З моєї майбутньої книги “Про моряків та море”.
На початку двохтисячних я працював у німецькій судноплавній компанії старшим механіком. Судна там були невеликі, від трьох до шести тисяч тонн, класу “coaster”, дослівно прибережного плавання, хоча сміливо пускалися і в океанські переходи, і з честю виходили з найстрашніших штормів, які мені довелося пережити саме на цих “малюках”. Екіпажі також невеликі, 6-8 осіб. У машинному відділенні я був єдиним інженером, і якщо за штатом покладався ще й моторист, то можна було вважати, що пощастило. Звичайно, є на такій посаді свої нюанси та складності, але з досвідом починаєш цінувати свою незалежність та свободу у прийнятті рішень. Хоча й відповідальність вся на тобі за все, що там гуде і крутиться, а напхано в ці судна механізмів та обладнання анітрохи не менше, ніж на стотисячні балкери та контейнеровози, просто все дрібніші за розміри. Загалом таким синглом (single – неодружена, самотня людина) я відпрацював понад двадцять років, і ніколи про це не пошкодував. А щодо розмірів судна – то це до молодих та амбітних. Розміром зарплати я частіше міг похвалитися перед колегами з великих сухогрузів. У маленькому колективі зовсім інша атмосфера, ніж у великих екіпажах. Складаються дружні та майже сімейні стосунки, робота робиться всім екіпажем незалежно від посади, кожен готовий підставити плече будь-якої хвилини, і це дорого коштує, бо часом від цього залежить, чи всіх нас дочекаються вдома.
При призначенні на судно в ті роки потрібно було пройти співбесіду з представником компанії, який спеціально приїздив до Одеси з Німеччини. Набиралися кандидати на кілька суден, і в порядку живої черги заходили до кабінету. Теплохід “Пера” мені не знайомий. Сидимо на лавці в холі, поряд зі мною – молодий хлопець.
– На який пароплав збираєшся?
– На “Перу”.
– О, а я щойно з “Пери”!
– То розповідай, що там і як?
– Коли приїдеш – тобі одразу скажуть: “Ласкаво просимо до пекла”!
– Таке вбите судно?
– Такий прибитий капітан. Мене списав за те, що у робочий час викурив цигарку. Ось, на розбір польотів викликали.
Ой і наслухався я за кілька хвилин! Загалом, підхопив свого портфеля, і тільки пил за мною стовпом! Як то кажуть, була б шия, хомут пошукаємо в іншому місці. Але за кілька днів – телефонний дзвінок. Я пояснив, що з капітаном Шиклі не бажаю працювати. Або пропонуйте інше судно, або я шукатиму роботу в іншій компанії. У відповідь мене запевнили, що все не так погано на борту, а капітан Шиклі поїхав у довгострокову відпустку. Його змінник – цілком адекватна людина. Загалом, вмовили. Полетіли ми до Панами удвох із кухарем Віктором. Дорога далека, з ночівлею у Франкфурті і пересадкою в Майямі. Там, у Майямі, і відбулася “епохальна” подія. Декілька транзитних пасажирів, і ми в тому числі, зібралися в окремому шаттлі для посадки в літак на Панаму. Ми з Віктором тихенько розмовляємо про своє. Підходить до нас літня людина з вусиками. Звертається по-англійськи:
– Ви моряки?
– Так, сер.
– Випадково, не на теплохід “Пера” слідуєте?
– Так.
– Дуже приємно познайомитись. Я – штатний капітан судна. Моє прізвище Шиклі. Повертаюся із відпустки.
Багато цікавих слівець було нами з Віктором сказано потім на адресу крюїнгової компанії та персонально інспектора, що так круто нас бортонув. Але стогнати було запізно, почалися суворі морські будні.
Працювали ми в цікавому регіоні по обидва боки Панамського каналу: Перу, Гватемала, Коста-Ріка, Венесуела, Гаїті, Тортуга та інші Карибські острови, іноді Флорида. Овіяні колишньою піратською романтикою, з недоброю репутацією місця. Багато чого там є і сьогодні: люди не так швидко змінюються, як пролітають століття. Злидні, сморід, бандитизм… Райські резервації для “білих” туристів. Найкрасивіші місця, пальми та мулатки, блакитне море та білі пляжі! Насичений суднами та непростий для навігації простір. З Тихого океану, в Панама-Сіті, судно починає підйом на 38 метрів над рівнем моря по системі шлюзів. По рейках вздовж причалів судна буксирують спеціальні тягачі; кажуть, раніше взагалі паровози пихкали! На мальовничих берегах граються мавпи, співають птахи – це вам не одноманітність океанського горизонту! Спуск іншим каскадом шлюзів – і ми вже в Колоні, привіт, Атлантика, і доби не минуло! До “таємничого” Бермудського трикутника – рукою подати. Чому в лапках? Та тому, що жодної таємниці там немає. Є тепла течія Гольфстрім, яка часто вступає в конфлікти з прохолодними північними вітрами. Через це – непередбачувана погода із раптовими шквалами. Розслаблятися в таких місцях не треба, втім як і взагалі на морі. Потім пишуть: таємниче зник… Зазівався, роззявив рота на літаючих рибок, сьорбнув хвилі, що раптово набігла – і ніякого секрету, термінове занурення… Зумієш виринути – акули тут як тут. З огляду на щільність руху у регіоні – лише сумна статистика великих чисел. Не слухайте всіляких шарлатанів.
