Жіночий штрафбат

320 троянд

8-9 травня – Дні Пам’яті та примирення, присвячені жертвам ІІ Світової війни

ВІРШОТЕЛУ ПРИСВЯЧЕНО СМЕРТНИЦЯМ

Вважає ворог, що морально ми – слабі.
Бо спалені за ним міста і ешелони,
Ви ліпше ліс рубайте на гроби.
В прорив ідуть штрафнії батальйони!

Вл.Висоцкий. Штрафнії батальйони. (Переклад В.Б.)

Серпень 1943 року. Мальовнича галявина поблизу села Чапаївка на Запоріжжі. Ще зеленіє ліс, жовтіють кислиці, чутно поліфонію лісових солістів. Подекуди – білі гриби і піддубники та підберезники. Як тут гарно!

Сюди передислоковано 115-й жіночий штрафний батальйон із засуджених в основному за зловісною 58-статтею (політичні). Ніби, з колонії, що під Харковим. Розмістили жіночок у покинутій і забутій біля болота ще панській клуні. Жінки – повсюди господині. Тож причепурилися самі й своє помешкання, хоча ані голки чи, тим паче, ножів та навіть дзеркальців мати при собі їм заборонялося. Але тихенько бігали вночі у самоволку в село і там їх обдаровували і їжею, і одягом, і яким-небудь знаряддям. (До речі, до 1944 р. в Червоній/Радянській армії не було жіночої білизни, тож жінки мусили носити все чоловіче або ж тайком щось собі шили)? У клуні пахло пізніми польовими квітами. Ясна річ, що жінки любили квіти! Саме тому вони уникали страшної офіційної назви, а казали на свій штрафний батальйон смертниць – ТРОЯНДИ”!

Немов бутони нерозквітлі,
поміж собою – лиш привітні.
Своєю долею – страждали,
про свою завтрашність не знали?

Були тут лікарі, військові
і політичні, й випадкові.
Блатних було, звісно, найбільше.
Та прагнули всі долі ліпші.

Такі – красиві і розумні,
яскравими творили будні:
помаду зварять в казанові,
раділи будь-якій обнові!

Командиром у них був досвідчений кадровий старшина Василь Дробенко і ще два помічники, яким заборонялося до них навіть підходити. Щодня бойова підготовка: пробіг лісом, кидання муляжних гранат, рукопашні вправи, вивчення автомату ППШ. Ясна річ, жіночки постійно жартували з ним, прагнули навіть його обійняти і поцілувати. Але старшина був мов скеля – непорушний і незворушний. І все примовляв: фашистів у бою вам вродою не дістати, а кулю легко можете піймати.

Уранці командир з’явився,
на весь барак розпорядився:
“Всім зодягнутися у форму
і буде у боях вам норма!

Тюки як свиням покидáли
і у щілини – заглядали
як жіночки перевдягались,
у форму влізти намагались.

Щоби про себе якось знати,
загибель передать до хати,
випалювали ім’я сонцем
на гребні променем з віконця.

Віднині батальйон жіночий
вантажили посеред ночі.
Везли усіх їх прямо в пекло,
де воювали так запекло.

Саперні видали лопати
й тоді – на кулемет в атаки,
таких беззахисних ”вояків“.
Чому нелюдська така “дяка”?

Писав також під враженням дійсних фактів від перегляду на ”Ютубі” «Легенд карного розшуку. Жіночий штрафбатальйон». Стає моторошно від побаченого. Це – щось с т р а ш н е, шокований тим жахом! 320-ть засуджених жінок за політичні, кримінальні та інші злочини, зокрема й безпідставні, утримуваних у спеціальній колонії , як-небудь переодягли, сформували окремий батальйон. [Указ Наркомату СРСР № 277 «Про формування штрафних батальйонів» не уточнював статеву приналежність]. Так появився найперший жіночий штрафбат у чапаївському лісі та болоті. Правда, їх трохи готовували воювати. Але обоз зі зброєю, зокрема й з автоматами ППШ застряв десь у дорозі. На світанні вишикували увесь батальйон, видали кожній саперну лопатку та налили випити по 50-100 г спирту, так званих наркомівських. І … погнав їх загороджувальний загін СМЕРШ на кулеметні черги фашистів. Штурм добре зміцненої фашистами висоти тривав майже місяць. Усі загинули…

Тіла розкидані повсюди,
прошиті кулями їх груди.
Лежать і дивляться на небо
без усілякого вже требу?

