторної краси та могутньої історії цього тисячолітнього села.
Недарма всі біографи поета Леоніда Полтави неодмінно згадують, а то й цитують Поета, що «виріс» на цих могилах.
Та й чому тільки Леонід, синочок Пархомовичів? Практично всі дослідники життя і творчості славного кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, шанованого в краї поета Йосипа Михайловича Дудки (товариша Леоніда), командира Роменського загону УПА (Української Повстанської Армії) Миколи Івановича Цупа (до речі, уродженця й мешканця села Вовківці), вказують на те, що кожен із них пережив незабутнє захоплення цими могилами та краєвидами.
Навіть більше. Леонід Едуардович Пархомович своє нове закордонне ім’я (Леонард Едвардович Єнсен) прибрав від узагальненої назви могил.
Адже після Полтавської трагедії 1709 року в Роменському краї практично всі скіфські могили стали називатись «шведськими».
Виходило так, начебто в них ховали полеглих у боях та замерзлих від небачено лютих морозів шведських солдатів. Насправді ж їх ховали на кладовищах, за християнським звичаєм. А скіфські могили спорудили наші прадіди ще в 7-3 століттях до Різдва Христового. Та ось «шведські» назви живуть і сьогодні, не дивлячись на шалені зусилля царського та комуністичного режимів якось витравити їх з народної пам’яті.
Між іншим, московські блюдолизи нашого краю і сьогодні не полишають спроб якось позбутись незручних (для них) назв, обираючи для цього досить непомітні, але витончені засоби.
А живучими ці найменування виявились тому, що до шведських воїнів роменці ставились з набагато більшою симпатією, аніж до московських, на честь яких не назвали жодної могили, хоч їх також чимало полягло на Роменській землі в часи Північної війни. На це були також вагомі причини.
Сам наш Поет, Леонід Полтава, пояснював свій вибір власноруч придуманою легендою: ніби його предок походив із тих полонених, чи обморожених тоді шведів, яких доглянули і оженили на собі українські дівчата… Подібна версія має право на існування, бо й сьогодні на Роменщині живуть десятки носіїв дивних прізвищ «Майфа̀т», «Офа̀т», «Клєйніх» та інших. Один із нащадків таких «шведів» став звичайним парафіяльним священиком в Ромнах, в родині якого й народився Григорій Йосипович Ма̀йфет, видатний український вчений-літературознавець та письменник, мученик сталінських катівень та в’язень концтаборів, переслідуваний і брежнєвськими сатрапами. Є в міській школі №9 восьмикласник Едуард Майфа̀т, раніше – чудовий наш гуртківець і гарний краєзнавець, але зараз чомусь відійшов від праці в гуртку… Навіть з першого погляду помітна його схожість із традиційною для шведів зовнішністю.
Звичайно, Леонід Полтава прибирав собі оригінальне ім’я не з метою рекламувати себе чи шведів: цим він захищав свою родину, що залишилась в комуністичному «раю», від неминучої загибелі.
Взагалі про рід Пархомовичів у селі Вовківці ще знають небагато. Він – явно не тутешній, не сільський.
Судячи із прізвища – це є другий клас чи розряд шляхетності ще з часів Речі Посполитої. І розряд цей досить високий (у першому класі прізвища закінчувались суфіксом -ський, -цький). Отже, носії цього прізвища походили із «благородного», дворянського стану.
Судячи з імен чоловіка Любові Улянівни – Едуарда та його брата – Сигізмунда, синів Адама, такі імена властиві більше полякам. Вперше на Гетьманщині вони осіли ще в часи «Вишневеччини» (1-а половина 17 ст.), а потім вже переселялись сюди аж до 1904 року, залишивши на пам’ять про себе десятки костьолів (римо-католицьких храмів), розкиданих по всій Гетьманщині і навіть Слобожанщині.
Відомий наш краєзнавець Олександр Віталійович Іващенко стверджує, що йому на власні очі пощастило бачити запис у книзі реєстрацій хрещень в Роменському костьолі сина Пархомовичів під іменем «Леонард» із зазначенням національності «поляк». Інший наш видатний краєзнавець Павло Панасович Коротушко – «особливий» учень Любові Улянівни Соляник-Пархомович, пригадує, що улюблена вчителька якось сказала, що її чоловік говорив красивою українською мовою, але з помітним західноукраїнським акцентом.
Та ось Соляники, рід татуся нашої Вчительки, – це вже класично український, навіть, можливо, що й козацький. Проте, скоріше всього, теж не із села Вовківці. Про це свідчать кілька непрямих аргументів: на 12 стелах сільського меморіалу пам’яті полеглих в роки війни односельців немає жодного носія цього прізвища. А викарбувано там, як ми підрахували, 180 (!) імен односельців – село до війни було великим.
На сільському цвинтарі небіжчики з таким іменем поховані сукупно в одному невеличкому секторі на західній околиці нової частини, можна сказати, на самому краєчку соснового бору.
Село Вовківці можна характеризувати як звичайне село… І, водночас, як не зовсім звичайне. Насамперед, своєю величезною історією. Вона досліджена сьогодні далеко не до кінця. Мабуть, жоден капітальний курс історії світу не може обминути імені цього села. Адже якщо випустити із курсу всесвітньої історії сторінку «Великої Скитії», то це вже неповноцінна, обкрадена історія планети.
А причетність Вовківців до цієї сторінки така: саме на археологічних матеріалах безпосередньо нашого села відомий у світі спеціаліст з реконструкції давнини, росіянин (з Естонії) М.В. Горелик відновив бойове спорядження скитських воїнів, що стало хрестоматійним зображенням у світовій науковій літературі.
Однак всьому світові відомі не лише військова доблесть наших предків-скитів, але й їхнє неповторне мистецтво та їхні скарби. Ряд унікальних раритетів було виявлено саме в так званих «Вовківцівських курганах». За словами П.П. Коротушка, це, насамперед, величний скитський некрополь між сучасним селом Вощилиха та рікою Сула, на високому правому березі.
Вовківським скарбам доби «Великої Скитії», як це видно з підписів, пощастило залишитись в Україні, бо величезна більшість подібних скарбів осіли в Москві, Петербурзі, Західній Європі та Північній Америці.
Візитною карткою села в часи юності Вчительки та її дітей могла бути й дерев’яна церква рідкісної величі й краси. За свідченнями вже згаданого краєзнавця П.П. Коротушка, її аж два рази руйнували й дуже спотворювали. Зрештою, переробили її на клуб.
Причому, коли місцеві більшовички «розкурочували» церкву вдруге, то голова сільради Бороденко (всі говорили, що він походив із циган, хоч яке це має значення?), натаскав собі дерева із верхньої частини церкви на цілу розкішну хату. Так що зараз – то лише останки, нижня частина церкви, що уціліла при самому фундаменті.
Як ставились до церкви Пархомовичі й Соляники? Про це найкраще можуть засвідчити старі металічні хрести на могилках всіх Пархомовичів та Соляників на сільському кладовищі.