Треба віддати належне капітанові Шиклі: штурманом він був чудовим та й взагалі морським професіоналом високого класу. Будь-які складнощі вирішувалися під його керівництвом легко та просто. Але як людина… Мені в житті зустрічалися різні люди, серед них переконаних мерзотників і негідників я знав лише трьох. Містер Шиклі беззастережно отримує головний приз, хай не дадуть мені збрехати члени екіпажу теплохода “Пера”, які мали необережність потрапити під його важку руку. Так, бувало й таке. Розповідали, він якось заївся з кухарем під час закладання продуктів у котел. Справа в тому, що Шиклі був кінченим алкоголіком. І часто закуповував собі сигари та ямайський ром за рахунок провіанту для екіпажу. (Ще одна легенда про “крутість” цього напою – огидне пійло! Брр-р-р, страшно згадати!). Відповідно, кожна картоплина потім була на строгому обліку, а тут кок зіскоблив надто товсту шкірку. Був той кок кремезним таким дядьком з Одеси, язика мав підвішеного, самі розумієте, і культурно нахамити не дурень. У запалі сварки капітан не стримався і вліпив йому дзвінкого ляпаса. Справа була в Х’юстоні, Америка, панове! Демократія, толерантність та приватна недоторканність особистості! Кухар зорієнтувався миттєво: рукоприкладство? Викликаю поліцію! Ось і свідок чай п’є! Посаджу гада!
Шиклі зрозумів, що жарти погані, і що американське правосуддя буде до нього немилосердним. Довго принижувався перед непохитним коком, а потім запропонував йому відповісти ударом на удар та забути інцидент. Тут уже кухар не встояв перед спокусою! Рідкісний шанс! Важкий кулак зробив те, про що давно мріяв увесь екіпаж, і бризнули вбік зуби, і ненависний капітан дві години лежав у нірвані на радість колективу посеред кают-компанії. Я застав його зі щербатою усмішкою: передні зуби він так і не вставив. Втім, він усміхався нечасто, не та натура. Звичайно, це не додало містеру Шиклі людяності; кажуть, він став ще мерзотнішим і ненависнішим, хоча куди вже більше? Моряків списував за найменші провини. Наприклад, офіційно у нас два перекури, або кофе-тайми англійською: 10.00-10.15 та 15.00-15.15. Зазвичай, на ранковий кофе-тайм я повинен піднятися на місток, випити з капітаном по філіжанці кави і витерпіти з ним світську бесіду. Як старшому офіцеру, мені іноді дозволялося трохи продовжити час перекуру, якщо розмова затягувалася. Шиклі мав багату морську біографію, і я частенько навіть отримував задоволення, слухаючи його нескінченні історії. Але гидкий звір ніколи не дрімав у його сивій голові! Оперативний час: 10.19.
– Чиф (Скорочено від Chief Engineer – старший механік), подивися на цих ледацюг! Вже четверта хвилина робочого часу, а вони лише виходять на палубу! Чортові туристи!
І в найближчому порту на зміну двом матросам уже надіслали нових людей. Це все не так просто: квиток на літак до Південної Америки коштує пристойних грошей, зазвичай дорогу оплачує компанія. Але якщо тебе списали з твоєї провини, то квиток тобі та твоєму зміннику оплачується з твоєї зарплати! І “папірець” навздогін! Ну не мерзотник? Списував за погано прибрану каюту, за ненавмисно впущений за борт інструмент, за неправильне кріплення вантажу… Коротше, крок убік – спроба втечі, стрибок на місці – розстріл. Ображав людей абсолютно по-жлобськи, провокуючи скандали. У нього я навчився всяких поганих слівець англійською, іспанською та німецькою мовами. Іноді навіть брав “уроки словесності”, бо у жодних словниках таких висловів не знайдете. Він також охоче вивчав “великий і могутній” матюкальний, і учень з нього вийшов – просто відмінник. Тож будете за кордоном – стежте за своєю мовою. Не один Шиклі там такий розумний.
