ПРОЛОГ: ГОЛОС ВІКІВ:
Над сивим Дніпром, де чіпляються хмари за кручі,
де вітер полоще козацькі старі знам´ена,
стоїть вона – велич, крізь бурі й віки невмируща,
Свята, земна, непохитна, прадавня, свячена.
Тут час застигає, стікаючи воском зі свічки,
у темних печерах, де тиша шепоче палка.
Це – серце столиці, що б’ється над плесом сторіччя,
Це – Лавра Печерська: господня й народна рука.
Частина І: ПОЧАТОК у ПІТЬМІ (Антоній і Феодосій):
Далеко в минулім, де Київ ще дихав пограньством,
прийшов на ці гори чернець із Афонських висот.
Він прагнув не слави, не пишного в світі убранства:
лиш спокою душі, що вивів її цей Господь.
І викопав келію: темну, глибоку і скромну,
де тільки молитва розганяла присмерк нічний.
Антоній – засновник, хто світлом розсіяв цю темінь,
Феодосій – хто збудував цей Собор золотий.
“Не в мармурі Бог, – вони тихо у тиші казали,
а – в серці, що чисте, як вранішня в полі роса”.
І люди ішли, і печери під містом зростали,
прорубував Дух свій прямий коридор в небеса.
Частина ІІ: НЕОПАЛИМА КУПИНА:
О, скільки пожеж твої стіни свячені лизали!
О, скільки ж ординців хотіли стерти твій слід!
Ішли печеніги і монгольські копита топтали,
і плакав від крові старий, сивочолий Дніпро.
Горіли собори, ламалися хрести від сталі,
здавалося – все, попелище і пустка німа…
Знов із попелища, мов Фенікс, у вись піднімались
Дзвіниця висока і бань золотих бахрома.
Мазепина доба вдягла тебе в пишне бароко,
у шати розкішні, у квіти, в ліпні завиткі.
Ти стала як диво, що видно далеко й високо,
яким любувались і славні твої козаки.
Частина ІІІ: ПЕЧЕРИ – ПІДЗЕМНЕ МІСТО ДУХУ:
Спустися в печери. Залиш за плечима турботи.
Тут спокій віків. Тут немає світського знаття.
Тут сплять нетлінно монахи, ченці й патріоти,
хто Богу й народу віддали земнеє життя.
Нестор-літописець схилився над чистим сувоєм,
він пише історію, вписує кожне ім’я.
Ілля Муромець – воїн із серцем героя,
хто склав свою зброю, бо вища є правда свята.
Агапіт-цілитель, хто рани лікував безплатно,
Аліпій-іконописець, хто фарбами небо тримав…
Вони не померли. Вони у печерах цих владно
вартують наш спокій, щоб Київ не западапав.
Частина ІV: ВЕЛИКА ДЗВІНИЦЯ:
Як свічка до неба, як крик, загартований в камінь,
Велика Дзвіниця над містом величним стоїть.
Шедевр зодчого, що дивує весь світ сторіччями,
її силует крізь тумани й роки золотить.
Коли заговорять її багатоголосі дзвони:
здригається серце, і думи летять вдалину.
Це – голос історії, це – України канони,
що будять від сну і змивають з душі пелену.
Частина V: КРІЗЬ ВОГОНЬ ІМПЕРІЙ: Нескорена свічка:
Над сивим Дніпром, де вітри затихають у кручах,
стоїть вона – велич, поранена, але жива.
Її намагались убити, палити та завжди квітуча,
і знов оживали каміння і тихі слова.
Вона не просто фортеця із білого туфу й бароко,
Вона – наша пам’ять: вросла у придніпровські піски.
І скільки б не бив її ворог жорстоко й глибоко,
Воскресне й на власні уламки звитяжно крізь віки.
Частина VІ: 1918-й. ЧЕРВОНИЙ терор:
Прийшли чужинці з півночі, із гаслом руйнації й блуду,
в червоних зірках, із багнетами замість ума.
У вісімнадцятім році принесли вони горе люду,
І в Лавру ввірвалася кулями п’яна чума.
Вони розстрілювали неугодних прямо під валом,
Святині грабували, топтали святий омофор.
Хотіли вбити душу, що століттями розцвітала,
і звести на банях свій дикий, кривавий терор.
Частина VІІ: 1941-й. ПІДСТУПНИЙ вибух.
Минуло заледве два десятиліття – і знову руїна.
У сорок першім, лишаючи Київ в огні,
ті самі кати, під завісою диму й коріння,
Успенський собор підірвали у чорні ті дні.
Злетіли у повітря шедеври, мозаїки, стіни,
Лишився тільки кістяк, попіл летів за Дніпро.
Вони думали – все, поховали святиню Вкраїни,
і нібито в прах обернулося наше добро.
Та корінь лишився. Підземні печери мовчали,
плекали ченці у молитвах зруйнований дім.
І з попелу знову собори із праху повстали,
щоб сяяти світлом ласкавим і вічно святим.
Частина VІІІ: 15 червня 2026 року. РАШИСТСЬКИЙ удар:
І ось – сьогодення. Нащадки червоної скверни,
що виросли у злобі, вдяглися у шати війни.
Сьогодні, у червні, коли заколосилися зерна,
знов ракети пустили на Лавру сатани сини.
Північний сусід, що колись прикривався «братерством»,
сьогодні ударив по банях, по тиші святої землі.
П’ятнадцяте червня… Скажена атака із жорстоким уперством,
палає під замком, здригнулись печери старі.
Кричали залізом шизофренічні нелюди із кремля,
вогонь піднімався, руйнуючи древній наш мур.
Здригнулася знову від болю київська праведна земля,
і небо закрив цей кривавий, загарбницький штурм.
ЕПІЛОГ: ВОНА ВИСТОЯЛА, ВОНА – ВІЧНА!:
Але вона вистояла! Чуєте, пси приблудні?
Не можна ракетами вбити те, що створив сам Господь!
Розвіється дим, і пройдуть ці поранені будні,
і змиє дощами російську отруту і копоть.
Стоїть наша Лавра. Посічена ракетами і склом,
з обпаленим дахом, Але – з головою до неба.
Пережила більшовиків, комуністів із їхнім злом,
і рашистську орду поховає – так, як і треба.
Блищать куполи на червневому теплому Сонці,
дзвони Великої Дзвіниці знов б’ють у серця.
Ми є. Ми – живі. На своїй, на святій сторонціі,
і Лаврі стояти над сивим Дніпром до кінця!
Мінялись царі, диктатори йшли у могили,
руйнувались імперії, нівечив душі застой.
А Лавра стоїть. Бо у ній – неприборкана сила,
яку не здолає жоден підступний конвой.
Вона – над Дніпром, мов ковчег серед бурі людської,
блищить куполами, стрічає нові світанки.
Це – наша Святиня, хрещена святою водою,
що буде стояти віки, до кінця, до останку…
Зображення із публічних медіа.
Валентин БУГРИМ. 15 червня 2026 року.