2. Любов Улянівна Соляник у круговерті долі
2.1. Любов Улянівна як дружина

Як і де познайомились Любов Улянівна з Едуардом Адамовичем, сьогодні, мабуть, вже ніхто не розкаже. Всі знають, що перебравшись до дружини у Вовківці, Пархомович працював лікарем, і слава про нього як справжнього цілителя до цих пір зберігає відгомін в багатьох навколишніх селах. Взагалі про цю сім’ю давно усталилась думка як про освічену, інтелігентну, висококультурну родину. Можна додати, що це були ще й зовні красиві, одухотворені люди, що помітно навіть із вміщеної світлини (№10). Так само відгукуються старожили і про дітей подружжя. Вони виділяють їхню душевну й фізичну красу, зразкову вихованість та культуру.
Та родинне благополуччя Пархомовичів не було тривалим.
Сьогоднішні спадкоємці Цеслава Антоновича Струтинського, який також (з овдовілою матір’ю та братами й сестрами) прибув у Ромни із Західної України і вважався напівполяком, зауважують, що вже наприкінці 1920-х років над предком стали згущуватись зловісні хмари. І це зрозуміло: бо вже в 1929 році «батько всіх часів і народів» (Й.Сталін) почував себе необмеженим монархом Червоної імперії. А поляків та українців він ненавидів особливо люто й осатаніло. Багато людей не знають причин такої ненависті, списуючи її на вроджену патологію «святого» вождя. Насправді все було цілком по-земному: бо саме в Україні та в Польщі комуністичний алігатор зазнав найбільше провалів та прорахунків, які начисто спростовували його ореол непогрішності.
Родичі Леоніда ПолтавиДеякий час відносний спокій чоловіка рятувала висока лікарська репутація, потреба самих місцевих опричників Сталіна в медичній допомозі, сільське проживання, імідж «зразкової» радянської сім’ї…
Відчуваючи пильне стеження за чоловіком з боку органів НКВС, Любов Улянівна наполягла покинути рідне село усією родиною, начебто у зв’язку з переведенням чоловіка на інше місце роботи.
Так Пархомовичі опинились в містечку Любеч на Чернігівщині, під самою Білорусією. Тільки цей захід не врятував чоловіка: в 1938 році він був арештований, і про подальшу його долю нічого не було відомо більше півстоліття. Згорьованій матері довелось повернутись із дітьми додому, у Вовківці. На старому місці спокою теж не було, бо сім’я продовжувала знаходитись під пильним наглядом НКВС.
Майже одночасно був арештований і чоловіків брат Сигізмунд, посмертно реабілітований в 1959 році. Лише недавно стало відомо, що в наступному, 1939 році, при етапуванні в Сибір, Едуард Адамович був розстріляний без суду і слідства.

