Сливоока мисливиця звіра із себе виманює,
в хитрій руці –
кольоровий привабливий спогад і – чорний,
загострений, мов капуцин.
А мисливське натхнення – що пензель:
тонке і довгасте, шорстке і м’яке.
Та мазки розривають і мізки, і маски плаксивості
віршем-плаке,
де душі бадилина цвіте під оздобою
дорогослівних порід.
Полювачка оскоминно кривиться, фраз скуштувавши
невиспілий плід,
вкотре пробує слово на смак і на смисл, і сильветку
підтексту – на сіль,
з пильновитістю бабці, яка короваї пекла для замовних
весіль.
Так троїсто полює, малює, домішує в фарбу
і кривду, і кров:
мо’ полегшає, може помилує врешті отой, хто її поборов?!
…А коли свіжоспіймано звіра, і шкура дрижить,
як незмовкла луна,
вполювальниця здобич датує в куточку нового свого полотна.
