Іде вже жінка, йде кудись,
не заважай їй, стережись:
іде, як вітер із вогнем,
вночі раптово або днем.
Іде – без злоби та як лід,
зустріти хоче – сонцесхід,
щоби його вже розтопить
новим життям, може, зажить.
Ані прохань: ”Іще – побудь!”
Іде, – як ніби, на редут:
без слів, без сліз і без жал`ю,
та світиться, мов з кришталю.
І не молить її, просить,
щоби зосталась лиш на мить.
Хоча раніш сама клялась
і в першу зустріч – віддалась.
В душі у неї – буревій,
аби не став він лиховій.
Щоби бальзаківський вже вік,
її в самотність не прирік.
Сама вона! – та й годі тут.
Можливо, – це її Статут:
кохатися вже з іншим їй,
такій вродливій молодій?
За горизонт вона іде
та більш ніколи не прийде?
Коли ж на них я подивлюсь, –
то, може, з ними й сам зіллюсь …?
13.03.2020 р. м. Київ