2.2. Мати і син Леонід

Леонід виростав у родині, оточений турботою своїх любих татуся й матусі. «Мати-педагог навчила сина читати, як йому було тільки 6 років» [5,5]. По закінченню початкових класів Леонід продовжив навчання у школі рідного села в учнівському колективі, де класним керівником була матуся. Однак ніхто не відчував жодних незручностей із-за цього. Коли родина змушена була тікати до Любеча, Леонід завершував середню школу вже на новій батьківщині. Звідти рушив поступати до Ніжинського педінституту. Там його застав арешт батька, а від ще більшого лиха (виключення з інституту) родину врятувало, як вважає більшість дослідників, безпосереднє заступництво за молодого поета Максима Тадейовича Рильського, з яким Леонід тісно заприятелював ще у старших класах. Біографи Поета переповідають, що під Берліном в 1945 році Леонід з товаришами попав під запекле бомбардування… Прожогом скочивши в першу-ліпшу канаву, Леонід не зумів зберегти свої скромні пожитки – вони згоріли майже на його очах. А серед них, як дорогі реліквії, Поет зберігав близько 15 листів від Максима Тадейовича[7]…
Закінчив інститут в 1940 році і, незабаром, повернувся до матері й сестрички у Вовківці, де й застала його війна. Дослідники одностайно вважають Леоніда активним діячем українського націоналістичного підпілля. Очевидно, що ні мама, ні сестричка не заперечували проти такого вибору Леоніда. А вибір цей, як випливає із чудової поезії Леоніда «Лист батькові», походив саме від татуся… Отож татусь-поляк був просто високосвідомим українцем.
В ріднім краї Леонідові не вдалося уникнути трудових мобілізацій (облав), що їх проводили німецькі окупанти. Так в 1943 році він опинився в Німеччині, назавжди розлучившись з матусею та сестричкою.
Навесні 1945 року він перебирається в американську зону окупації. Як засвідчили про це найновіші публікації, вчинив це Леонід з величезним ризиком для свого життя. Адже намагався врятувати не лише себе самого, але й своїх товаришів по ув’язненню та перу. Спочатку йому вдалося успішно імітувати перед окупаційними властями США існування письменницької організації антикомуністичного спрямування. А потім, разом із своїм другом, викрасти вночі із міста, вже окупованого Червоною армією, комплект українського шрифту. Без нього була неможлива публіцистична діяльність новоствореної інституції.
Опинившись на Заході, він і прибирає для себе нові імена (разом із версіями), змінює місце свого народження, частково – імена батьків (мама, наприклад, була записана як Любов Іванівна). Мета – єдина: запобігти репресіям щодо матусі та сестрички.

2.3. Мати і дочка Валентина

Дочка Пархомовичів, юна красуня Валя, була на два роки молодша від свого брата. На відміну від Леоніда, що став, загалом, на стежину мами, обравши педагогічну «ниву», Валентина пішла стопами татуся. Вона поступила в Роменське медичне училище й успішно закінчила його. Певно, що дівчина мріяла про продовження навчання, не дивлячись на те, що була дочкою «ворога народу». Звичайно, що одній мамі було нелегко з двома дітьми… Та всьому перешкодила війна.
В роки війни дівчина продовжувала працювати в рідному селі, надаючи посильну медичну допомогу своїм односельцям та мешканцям сусідніх сіл. Не змогла тільки зарадити сама собі…
Вже війна підходила до свого завершення, а життя, здавалось, мало ось-ось піти на якесь поліпшення, коли дівчина, надаючи комусь невідкладну допомогу, сама заразилась тифом. У важких муках, на очах любої матусі, на тлі буяння свіжої зелені, згасала юна красуня… Тільки про це нічого не міг знати рідний брат.

Табличка на хресті на могилці рідної дочки Любові Улянівни.
Табличка на хресті на могилці рідної дочки Любові Улянівни.

Любов Улянівна, як не кріпилась, так і не змогла пережити втрату всіх найближчих, найрідніших людей. Вона часто почувала себе кволою й нездоровою, хоч ніколи не виказувала цього… Завжди «справно» ходила на роботу, завжди була на людях привітною й охайною.
І тільки люди, що найближче оточували Любов Улянівну та постійно спілкувались із нею, знали, яких зусиль коштувало ще моложавій жінці підтримувати пристойний (про людське око) зовнішній вигляд.
В останні роки життя разом із Вчителькою жила її молодша (на 5 років) сестра, що допомагала й підтримувала Любов Улянівну, а після її відходу у вічні світи мешкала в її будиночку.

