(до 70-річчя з дня загибелі)
Учням та випускникам школи № 2,
які не повернулися з війни,
присвячується
Листування з нині вже покійним полтавським письменником П.П.Ротачем та знайомство з його книгою “Рядки за рядками, літа за літами”, у якій багато нарисів, присвячено роменцям, у тому числі й випускникам реального училища, спонукало мене до цілої низки питань, що стосувалися історії нашого навчального закладу.
Саме Петро Петрович і дав мені адресу відомого полтавського письменника, історика, краєзнавця, дослідника Василя Івановича Граба.
Він – автор багатьох книг, десятків статей і нарисів, навчально-методичних посібників у галузі права.
Працюючи слідчим, а пізніше начальником слідчого відділу УСБУ у Полтавській області, В.І.Граб мав можливість досліджувати документи періоду Великої Вітчизняної війни, проводити науково-пошукову роботу по встановленню історичної правди, відновленню імен героїв та публікувати матеріали про свої численні розвідки в газетах і журналах України. Тільки в 1989 – 1992 рр. під його керівництвом було розглянуто близько п’ятнадцяти тисяч архівних кримінальних справ на безпідставно репресованих громадян у роки сталінського тоталітаризму, за якими реабілітовано більше тридцяти тисяч осіб.
Василь Іванович одразу відгукнувся і в кожному своєму листі окреслював стільки нових тем з історії Роменщини, що їх було б достатньо для роботи наукових співробітників цілого музею. Він надіслав до школи свої книги, газетні статті й особливо наполягав на подальшому дослідженні підпільної молодіжної патріотичної групи в місті Ромни під час окупації, яку очолював учень 8-В класу школи № 2 Володя Войнаревич.
Ще за часів своєї слідчої роботи Василь Іванович Граб вів справу про каральну діяльність гітлерівської таємної польової поліції, а саме групи ГФП-721, що діяла під час війни на прифронтовій території, зокрема в Ромнах, Путивлі, Донецькій і Ростовській областях. При цьому він завжди виходив за межі дій слідчого й, окрім роботи з матеріалами про фашистських злочинців, розмірковував про долі радянських патріотів.
Уперше про молодіжну підпільну групу в Ромнах В.І.Граб написав у статті “Полум’яні серця” (“Ленінська правда”, 18.05.1975 р., с.3). Пізніше нарис “По следам ГФП-721” був поміщений у його книзі “Ночной десант” (Полтава “Дивосвіт”, 2008).
Цитую дослівно: “Идя по следам ГФП, я вышел на молодежную подпольную патриотическую группу. Возглавлял ее выпускник восьмого класса школы № 2 Володя Войнаревич, сын управляющего хозяйством Роменкого сельскохозяйственного техникума. В группу входили комсомольцы Виктор Губкин, Люба Пучко, бывшие советские военнопленные, известные только по именам: Никита, Федор и Василий. Ребята имели малокалиберные винтовки, радиоприемник, знамя – все из имущества техникума, которое не успели эвакуировать.
Юные подпольщики записывали сводки Совинформбюро и распространяли их в городе и окрестных селах, вынашивали намерения ударить в спину оккупантам, когда начнутся бои за город.
Группа обратила на себя внимание тайной полевой полиции тем, что Володя в фойе клуба на зло гитлеровцам сыграл на баяне мелодию любимой песни «Тучи над городом стали». Когда-то ее слова знали все:
… Черные силы мятутся,
Ветер нам дует в лицо,
За счастье народное бьются
Отряды рабочих бойцов!
Красивый порыв, но он был мальчишеством. Агенты ГФП песню мимо ушей не пропустили.
Через несколько дней на территории агрошколы, организованной на базе техникума, появился неизвестный мужчина. Отцу Володи, управляющему хозяйством, доверительно сообщил, что он бывший танкист Красной Армии и ищет работу. Его появление оказалось как нельзя кстати: в хозяйстве не хватало тракториста, и незнакомца приняли на вакантную должность, а так как ему негде было жить и как советского воина, его поселили в комнате Володи.
Постоялец радовался сводкам о наступлении советских войск, проклинал фашистов, говорил, что «скоро наши намажут им пятки салом» и завоевал доверие Володи. Надеясь на боевой опыт «танкиста», юноша посвятил его в планы подпольщиков. Закончилось это печально: 17 февраля 1943 года гитлеровцы арестовали Володю, его отца Юрия Иосифовича, бухгалтера агрошколы Захара Пучко, его племянницу Любу и Виктора Губкина. Во время обыска обнаружили винтовки. Обвинили всех в подготовке вооруженного восстания в Ромнах, антифашистской пропаганде и расстреляли в Герасимовском карьере».