Вже при першому публічному показі цієї розповіді я отримав закономірне питання від читачки: як же так, чому така п’яниця і погана людина не була списана начальством, чи алкоголізм – це норма на флоті? З пияцтвом у нас дуже жорстко, цей випадок швидше виняток, ніж правило; з морем не жартують. Мені подобається приказка про льотчиків: бувають старі пілоти, бувають дурні пілоти, але не буває старих дурних пілотів. У нас тут також стихія. Відповідь по суті – дуже проста. Шиклі багато років працював у компанії та частину свого заробітку інвестував у її розвиток. Був акціонером. Не найбільшим і значущим, але формально “своїм”, відповідно і деякі “перегини” йому прощалися. Зрештою, судно працювало без збоїв, приносило прибуток, як кажуть, нічого особистого, це бізнес. І в цьому бізнесі одна з основних статей витрат – утримання екіпажу: зарплата, харчування, прісна вода, робочий одяг, засоби порятунку та виживання, страховка та утримання бортової аптеки. Додайте витрати на зміну 8 чоловік кожні чотири місяці – фірми-посередники, візи, квитки, агенти, часто готелі. І в цій статті містер Шиклі знайшов вдале рішення: списання та відправлення людей за свій рахунок. За найскромнішими підрахунками, економія тисяч 20-30 доларів на рік. Ви б відмовилися від такої суми? Карла Маркса з горезвісними 300% прибутку ніхто не скасовував… А якщо комусь не подобається ходити по струнці – бери свої морські дипломи та пошукай з ними роботу на батьківщині. Яку омивають два моря і якій від СРСР дісталося щонайменше 1000 морських суден. Куди вони поділися? Це не до мене, це до пана Кравчука питання. Зустрінете – запитайте. Цій темі буде окрема, довга та сумна повість присвячена…
Мене капітан кілька разів намагався підловити перед закінченням робочого дня: проникав у машинне відділення через аварійний вихід за п’ять хвилин до сімнадцятої, і з-за рогу стежив, чим я займаюся, чи не сплю на вахті. Отже, чотири місяці я зразково дотримувався трудової дисципліни, незважаючи на офіційно встановлений для мене ненормований робочий день. В екіпажі було тільки дві людини, які постійно працювали з Шиклі: мій колега-змінник, який так і не здолав англійську мову, але примудрявся “стукати” капітану на весь екіпаж, і Льошка – матрос, який пропрацював на судні мало не з побудови. Олексій виконував обов’язки боцмана, і без нього на палубі був би повний бардак. Хтось же повинен і роботу робити, доки новачки освоюються! Інші більше одного контракту (якщо “доживали” до його закінчення) не затримувалися, розпускаючи флотом правдиві і страшні чутки про мастера Шиклі (англійське Master – капітан). Загалом, якщо хочете знати історію теплохода “Пера” та його штатного капітана – це до Олексія. Від нього я й почув повість про велике і трагічне кохання.
На той час на торговому флоті майже зникли члени екіпажів жіночої статі. Компанії неохоче їх приймали, бо жінка на борту завжди несе в собі інтригу, скандал, а то й чвари в команді. Щось було правильним у старих морських традиціях – не допускати жінок на палубу. Але були і є винятки. І на “Перу” приїхала кухарка Олена з Чорноморська. Вродлива приваблива дівчина. Нормально працювала, смачно годувала, все було до ладу. Допоки судно не зайшло на Гаїті. Там у нас був постійний агент і партнер із вантажоперевезень. Звали його Ібрагім. Досить успішний бізнесмен, небідний і досить симпатичний чоловік. Ось у них і запалало, ось і спалахнуло в серцях!
“Пера” тоді часто відвідувала цей острів, і побачення закоханих приймали все більш затяжний характер. Перед закінченням Олениного контракту, Ібрагім запропонував їй руку і серце. Олена не сказала “ні”, але обіцяла подумати.
Судно відшвартовувалося від причалу. Ібрагім з берега слав повітряні поцілунки, Олена на головній палубі зітхала з почервонілими очима. Шиклі на правому крилі містка керував відходом судна і милувався прощанням закоханих. Ця людина ніколи нікого не любила. Ні дружини, ні дітей не завів. Власного житла теж, так і жив справжнісіньким морським волоцюгою. Зрідка їздив до свого брата. Там була нормальна сім’я, яка вела здоровий спосіб життя. Ця тварина, яка не випускала сигару із зубів, навіть заснувши і обмочившись посеред коридору в п’яному забутті, за тиждень доводила нещасних родичів до нервового виснаження. Чи міг він пропустити момент, можливість наплювати в душу? Дурне питання.
– Кляте стерво!