2.4. Єдина віддушина для зболеного серця

Після 1945 року єдиною світлою сторінкою життя для Любові Улянівни стала школа з її веселими й гамірними дітьми. Здавалось, серед школярів завжди сумовита, знесилена пережитим горем Вчителька цілком перевтілювалась, ставала такою ж бадьорою й життєрадісною, як колись, у вже далекі 1920-ті роки.
Знову до школи Вовківців потягнулись діти з багатьох сусідніх сіл. Притягальним центром була Любов Улянівна. Декотрі із дітей добирались за 15 кілометрів, тільки б попасти до Вчительки.
Незабаром Любов Улянівна стала працювати у блискучому тандемі із Сергієм Федотовичем Щербиною, який вів уроки математики у 8-10 класах, і був однодумцем Вчительки в царині методики викладання й виховання. Феноменальні результати цих вчителів були помічені місцевими властями, які зуміли по-державницьки оцінити педагогічний геній тепер вже «тандему». Чого не скажеш про сучасних владців.
Насамперед, було відкинуто ідейки деяких «раціоналістів» переманити диво-математиків до якогось із великих міст, наділити сяким-таким житлом і «кувати» для держави таланти десь там…
Натомість було порушено питання про спорудження гуртожитку для учнів з віддалених сіл та для математично обдарованих дітей, що не мали місцевого помешкання. Обласний відділ освіти Сумщини чи не вперше в області і, можливо, вперше в Україні розпорядився саме у звичайній сільській школі відкрити спеціалізовані математичні класи.
Це було в середині 1950-х років (тоді у Вовківській школі було по 2-3 паралельні класи). Слава про унікальну Вчительку із села Вовківці ширилась по всьому краю. Водночас тавро дружини та матері «ворогів народу» також невідступно крокувало разом за нею…
Навесні-влітку 1956 року в країні стали відбуватись серйозні політичні зміни. Вони були пов’язані з викриттям «культу особи Сталіна», і вселяли певні надії на те, що будуть переглянуті справи на близьких Любові Улянівни, оголошених раніше «ворогами народу». Сподівались також і на те, що буде повністю відновлене добре й чесне ім’я й самої Вчительки.
Шкода, але жити Любові Улянівні залишилось вже зовсім небагато. Переживши три комуністичні голодомори, ленінські та сталінські репресії, чотири затяжні кровопролитні війни, вона не дожила навіть до пенсії… В похмурий листопадовий день (15 числа) 1956 року Вчителька назавжди покинула цей світ, що виявився для неї таким негостинним, важким, холодним і коротким. Яким же сумним і нещасливим для України та багатьох її синів і дочок виявився взагалі цей осінній місяць листопад!
Коли село тихо й печально прощалось із своєю Вчителькою, один із її «особливих» учнів, Павло Панасович Коротушко, що виріс біля Вощилихівських курганів, лежав без пам’яті, без зору і без слуху в Одеському госпіталі після тяжкого поранення у кривавій бойні, влаштованій радянським комуністичним режимом в нібито незалежній Угорщині восени 1956 року.
«Якби не Угорська кампанія, то я неодмінно став би математиком» – не раз скаже потім Павло Панасович. Вихований в умовах радянської дійсності, він зовсім не сприймає політичного кредо Леоніда Полтави, а через нього не шанує й літературної творчості видатного українського поета. Проте перед пам’яттю його матері схиляє низько голову…
І говорить, що за 36 років тільки свого директорування (в школі) побував у сотнях шкіл області й України, відвідав незліченну кількість уроків, у тому числі – і математики (хоч, за фахом, він історик), та проте нікого не зміг би поставити поруч з Любов’ю Улянівною.

Любов Улянівна в останні роки життя. Світлина із літературного музею Пустовійтівської школи імені Петра Івановича Калнишевського
Любов Улянівна в останні роки життя. Світлина із літературного музею Пустовійтівської школи імені Петра Івановича Калнишевського

Молодша сестра Павла Панасовича, Марія, теж вчителька-математик однієї з кращих шкіл Роменського району – Смілівської (тепер вже на заслуженному відпочинку), думає, певно, так само. Павло Панасович був у Вчительки справді «особливим» учнем.
Хоча б тому, що, висловлюючись сучасним жаргоном, він разом зі своїм шкільним товаришем найчастіше «вигравав тендер» на право рубати дрова для улюбленої Вчительки. А була тут ще й така сприятлива обставина: батьки Павла мали доступ до лісу, і завжди могли поділитись частиною дров з Учителькою, звичайно, за чесну платню.
Після кожної із домовленостей завгосп школи Жмурко (по-вуличному просто «Павлусик») споряджав воза, хлоп’ята допомагали старшим повантажити, а вже розвантажували, розпилювали та рубали самі. За щиру працю Любов Улянівна завжди пригощала хлоп’ят цукерками. Не взяти було не можна!
Помічники намагалися пригощатись якнайскромніше. І категорично протестували, коли хтось, певно жартома, починав їм докоряти, що вони працюють за оцінки чи цукерки. Але таке траплялось надзвичайно рідко. Найбільше задоволення хлоп’ята отримували від того, що Любов Улянівна виходила з хатини (це був сигнал, що означав кінець роботі) і, посміхаючись, негучним і рівним голосом дякувала за роботу, відправляючи помічників по домівках.
Була вона середнього зросту, злегка повновида. При ходьбі, чи стоячи перед учнями та іншими людьми, вона легенько підіймала голову, оглядаючи своїми добрими очима співрозмовника. З виду була білява, зі світлим, чи світлокаштановим волоссям (в часи учнівства Павла Панасовича – вже із чималою кількістю сивинок), із привітними, по-материнськи теплими світло-сірими очима. Такою запам’яталась Вчителька хлоп’ятам на все життя. Вплив на учнів та дорослих, в тому числі й на тих, що ніколи не були її учнями, Любов Улянівна мала безмежний.