Взвод похоронний появився,
побаченим він не знітився.
Траншею викопав велику,
зрівняв з землею тіла дико.

Ніхто не знайде їх могилу,
бо навіть хрест їм не зробили?
То щ о-то за радянські звірі,
не люди, а якісь – упирі!?…
18-19.03.2021 р.

Похоронний взвод, який ішов за військовою частиною, очолював уже капітан Сидір Івасюк. [Це той п’яний лейтенант, який приставав колись у в/ч до Зорі Строянової і котра, рятуючись, загнала йому ножа у живіт]. Лейтенант вижив, а Зорю – у штрафбат. Він подивився на полеглих, особистих речей і документів у них не було. Тоді узяв гребінці, прочитав випалені імена Зіна, Зоря, Варвара, Люба, Рита, Таня … Зорю капітан упізнав. Та кинув усі гребінці на нерухомих жінок. Червоноармійці викопали великий рів на краю болота. Добре хоч, що не повкидали їх у болото, бо неглибоке було, боялися, коли б не спливли. Повкидали всі тіла до викопаного рову та зрівняли його із землею. Ніхто про них не повинен знати? Навіть хреста –хоча б одного-єдиного – не поставили? Це – навіть не братерська могила? Як-ніби вони – не люди, звірів і-то ховають по-людськи. Отакі були упирі військово-воєнної радянщини…

Пошук у Google віднайшов декілька світлин.

Ударні жіночі батальйони смерті. Червень 1917-листопад 1918. Стрижка наголо в цирюльні. Літо 1917 року. Світлина з Вікіпедії.
Ударні жіночі батальйони смерті. Червень 1917-листопад 1918. Стрижка наголо в цирюльні. Літо 1917 року. Світлина з Вікіпедії.

Для довідки. Виявляється, що ударні жіночі «батальйонів смерті», які складалися лише з жінок, створені ще у 1917 році Тимчасовим урядом. Але їх організрвно із пропагандистською метою – підняти патріотичний настрій в армії і присоромити власним прикладом солдатів-чоловіків, які відмовляються воювати. Незважаючи на це, жіночі батальйони все-таки обмежено брали участь в бойових діях Першої світової війни. Після більшовистського Жовтневого перевороту ленінська Рада народний комісарів, що шукали замирення з Німеччиною на «будь-яких умовах», почато ліквідацію залишків Російської імператорської армії і розпущено всі «ударні частини». Так, зокрема й жіночі ударні формування 30 листопада 1917 року розформовані Військовою радою ще старого Військового міністерства. А незадовго до цього, 19 листопада, видано наказ про виробництво жінок-військовослужбовців добровольчих частин у офіцери за бойові заслуги. Та багато добровольців залишалися у своїх частинах аж до січня 1918 року і далі. Деякі з них перебралися тодв на Дон і брали участь у боротьбі з більшовизмом у лавах Білого руху. Найостаннішою з наявних ударних частин був 3-й Кубанський жіночий ударний батальйон, розквартирований у Катеринодарі, який розформовано лише 26 лютого 1918 р. і то з причини відмови штабу Кавказького військового округу в його подальшому постачанні, тобто в утримуванні.

штрафбат-1
Світлина зі джерела: https://zen.yandex.ru/media/zagadki_history

Отож у Червоній армії у скрутний час про них згадали. За офіційними документами, «штрафниці» існували в Червоній Армії упродовж другого року війни. А почалося все з липня 1942-го року, коли вийшов горезвісний наказ Народного комісара оборони СРСР № 227 від 28 липня («Ні кроку назад!»), яким передбачалося сформувати у межах фронту 1-3 штрафні батальйони по 800 осіб, а в межах армії – 5-10 штрафних рот по 150-200 осіб у кожній; 3-5 загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), які не повинні допустити самовільного відходу бійців із бою чи займаних позицій. Всього у Червоній армії було близько 800-т батальйонів і більше 1000 рот. А направлено до ЧА за роки війни 427 910 осіб, 1,2% від загальної кількості призваних (34 476 700 осіб). Отак появилися чоловічі, жіночі та змішані штрафні батальйони і роти.

Вони спрямовувалися на найбільш небезпечні ділянки передової лінії боїв, щоб штрафники, як стверджували в НКВС, «змогли спокутувати свою провину кров’ю».