Сказано було набагато грубіше, це я намагаюся окультурити його мову. І закоханій дівчині за комір з крила містка прилітає піввідра холодної води! Продовжувати? Так ось, Ібрагім завжди ходив із двома величезними “Кольтами” на поясі. Неспокійно там, на Гаїті, дуже неспокійно, страшно в місто вийти. І якщо нашому капітанові не прилетіло кілька разів у голову з цих револьверів – нехай дякує кухарці Олені. Мені показували “меморіальну” дірку у фальшборті, куди Ібрагім розрядив своє обурення. Великий палець вільно проходить. У 6-міліметровій залізяці.
Під час мого перебування на цьому веселому теплоході писалася кульмінація цієї любовної повісті. Ібрагім виявився чоловіком серйозним та наполегливим. Після від’їзду коханої на батьківщину, він сів на літак, дістався самостійно славного міста Чорноморська і таки-домігся від неї завітного “так”. І відвіз її на прекрасний тропічний острів. Казка? Мрія? Багатий принц, блакитні океанські хвилі, банани та лангусти, власна вілла та любов! Але життя, як відомо, завжди підносить неприємні сюрпризи. Я ж казав, що на Гаїті неспокійно. Таке враження, що там взагалі немає держави, а заправляють усім бандити. Безпросвітна бідність породжує неприборкану злочинність. Достойній людині, особливо дівчині, з’являтися на вулиці без охорони – смертельно небезпечно. Повірте, це не перебільшення. Завести подруг із кола спілкування чоловіка – не так просто. Мова там креольська, дика суміш, вивчити, можливо, і змогла б, та тільки спілкування чоловіка з приятелями відбувалося переважно у сугубо чоловічому форматі. Як зараз модно говорити – менталітет у місцевого населення зовсім інший. Отже, не вона перша і не вона остання – опинилася пташка в золотій клітці. Ніхто її не ображав, ні в чому не відмовляв, Ібрагім її справді любив і привозив поспілкуватися із земляками, коли “Пера” відвідувала Порт-о-Пренс. Матрос Льоша за старою дружбою іноді гостював у них, якщо дозволяв капітан Шиклі. Одного разу і я бачив її на борту, але був чимось зайнятий; так, шапкове знайомство.
З горем навпіл, я відпрацював контракт; як казав цар Соломон, і це пройшло. Пролетіло більше року, я зробив рейс на іншому судні, чергова відпустка добігала кінця. Дзвінок із компанії:
– Михайловичу, рятуйте. На “Пері” захворів підмінний механік, а штатний перебуває в гостях у доньки в Америці, не може зараз розпочати роботу. Усього на один місяць!
– Ви збожеволіли? Ні за які гроші! Мені одного разу достатньо. Навіки!
– Але ж капітана Шиклі там уже немає. Він здобув інвалідність і вже не працює.
– Щось подібне я одного разу чув про його відпустку…
– Все по-чесному. І надбавка до зарплатні…
Добрий я. Чи жадібний? Поїхав. Гріх сказати, не пошкодував. Капітан-поляк виявився чудовою людиною та фахівцем. Вивантажилися в Панамі, кілька днів переходу до Буенавентури (Колумбія), де й простояли три тижні на рейді в очікуванні причалу. Завантаження, Панамський канал, перехід на Гаїті – і ось уже колега приймає у мене справи.
За час моєї відсутності відбулися деякі події. Капітан Шиклі під час стоянки на п’яну голову почав підтягувати лебідками швартові кінці. Перестарався, і канатом, що лопнув, йому дуже серйозно роздробило ноги. Не знаю, чим там закінчилося, бо це сталося на острові невдачі на ім’я Гаїті. “Швидку” в порт не пустили, і матроси відвезли його на прохідну у сміттєвій тачці. Символічно якось, хоча, через роки, і сумно. Непрості долі пишуться морякам десь нагорі… Більше в екіпажі про нього ніхто не чув, проте не особливо й цікавилися. Зітхнули тільки з полегшенням, хай простяться нам гріхи наші.
Олена впросилася у чоловіка відпустити її погостювати на батьківщині, та так і не повернулася… Ібрагім супроводжував мене в аеропорт під час від’їзду.
– Ти в Одесі живеш?
– Ні, Ібрагім, за сімсот кілометрів від неї.
– Можливо, там будеш. Передай листа Олені. І ось ще… Подарунок. Скажи, що чекаю і сподіваюся. Вона перестала брати слухавку телефону.
– Дружище. Я все розумію, але мені буде важко дивитися їй у вічі. Скористайся поштою. Зрештою дорогу до Чорноморська і сам знаєш. Я не зможу вам допомогти, ти розумієш. Вибач.
Незабаром теплохід “Пера” був проданий іншій компанії, а через кілька років переплавлений на голки. Життя легко переплавляє долі людей та пароплавів.