3. Складові чинники педагогічного таланту Вчительки

За три роки пошуково-дослідницької роботи, пов’язаної з іменами найвидатніших вчителів Роменського краю: Марії Данилівни Чуприни, Ганни Іванівни Тимошевської і тепер – Любові Улянівни Соляник, ми впевнились, що питання про «педагогічну кухню» є найскладнішим як для учнів, так і колег цих видатних ВЧИТЕЛІВ.
Марія Данилівна була ще жива, коли ми розпочали роботу над нарисом про її вчительську долю, і присвятила нам аж три, можна сказати, багатогодинні зустрічі, однак про таємниці власної педагогічної майстерності нам майже нічого не сказала.
Учень Любові Улянівни, сам добрий педагог з величезним досвідом, Павло Панасович Коротушко, теж не зразу розкрив основні грані таланту своєї Вчительки.
Найперша професійна чеснота Любові Улянівни – здатність виявити практично в кожному учневі вміння логічно мислити. Хоч це звучить майже неймовірно, але це підтверджують сотні іще живих учнів Л.У. Соляник-Пархомович, що живуть на Роменщині.
Для світової педагогіки як науки й мистецтва виявляти здібності дитини було найскладнішою проблемою упродовж всіх трьох тисяч років, добре відомих із писемних джерел. Існують досить претензійні наукові гіпотези про те, що найкращі педагогічні системи у світі (до них відносилась і наша українська козацька педагогіка) в ході реалізації шкільного курсу навчання розкривають не більше 3-4-х відсотків здібностей людини. Отже, більшість людей приходять у цей світ, а потім і покидають його, так і не дізнавшись, для чого «мати нас родила» (як зауважив в одній із ранніх поезій наш геній Т.Г. Шевченко).
Любов Улянівна щоденно здійснювала благородну наукову й гуманістичну місію: вона успішно доводила, що математику може добре сприймати й засвоювати величезна більшість учнів, тому що практично кожен із них народився із здатністю до логічного мислення.
А не 10 та 15 відсотків (що навчались, відповідно, на «відмінно» та на «добре»), як це твердили найвідоміші математичні «світила» епохи застою (іменовані «звьоздамі»), наприклад, в Черкаській області.

Сучасний вигляд будівлі Вовківської середньої школи, в якій більшу частину свого життя працювала вчителькою Любов Улянівна Соляник – Пархомович
Сучасний вигляд будівлі Вовківської середньої школи, в якій більшу частину свого життя працювала вчителькою Любов Улянівна Соляник – Пархомович

Проблема тут лише в тому, скільки вчителів математики здатні, спроможні відкривати саме такі здібності в учня?

Чи взагалі таку спроможність можна прищепити вчителеві? Ніхто не зміг нам чітко сказати, чи Любов Улянівна народилась із такою здатністю, чи її набула вже в ході педагогічної праці, а чи була навчена цьому під час навчання.
І хоч би яким складним не було завдання розвивати подібні здібності – виявити їх у математиці незрівнянно складніше.
Друга величезна підвалина педагогічного феномену нашої Вчительки – це душевно-материнське ставлення Любові Улянівни до кожного учня. Підкреслена фраза належить Павлу Панасовичу, проте всі з опитаних нами людей неодмінно підтверджують таку якість цього Педагога. Знову ж таки, звідки ця риса взялася в Учительки: вроджена, набута? Цього ніхто не може зараз сказати. Важливо, що вона була, і виявлялась постійно у такий природний спосіб, що багато хто з батьків, без тіні сорому і пихи, звертались за доброю «управою» до Вчительки… на своїх власних дітей, навіть у справах, абсолютно далеких від шкільних.
Любов Улянівна була втіленням справжньої ЛЮБОВІ до своїх учнів, батьків, односельців та мешканців багатьох сусідніх сіл. Вона не демонструвала любов, вона була сама любов’ю. Коли б навіть сьогодні хтось закинув би учням Л.У. Соляник, що вона у школі «грала в театр», майстерно позувала, розігрувала роль… – обуренню вихованців, певно, не було б меж! Однак зупинімось і поміркуймо: що поганого є в намаганні «театралізуватись» на уроці перед учнями?
Можна не сумніватись у тому, що переважна більшість учнів неодмінно добре сприймає працю педагога з «театральними ефектами». Біда тільки в тому, що наших майбутніх вчителів майже не навчають цьому, а в школах на це просто не звертають уваги. От і виходить, що навчальний процес у нашій школі уподібнюється нудному одноманітному сірому дневі, що розтягнувся на 11 років. І лише витівки окремих учнів скрашують час від часу такі будні…
Тепер ще про один «наріжний камінь» педагогічного арсеналу Л.У. Соляник–Пархомович. Це висока вимогливість до учнів. У Вчительки був досить широкий та різноманітний перелік засобів впливу на учня з метою змусити його регулярно працювати з математики. Звичайно, найчастіше застосовувались післяурочні заняття. Вони були, зрозуміло, безкоштовними для учня і Вчительки (цим мусимо відразу протиставити Любов Улянівну сучасним педагогам-хапугам).
Не засвоїв чи не зрозумів – то залишаєшся після уроків, хоч би до рідного села й 15 кілометрів було! Батьки теж добре розуміли, що післяурочні заняття – це не кара за лінощі, а цілком необхідний (і до того ж, лише тимчасовий!) етап у навчанні для частини учнів.

