Вітряний млин

З думою про життя

Висота душі

Відведений нам вік ми ділим на літа,
Йдемо по них, як по щаблях драбини,
Щоденні помисли, постійна суєта
Не всім шляхи встеляють до вершини.
І думаєш тоді, чи все зробив, що міг,
І чи душа щось кращого шукала,
Чи просто танув, як м’який весняний сніг,
Лишаючи слизькі місця проталин.
В житті людськім є істина свята:
Творить добро, допоки серце б’ється,
Тоді душі незрима висота
Луною стоголосою озветься.

Прозріння

Ми прозріваєм кожен день і час,
Та не осягнем світу існування,
І все частіше в храмі бачать нас:
В молитвах щиро просим покаяння.
Не осуди товариша свого
І недругові побажай удачі,
Хай добротою серденька твого
Зігріється душа усіх незрячих.
Сприймаймо світ таким, яким він є,
Можливо, іншим він уже й не буде,
Життєве кредо в кожного своє…
А жити треба між людей, як люди.

Ви бачили?

Ви бачили, як дивляться сліпі?..
Їх білий погляд вашу душу тисне,
Розхристаних зіниць круги німі,
Промінчик-світлячок у них не зблисне.
Шукають палицею шлях собі,
Навпомацки беруть шматочок хліба,
Зусилля – втома потом на чолі…
В біді оцій з’єдналися всі біди.
А бачили, як плачуть люди ці?..
Їх краплі сліз спадають вам у серце,
Ятрять у нім, як солі камінці
Й печуть вогнем жорстокіше від перцю.
Тож не цураймось, люди, доброти,
Хай вона завжди квітне дивом-цвітом,
І крий вас, Боже, всіх від сліпоти,
Від темряви страшної в білім світі.

Вітряк

Он за селом, на пагорбі терновім,
Що в бур’янах ховає переляк,
Всіма забутий, кланяється полю
Пошарпаний старий вітряк.
В щілинах стін дрімає смуток давній,
Звиса на кущ поламане крило,
Давно вже жорна не стирали камінь,
Давно не куштував зерно.
З вітрами хрестить він усе навколо
І в наших душах залишає слід,
Нехай віджитий, дорогий до болю,
Він – пам’ять про прадавній рід.

Троянда щастя

Про щастя мало говори.
Словами його не міряй.
Лиш у життя перетвори
Усе, про що ти мріяв.
Як скеля на твоїм шляху –
Вертати не посмій,
Ти – каменяр, знайди снагу
Й пробий стежину в ній.
Коли в життєвім морі шквал,
Зумій перемогти.
Міцніш тримай в руках штурвал,
Бо капітаном – ти.
Якщо не згас вогонь душі
Й не втрачене завзяття,
Ти куй, з металом у борні,
Свою троянду щастя.

З думою про життя

Стиглими вишнями мої дні обриваються.
А я думаю все: чи ж дорідні вони,
І ніколи в житті дні назад не вертаються,
Чи плодами стають, чи летять в бур’яни.
І ніхто не спита, як мені поживається,
Лиш чутлива бджола обмина пустоцвіт.
Дні прожиті іще на терезах не важаться,
Хоч вікно відкривають в небачений світ.
Не журіть ви мене за днини прогаяні,
Є у цьому, погодьтесь, і ваша вина,
Бо коли йде людина, життям нерозгадана,
Чи хвилює вас завжди: куди йде вона?
Чи крокує разом, чи недуга притримує.
Скільки міститься в грудях у неї тепла,
Чи з метою іде, чи тупцює притишено,
І чи серце віддати б за людство могла?

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *