Перехрестя
Пересіклися радощі й жалі
Із тих хвилин, коли зустрілись вперше.
Не знала я, що долі є і злі
Й знущаються з людини так уперто.
Як в зашморгу, не можна повернуть
Її кермо бодай хоч на годину…
Змирилася й приречено мовчу.
Й гамую біль, коли у сон порину.
Не вірю все ж, що крізь усі роки
Була тобі, як смуток, тільки зайва…
Так хочеться торкнутися руки,
Хоч у очах твоїх – холоднее сяйво.
Я вірю
Загубиш сон, візьму твоє безсоння,
Хай вже мені не дасть спочити ніч,
Мені б сховать лице в твоїх долонях
І хоч на мить торкнутись твоїх пліч.
І кликати тебе я знову буду
З тієї клятви, що не має слів,
Бо лише ти розвієш мою тугу,
Лиш ти напоїш спраглість моїх мрій.
Буває, що за вірність зневажають.
Нехай і так, зостануся сама.
Я тихо увійду у твою жалість
З тії любові, де тебе нема.
Пройшла весна, та я не відцвітаю,
Встеляє роки й запізнілий цвіт.
Я вірю: ти покличеш, щоб прийшла я.
І знову я розквітну лиш тобі.
Поцілунок
Твій поцілунок – папороті цвіт,
Такий жаданий і миттєвий,
Його приніс в розквіті літ
Мій день весняний, березневий.
Його не вимиють дощі,
Не спалить сонячне проміння,
Він – промінь люблячій душі
І серця радісне тремтіння.
Заблукала доля
Колосились долі на врожайнім полі,
Наливались соком зерна в них щодня.
І коли достигли – бережно скосили…
А мені зосталась лиш сама стерня.
Як гойдались долі у веснянім лісі –
Розливались щедро солов’їв пісні.
А в моїй з’єднались облетіле листя
І журливий клекіт сірих журавлів.
Заясніли долі зорями у небі,
Я б свою дістала – та безмежна даль.
Серце непокоїться – щось робити треба..
І в душі сплелися радість і печаль.
В осінню ніч
Ще недавно цвіло лице
В полум’яних твоїх поцілунках
І займалось воно вогнем,
Й серце билось у грудях лунко.
Дивувалась осіння ніч,
Водоспадом збігли хвилини…
Раптом в погляді карих віч
Попливли холодні крижини.
Вже не чула слова: «Прощай!»,
Затихали віддалені кроки…
Дощ з душі вимивав печаль,
А з лиця – незабутній дотик.
МИНАЄ НІЧ
Минає ніч, як світу половина,
За нею ранок в капелюсі хмар
Прошкує радо у погожу днину
І стелить стежку до невкісних трав.
Я з ним піду, візьму роси в долоні,
Відчую знову силу весняну,
Сплету вінок, з ним спокій вечоровий,
Прошитий зорями, на плечі одягну.
Від зір отих світлішатимуть ночі,
Світанки рожевітимуть нові
І синя височінь в своїм пророцтві
Нестиме дні на голубім крилі.