На сільському цвинтарі, недалечко від місця вічного спочинку Соляників, нам несподівано зустрілась учениця Любові Улянівни (на передньому плані), що із трепетним захопленням розповіла про свою улюблену Вчительку
На сільському цвинтарі, недалечко від місця вічного спочинку Соляників, нам несподівано зустрілась учениця Любові Улянівни (на передньому плані), що із трепетним захопленням розповіла про свою улюблену Вчительку

Між іншим, Вчителька вела у школі ще один предмет, що вважався одним з найнудніших і найбільш трудомістких – це креслення. Тільки в Любові Улянівни цей предмет був найлегшим, найприємнішим, найбільш очікуваним переважною більшістю учнів…
Бо це був урок справжнього психологічного розвантаження, урок набуття душевного спокою та рівноваги, урок відпочинку й морального розслаблення, урок мистецького загартування. Адже Вчителька дозволяла легенько й красиво пожартувати, тихесенько, майже про себе, розповісти про цікаве кіно, прочитану книгу чи якусь смішну історію, і навіть у «чверть голосу» співати пісні, турбуючись, щоб юні серця обов’язково знали кращі пісні своїх предків.
І при всьому цьому роботи мали бути виконані бездоганно, бо, як говорила Любов Улянівна, із креслення, як і зі співів й трудового навчання, соромно мати оцінку меншу за «п’ятірку» (в той час панувала п’ятибальна система оцінювання знань, включно з «двійками» та «одиницями», що нерідко виставлялись навіть за рік).
Нема жодного сумніву, що тут зачеплено тільки вершину педагогічного «айсберга» славетної Вчительки. Майбутній Україні обов’язково знадобиться професійний та людський досвід Вчительки, тому над його вивченням необхідно працювати й надалі.

4. Замість світлої пам’яті – продовження драми?

У наступному році виповниться 55 років з дня відходу у вічність Любові Улянівни, а ще через рік – 25 років, як не стало її сина Леоніда Полтави. Всього лише на 34 роки він пережив свою матусю…
А до проголошення державної незалежності України, за яку Поет боровся все своє свідоме життя, він не дожив всього один рік, чотири місяці й чотири дні… Та нині важко сказати, чи зраділи б Мати із Сином, коли б побачили, як виглядає їхня рідна вітчизна сьогодні…
Вона ж виявилась для них знову непривітною, холодною та байдужою, якою була за їхнього багатостраждального життя…
Щоправда, в незалежній Україні вийшло кілька невеличких, скромних книжечок із поетичними творами Леоніда Полтави, та й то мізерними тиражами (не те, що кілограмові фоліанти – опуси масонів – кавалерів ордена Станіслава…). І це, здається, все.
На вулиці Горького в Ромнах сумним докором стоять убогі й обшарпані залишки римо-католицького костьолу, де в 1921 році хрестили свого первістка Любов Улянівна й Едуард Адамович. Більшовики сплюндрували його ще в 1930-х роках, і тепер зовсім крихітна громада католиків неспроможна його відновити до попереднього стану.
Школа, рідне дітище Вчительки, спочатку начебто отримала перспективу, її почали добудовувати, а потім – все зачахло, й було покинуто напризволяще. Так само покинутими й непотрібними виявились гуртожиток та інші пришкільні споруди.
Вже в незалежній Україні середню школу взагалі закрили із-за причини «малокомплектності» класів. Хоч село чимале й одне з найдавніших у цій частині Роменського району. В 1998 році в селі збудували потужний міст через Сулу, що мав з’єднати Київський шлях із Ромоданівським, перетворивши Вовківці у потужний вузол шляхів. Проте незабаром про майже готовий міст забули… Поступово занепали й сільськогосподарські підприємства села.
Сумною виявилась доля помешкання Пархомовичів. В кінці 1990-х років, коли про поета Леоніда Полтаву заговорили в Україні та світі, свідомі українці Роменського краю вирішили обладнати в рідній хаті поета музей його імені, де знайшлося б місце і для батьків та сестри Поета. Однак племінник Любові Улянівни, як повідомив нам завідувач музею в селі Пустовійтівка О.В. Іващенко, «загнув» таку ціну за скромний будиночок, що в області та Міністерстві культури України лише руками розвели (племінник розраховував «поживитись», якщо не за рахунок вбогої Української держави, то, принаймні, за рахунок української діаспори, однак прорахувався).
Так і лишається пусткою по цей день порожня хатина Пархомовичів, щораз все більше й більше занепадаючи.