У статті “Полум’яні серця” В.Ю.Якобсон свідчить: “Мене арештували разом з 15 комсомольцями. Кинули в тюрму. Володю тримали окремо, в камері смертників. Один тільки раз я бачив його там. Його вели двоє. Він ішов замислений, але підтягнутий і внутрішньо зібраний. Блакитні очі різко виділялися на його світлому обличчі. В очах були твердість і смуток”.
В.Ю.Якобсон також згадує про те, що Володя разом з батьком закладали партизанські бази в лісах у напрямку Конотопа.
Вивчаючи історію групи Володі Войнаревича, ще у 80-ті роки Василь Іванович Граб зустрічався з тими, хто міг щось додати про юного, безстрашного комсомольця.
З’ясувалося, що батько юнака Юрій Йосипович був викладачем та керуючим господарством Роменського сільгосптехнікуму. Його зусиллями це господарство було визнане зразковим і за тиждень до початку війни, у червні 1941 р., Юрій Йосипович у складі делегації передовиків виробництва відвідав Всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві. Тоді із собою він брав і сина Володю.
Під час евакуації майна сільгосптехнікуму він залучив до роботи свого старшого сина, бухгалтера Захара Пучка, його племінницю Любу Пучко та її друга Віктора Губкіна. Усе, що не встигли вивезти, заховали на території міської метеостанції. Люди згадували, що після війни школи міста користувалися тими схованими приладами з лабораторії сільгосптехнікуму.
У коморах учбового корпусу роменські патріоти заховали зброю (вона використовувалася для навчальних занять), радіоприймач і прапор технікуму.
Німці перетворили сільгосптехнікум в агрошколу, керівником якої призначили німецького поміщика Шлемера. Юрія Йосиповича залишили керуючим господарством, але як радянському активісту вимагали регулярно відмічатися в поліції.
Основна роль у підпільній роботі лягла на Володю, який у той час працював їздовим господарства, часто бував у селах району, Недригайлові і Липовій Долині. Це дало змогу поширювати серед населення листівки Радінформбюро, переписаних комсомольцями на половинках аркушів з учнівських зошитів.
Один з товаришів Володі Віктор Сербін збирав зброю і ховав її в лисячій норі на схилі пагорбка біля річки Ромен і в кар’єрі цегельного заводу.
Пошуки привели Василя Івановича Граба до знайомства з найближчим другом Володі, однокласником, колишнім льотчиком Василем Іллічем Цілуйком.
Ось що тоді занотував письменник: «С Володей мы сидели за одной партой. Наш восьмой «В» был очень дружный. Все мы учились с большим желанием, многие были отличниками, общественными активистами. Выезжали на предприятия с концертами, спектаклями. Володя играл на баяне. В классе он был старостой. За образцовую успеваемость, дисциплину и чистоту наш класс всегда отмечался звездочкой. Меня Володя подтягивал по истории. Этот предмет он знал блестяще, не по-книжному, а как-то образно поэтически. Умел обо всем рассказать своими словами, ясно и просто.
Времени для занятий имел мало. В семье, кроме Володи, было шестеро детей. Все меньше его. Помогал матери. Во время летних каникул разгружал вагоны с углем. Одевался на заработанные деньги. В классе его никто не мог побороть.
В свободные минуты мы зачитывались проблемными статьями в технических журналах. Мечтали о том времени, когда люди полетят на Луну. Я хотел стать летчиком. Он – поступить на физико-математический факультет. Его увлекала физика атомного ядра. Старше его на год, я в седьмом классе раньше Володи вступил в комсомол. Он по-доброму завидовал мне. Говорил восторженно: «Ты уже комсомолец!». Первую в своей жизни рекомендацию я дал Войнаревичу. Это было в восьмом классе. В комсомол его приняли 5 мая. На следующий день, в знак дружбы, он подарил мне фотокарточку. Точно такую, как в комсомольском билете… на обратной стороне фотографии было написано: «Кращому другу Василю від Войнаревича. 6 травня 1941 р.»
Саме цю фотографію з комсомольського квитка Володі Василь Ілліч Цілуйко разом з партбілетом проніс через усе своє життя й під час війни, коли літав на У-2, ЛА-5 та після неї, коли випробував надзвукові МІГи.
Це фото розміщено і в книзі В.І.Граба “Ночной десант”. Саме його ми публікуємо на сторінках газети.