Джерело: https://russian7.ru/post/shtrafbaty-iskupit-krovyu/

Кого поранено чи став калікою – значить спокутував свою вину перед Батьківщиною. Хто тікав із поля бою чи навіть виповзав поранений – із кулеметів і атвоматів їх розстрілював загороджувальний загін. У правдивому фільмі «Прорив. Штрафбат» (Реж. Ніколай Досталь, за романом і сценарієм Едуарда Володарского, 2004 р.), створеному на основі свідчень штрафників командр дивізії Ілля Ликов (акт. Алєксєй Жарков) каже комбату Василю Твердохлібу (акт. Алєксєй Серебряков): Або груди у х р е с т а х, або голова у кущах! Після першого бою із 800-х штафників у батальйоні залишилося 200 громадян, а після ще одного – 18-ть шрафників. Отакі страшні цифри. Вельми влучно написав про це Вл.Висоцкий в уже згадуваній ув епіграфі пісні:

У штрафників один закон, один кінець,
Коли-рубай фашистського бродягу!
Якщо не зловиш в груди ти свинець,
Тоді медаль впіймаєш “За відвагу”!

(Переклад В.Б.)

Із жіночих батальйонів і рот ніхто не виживав, а з чоловічих – лише одиниці. Та й загалом життя штрафників обмежувалося 1-2 боями. Фактично, це були не штрафниці, а – смертниці.

Живе в бою – «м’ясо гарматне»,
бо і життя у них – абстрактне.
Людьми їх в ротах не вважали,
у бій прикладами лиш гнали.

штрафбат-3А ця світлина – радянсько-пропагандистська, озброєні, хоча за виразом обличчя можна зрозуміти душевний стан штрафниць. Як не прагнув фотограф виклакати у жінок штрафбату пропагандську радість для публікації у совітській пресі, приховати справжній стан штрафниць йому не вдалося. Джерело: https://zen.yandex.ru/media/zagadki_history.

Бердянські пошуковики віднайшли поховання жіночого штрафного батальйону, який загинув при штурмі однієї із висот добре зміцненої німецької оборонної лінії «Вотан». І реально заперечили неіснування у Червоній армії таких підрозділів, що тривалий період вважалося, бо приховувалося, що їх просто не було. На місці бою віднайдено мішок, доверху набитий зі вже згадуваними гребінцями з іменами. Ціна взяття Пришибської височини поблизу села Чапаївки нині Токмацького району на Запоріжжі – сім штрафних батальйонів, які повністю загинули у тім бою.

Загалом радянські люди дізналися про існування штрафбатів тільки, починаючи з 1988 року, періоду перебудови і гласності, коли наказ № 227 опубліковано у пресі. Проте, жінки-штрафниці ще більше року, тобто і 1942, і 1943 рр., входили у подібні підрозділи. І лише восени 1943 року Генштаб Червоної армії випустив директиву № 1484/2 / орг., яка свідчила: «Начальникам штабів фронтів військових округів і окремих армій про порядок виконання судових вироків щодо жінок-військовослужбовців. Жінок-військовослужбовців, засуджених за скоєні злочини, у штрафні частини не направляти … ». Цим документом було припинено таку жорстоку практику формування жіночих штрафних рот і батальйонів.

Отже, з 1943 року жінок, які в чому-небудь завинили, направляли в різні місця, що залежало від вироку:

  • Якщо жінок-офіцерів позбавляли звання, то їх направляли у діючі частини Червоної армії із пониженням посади;
  • Якщо позбавляли звання, то ці жінки ставали рядовими бійцями у радянській армії;
  • Якщо провина була серйозною, то засуджених відправляли у місця позбавлення волі;

Але, як свідчать доументи і факти, у штрафбат у жінок уже не відправляли, бо їх формування припинялося.

Нині про жіночі штрафні батальйони вже появилося чимало публікацій розсекречених архівів, книг, телепередач, художніх і документальних фільмів. Але ніхто й ніколи не принесе їм на могилу 320 яскраво-червоних, як їхня пролита кров – троянд!?

                                ЗНАЙМО і ПАМ’ЯТАЙМО!

У розквіті – не народили,
провину у штрафбаті змили.
Загублені нещасні долі
радянської воєнної сваволі.

Вже побіліли “чорні плями” –
тої війни ганебні ями.
Адже повинні – правду знати,
щоби жахів не повторяти!?…

Примітка: Літературна форма віршотела – це вірш + новела.

Академік Валентин В.БУГРИМ, історик, журналіст і письменник. 20-23.03.2021. м.Київ.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.