Вид хатини Пархомовичів з вулиці (з південного боку). Через густі й колючі чагарники, не нахилившись, неможливо й пройти. Настя Коваль та Нікіта Шкромида
Вид хатини Пархомовичів з вулиці (з південного боку). Через густі й колючі чагарники, не нахилившись, неможливо й пройти. Настя Коваль та Нікіта Шкромида

В хатині вже є вибиті (чи вийняті) шибки, з південного боку. А з північного вже розбита одна із віконниць. Через них мародери, очевидно, проникають всередину. Хоча на цей час там, очевидно, брати вже нічого, бо всюди лише подерті стіни та підлога.
Так само закинутий колодязь та колись добротний, хоч і невеличкий, змурований із цегли сарай.

Влітку хатини із вулиці майже не видно із-за зелених джунглів, що поросли на подвір’ї. Сум і жаль охопить кожного, хто ступить на це подвір’я, по якому довгі роки ступали кращі сини і дочки України.
Не кращий вигляд має хатина і з протилежного боку. Там, у садку, також поросли колючі чагарники та смітні дерева. Та, проте, кілька стареньких яблунь ще продовжують плодоносити, приманюючи до себе внуків та правнуків учнів славетної Вчительки.

Вид хатини Пархомовичів з боку левади (північна сторона)
Вид хатини Пархомовичів з боку левади (північна сторона)

За невеличким садком простягається теж невеликий городець. Видно, що він вже кілька років поспіль не ореться, не обсаджується.
Величезне сільське кладовище нам іще раз засвідчує, що перед нами – дуже давнє і досить велике село. На ньому практично відсутні розкішні, дорогі й помпезні надгробки. Водночас, воно досить акуратне й чисте.
Могилки Любові Улянівни та її дочки, брата та інших близьких родичів розміщені в новій частині цвинтаря, в самісінькому кінці першої алейки (точніше, стежини) ліворуч, що веде через ліс до кутка на західній окраїні села. Частина могилок розміщена вже у сосновому бору.

Могилки Вчительки та всієї родини надзвичайно скромні, можна сказати, вбогі. Але акуратні. Тому для наших краєзнавців тут небагато роботи
Могилки Вчительки та всієї родини надзвичайно скромні, можна сказати, вбогі. Але акуратні. Тому для наших краєзнавців тут небагато роботи

Самі пам’ятнички досить давні. Тобто поставлені після смерті дочки (ліворуч) та Матері. Таблички (замість епітафій) начеплені вже порівняно недавно, в незалежній Україні. Вони просто (й грубувато) прикріплені до хрестовини двома дротинами. Профіль Валентини на табличці відтворено не дуже вдало.
Позаторік одна із шкіл міста Ромни подала на конкурс «Історія міст і сіл» роботу, присвячену аналізу життя і творчості поета Леоніда Полтави. Робота була виконана виключно на матеріалах опублікованої літератури і, частково – газетних матеріалах. Тому навіть місце народження Поета (Ромни чи Вовківці) там подавалось як дискусійне…
Тим часом ця робота здобула на обласному етапі призове місце. Це може бути свідченням актуальності подібної тематики (принаймні, в очах еліти Сумської області). На наше тодішнє зауваження, що місце народження (село Вовківці) є безсумнівним, і варто було б побувати в цьому селі, поговорити з мешканцями.., відповідь була банальною: «там його імені ніхто й не чував».

Важко поставити квіти у твердому, спресованому вже снігу. Та необхідно. Душа Любові Улянівни має бути спокійною: пам'ять про неї та її родину ще не згасла
Важко поставити квіти у твердому, спресованому вже снігу. Та необхідно. Душа Любові Улянівни має бути спокійною: пам’ять про неї та її родину ще не згасла

Та ось ми через кілька місяців прибули у рідне село Поета. В центрі його перший же чоловік, що зустрівся нам, взявся провести нас, хоч ми просили тільки вказати дорогу… Ось він повагом веде нас на вулицю Шкільну, показує нам скромну хатину Пархомовичів, розповідає про легендарну Матусю Поета…
Опісля повертаємо у бік цвинтаря. Група людей, що вертались із похорону, вказують нам на куток кладовища, де поховані Мати з дочкою. Хлопчик – п’ятикласник Пустовійтівської школи, що живе поруч, негайно покинувши всі свої справи-забави, шанобливо і впевнено веде нас до могилки Любові Улянівни…
А трошки пізніше в центрі села інші люди показують нам, кудою колись водили Пархомовичі-батьки своїх дітей до скитських могил… Отже, пам’ять про славних людей в селі ще жива, і, мабуть, потрібен тільки якийсь поштовх, щоб вона, ця пам’ять, була гідно увічнена.