Письменник так описує портрет юнака-героя: “Про людське око на столі-доміно. Вікно щільно завішене. Тихо. Всі уважно слухають Войнаревича. Він стоїть високий, широкоплечий. Полум’я світильника іскрами спалахує у блакитних очах. Відблиски його падають на трохи рудувате, коротко стрижене волосся. Рука піднята вгору. Пальці міцно стиснуті в кулак. Зараз наша зброя – слово. Настане час – візьмемося за гвинтівки”.
Василь Іванович Граб доклав багато зусиль щодо офіційного визнання групи Володі Войнаревича.
У 1990 році він приїздив у м. Ромни, брав участь у науковій конференції, на якій доповідав роменським краєзнавцям про патріотичну групу Володі Войнаревича та розвідника К.Гнідаша. Тоді ж він відвідав і школу № 2, повідомив учителям і учням про юних героїв. Учні віднайшли клас, у якому вчився юнак, зустрічалися з його матір’ю і вшановували пам’ять про нього.
Але з часом піонерська й комсомольська організації розпалися. Учителі вийшли на пенсію, учні-свідки зустрічі – закінчили школу й, на превеликий жаль, пам’ять про юного героя-антифашиста стала згасати.
Сподіваюся, що ця публікація стане початком відновлення пам’яті про всіх учнів, долі яких скалічені лихоліттям війни, надто швидко обірвалися.
У цій історії постійно постає питання: “Хто ж таки здав німцям групу молодіжного підпілля?” Це питання ставив перед собою В.І.Граб. Його ставимо й ми.
Чи це той провокатор – “танкіст”, якого люди описали як “високий, кремезний, чорний”? Чи це невідомий агент групи ГФП-721? А може це Юхновський, який, на жаль, теж учився в школі № 2 разом з патріотичною молоддю. Спочатку він працював перекладачем у поліції, пізніше вступив до ГФП-721, брав участь у жорстокому побитті на допитах радянських активістів та в розстрілах людей. До його “заслуг” належить участь у різних каральних акціях у Путивлі, Таганрозі, Донецьку. Тільки в 1976 р. під чужим прізвищем Мироненко цього ката було знайдено в Москві й засуджено Верховним Судом країни за зраду Батьківщини. А може, це той чоловік, який після публікації статті, приїхав на Сумщину, звернувся до В.І.Граба, прагнучи переконати його, що ніякого підпілля не було. Про нього ж відомо, що напередодні арешту групи він зник з Ромен, перейшов лінію фронту, служив у Радянській армії.
Чітко на всі запитання через 70 років після початку війни, мабуть, уже ніхто не відповість. “Разом з ліквідацією підпільників гинуть і їхні таємниці”, – стверджує письменник.
Незважаючи на докази існування підпільної молодіжної групи, пошукову роботу, проведену В.І.Грабом, патріотичну роботу, розгорнуту в той час на базі нашої школи, тодішній зав. відділом пропаганди й агітації Роменського РК КПУ, на жаль, не визнав організованого молодіжного підпілля.
Безперечно, що в роменської групи не було ні програми, ні статуту, ні прийому в члени організації, розподілу певних ролей. Але була єдина мета – битися з фашистами, звільнити рідну землю. Вони кожної години ризикували життям і поплатилися ним, демонструючи силу духу, яка врешті й привела наш народ до Великої Перемоги. А скільки ще разом з юними комсомольцями загинуло радянських активістів, жителів міста в Роменській тюрмі!
І як останній доказ про наміри групи Володі Войнаревича є свідчення в архівній кримінальній справі командира кінно-карального загону Батюти. У протоколах його допиту є підтвердження того, що група Войнаревича була розстріляна гітлерівцями за підготовку збройного повстання в Ромнах.
А підозрювати зрадника Батюту в тому, що він мав наміри описувати героїчні сторінки радянської молоді, абсолютно безглуздо.
До речі, у своєму листі Василь Іванович звертає мою увагу на те, що “слід мати на увазі, що гітлерівці без причини комсомольців не розстрілювали. Було також, що одних арештовували і розстрілювали, а інших залишали живими”.
Нещодавно відомий роменський краєзнавець Діброва Г.В. підтвердив мені, що все ж таки рішенням Роменського райкому партії було визнано групу Володі Войнаревича як патріотичну групу, що діяла в тилу ворога.
Для уточнення й пошуку нових матеріалів, Василь Іванович рекомендував мені звернутися до начальника управління УСБУ в Сумській області з метою ознайомлення з матеріалами по справі Батюти та увічнення пам’яті учнів-патріотів школи. Він навіть допоміг мені правильно скласти лист-запит.
А через деякий час, у квітні цього року, я долучилася до пожовклих сторінок архівної справи.
Перше потрясіння відчула, читаючи свідчення жителів Ромен, Недригайлова, Бурині, Липової Долини про грабування та вбивства, організовані батютівцями.
Друге – коли знайомилася з “Актами о злодеяниях немецко-фашистских оккупантов на территории г. Ромны в 1941-1943 гг.”
Переді мною поставали жахливі картини розстрілів роменців у кінці 1941 р. по вул. Шевченка (4 чол.), у кінці 1942р. (6 чол.), біля яру, на території Роменської тюрми, агрошколи, взуттєвої фабрики, у Герасимівському кар’єрі, у колодязі по вул. К.Маркса, у яру с.Лозова.
У кожному свідченні прізвища поліцаїв-карателів: Песиголовця, Казиміра, Ястрижемського, Шевченка, Федчуна, Юхновського, Зімбалевського та інших батютівців.
І серед цих свідчень нарешті знаходжу протокол післявоєнного допиту матері Володі Войнаревича. Уляна Андріївна народилася 1903 р., в селі Мотовилівка Любарського району Житомирської області, українка, безпартійна. Освіту мала середню педагогічну, працювала вчителем у залізничній школі № 34 (нинішній ЗОШ № 11), була нагороджена медаллю “За трудову доблесть”. Вона мала не шість дітей, як стверджував В.І.Цілуйко, сім: двоє синів і п’ять дочок.
До речі, свого сина вона називає не Володимиром , а Владленом.
Жінка стверджувала, що її чоловік Юрій Йосипович та 17-річний син були розстріляні 22-23 лютого 1943 р. у Роменській міській тюрмі, а заарештовані були 17.02.43 військово-польовою жандармерією. Як бачимо, розслідування за датами було коротким і у німців не було сумнівів щодо їх антифашизму. 21 лютого 1943 р. під час побачення з чоловіком (носила передачі), почула від нього, щоб прийшла з дітьми, бо “пізніше буде пізно”. А вже 23 лютого їй відповіли в тюрмі, що її чоловік і син “выбыли”.
Разом із старшою донькою Надією та сусідом Лакізою, вона шукала своїх рідних біля цегельного заводу. У ямі було розстріляно 70 чоловік, які були укладені у 7 ярусів по 10 чоловік у кожному. Не знайшовши тіл, вони пішли в район нафторозвідки, де знайшли 18 трупів і серед них упізнала сина Володимира, який був у спідній білизні. “При виде сына я получила сильное нервное потрясение, в котором меня доставили домой дочь и сосед”, – відповідала на питання слідчих Уляна Андріївна. “Мужа не видела, но со слов Губкиной Марии (ее сына Виктора тоже арестовали), она видела мужа и Пучко Захария. Губкина Мария договорилась со сторожем нефтеразведки соорудить могилу”.
Поліцаї навіть не спішили ховати сліди своїх злодіянь. Ті, хто чудом залишився живими, свідчили, що на розстріли у Герасиміський кар’єр возили в машині, усі були п’яні, співали пісні й стріляли прямо в потилицю, щоб смерть наступила миттєво.
Кінно-каральний загін Павла Батюти був одним із загонів ортскомендатури в складі карального дивізіону № 580 РОА. Лише в 1960 р. відбувся показовий суд над зрадниками, який проходив у Будинку культури м. Ромни.
І знову знахідка серед колективних звернень про справедливе покарання батютівців. Знаходжу лист учителів Роменської залізничної школи № 34 від 05.01.1960 р., де працювала Уляна Андріївна Войнаревич. У ньому звучала вимога педагогічного колективу про розстріл катів: Якименка, Батюти, Песиголовцева, Федчуна, Каземіра, Шевченка, “бо вони не мають право сквернити своїм життям нашу землю, политу кров’ю патріотів”.
Через 70 років після початку Великої Вітчизняної війни всі ми розуміємо, що кожний, хто загинув у тилу чи на фронтах, є жертвами фашизму, які віддали своє життя заради Батьківщини, тому і є героями. Для них залишився лише один привілей – людська пам’ять.
Тож завжди будемо вдячними їм, гідними їх і шануватимемо всіх відомих і невідомих героїв, хто брав участь у тій страшній війні.
Хочу звернутися до родичів, близьких, знайомих групи Володі Войнаревича. Можливо, хтось щось згадає, доповнить факти з життя юних героїв-антифашистів. Ваші спогади будуть безцінними у відновленні історичної правди та надто запізнілого їх визнання роменцями.
Учні та вчителі Роменської СЗОШ № 2 ім. акад. А.Ф.Йоффе сьогодні віддають належну шану всім учням та випускникам школи, які не повернулися з війни.
Вічна їм пам’ять та слава!
Лідія Скрипка, директор Роменської СЗОШ № 2 ім. акад. А.Ф.Йоффе.