Висновки

Вже третій рік підряд ми подаємо на конкурс «Материнські долі» нариси-описи, присвячені видатним педагогам Роменського краю: математикові Марії Данилівні Чуприні (Потері), вчительці початкових класів Ганні Іванівні Тимошевській та математикові Любові Улянівні Соляник – Пархомович.
Подаємо, намагаючись здійняти якнайбільше «робочого» шуму, повідомити, зацікавити нашою темою якнайбільшу кількість людей. Та де там! Все це – майже даремно. Мало кого це цікавить, і вже точно, що майже нікого не інтригує!
А тим часом кожна із цих Вчительок здобула глибині народної пам’яті таку пошану, якої і близько не мали офіційні «педагоги-новатори», титуловані орденоносці та володарі звань «Заслужений Учитель» чи «Заслужений працівник освіти».
Ось тільки від самої влади Герої наших нарисів-описів практично ніколи не мали якихось галунів.
Лише М.Д. Чуприна (Потеря) отримала звання «Відмінник народної освіти», але й після цього її не переставали тормошити, терзати відповідні органи (КҐБ) як українську буржуазну націоналістку (через «Лебединську Січ» та дружні зв’язки з математиком й поетом Василем Григоровичем Сосюрченком). Про це, до речі, сьогодні не знає жоден роменець!
Г.І. Тимошевська та Л.У. Соляник-Пархомович так і пішли з життя з єдиними нагородами-ярликами: перша – як поміщицький прихвостень, друга – як дружина та мати «ворогів народу».
Наші учні щиро дивуються, чому такі видатні вчителі нікого не цікавлять зараз, у начебто вільній, демократичній державі… На таку зацікавленість можна було б відповісти відомим східним іронічним побажанням: «щоб ти жив в епоху перемін».
Справді, сучасну нам епоху можна означити біблійним висловом як епоха «Великого Хама». Ця епоха потребує зомбованих, малограмотних та ще слухняних і покірних слуг, рабів, челядників… (Розумні, освічені, національносвідомі, незалежні молоді люди їй не потрібні).
Причому як на внутрішньому ринку, так і за кордоном, де у 38 країнах працюють, поневіряючись, близько 7 мільйонів наших громадян – в Росії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Арабському світі…
І сучасна школа в Україні (чи те, що від неї залишилось) намагається пристосуватись до віянь епохи, демонструючи батькам, дітям та світові не найкращі свої можливості.

Джерела інформації.
1. Друковані видання
1. Енциклопедія Українознавства. Наукове Товариство імені Шевченка. Видавництво «Молоде Життя». Львів – 1996. Том 6, с.2204.
2. История Украинской ССР. В десяти томах. Том первый. «Наукова думка». Киев – 1981. с. 496.
3. Музей історичних коштовностей УРСР. Комплект листівок. Київ, видавництво «Мистецтво», 1979.
4. Леонід Полтава. Енеїда модерна … Поема-епопея. Київ – 2002. – С.164.
5. Профілі. Поеми Леоніда Полтави. Львів «Логос». Київ – 2001. – С.218.

2. Інтернетні видання
6. Gold der Steppe: Archaeologie der Ukraine. – Schleswig: 1991, S. 315, № 107. – [Цит. 2013, 3 квітня (середа)]. – Доступний із <http://www.pslava. info/VovkivciS_Kurgany_315-cat107, 144594. html>.
7. Михайло Слабошпицький. Той, хто допоміг народитися МУРу. Леонід Полтава. – [Цит. 2013, 3 квітня]. – Доступний із .
8. Світлана Немченко. Леонід Полтава. Незламаність духу вигнанця і патріота. – [Цит. 2013, 1 квітня]. –
www.ukr-in-school.edu-ua.net/id/182>
9. Русское Освободительное Движение – Белогвардейцы в Харькове. 25 травня 2012 – [Цит. 2013, 8 квітня]. – Доступний із kaminec.livejournal.com/42961.html>
3. Мемуарні джерела
10. Павло Панасович Коротушко, 1936 р. нар., учень Вовківської СШ, директор Вощилихівської школи в 1968-2004 рр. – Спогади, 6 стор.
11. Олександр Віталійович Іващенко, 1966 р. нар., завідувач Пустовійтівського музею Петра Івановича Калнишевського (на даний час). – Спогади, 4 стор.

Один коментар

  1. Чудово-новаторський пошуковий матеріал. В обіг вводяться нові факти з життєдіяльності родини Пархомовичів і уточнюються деякі дані, висвітлюючи їх правдиво-реально. Адже для історії вельми важливо фіксувати і знати – як було все насправді… Академік Валентин В.БУГРИМ, доктор філософії, історик, літературознавець

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.