Сучасне приміщення суду в Недригайлові

СУДИ НЕДРИГАЙЛІВСЬКОГО ПОВІТУ, ВОЛОСТІ, РАЙОНУ

Старе приміщення Недригайлівського суду.
Старе приміщення Недригайлівського суду.

Заглиблюючись у сиву давнину нашого краю, вивчаючи устрій та побут тих людей, хто мешкав тут, аж ніяк не обминути і не помітити моментів правосуддя нашими предками. В більшості випадків право тоді зберігалося за тими, хто мав більшу фізичну силу. Навіть після поселенців на Недригайлівському городищі, яких привів сюди в березні 1639 року Криштоф Сіножацький, довго точилися суперечки за пасіки, сінокоси, пасовища, ліс, водні угіддя. Ці акції як з боку поляків та ополячених українських козаків, так і з боку росіян, що мешкали на Путивльських землях, не були санкціоновані. Щойно зведені поселення при цьому знищувалися дощенту. У таких умовах про ведення правових розв’язок не могло бути і мови.
Складним і водночас цікавим станом в історичному розвитку є минуле судового устрою Недригайлова. Згідно з російсько-польським договором про розмежування кордонів у 1647 році це містечко відійшло до Росії. Путивльські воєводи тоді доносили в Посольський приказ, що неподалік міста на річках Сулі та Терн селяться українці з різних місцевостей. Саме воєводи Дмитро Кіреєв, Флор Коренев, Флор Восковатий та інші були в Недригайлові і військовими командирами, і порадниками серед цивільних, і суддями. За даними перепису Б. Репіна, в 1651 р., охорону тут несли 141 чоловік, 1660 р. – 295 осіб.
З кінця 50-х років XVII ст. Недригайлів – сотенне містечко Сумського козацького полку. Тоді тут було побудовано фортецю, в якій розміщувався чисельний гарнізон. Адміністративні функції, в тому числі і судові справи, також вирішували сотники Павло Семенов, Михайло Кондратьєв та інші.
В 1668 році кримські татари пограбували місто, також і соборний храм Покрови Пресвятої Богородиці. В кінці наступного року цар Олексій Михайлович наказав воєводі Григорію Ромодановському відшукати викрадену церковну утварь “а чего нельзя отыскать, то вновь купить для храма Недригайловского за счет севских таможных доходов”.
Через сорок років недригайлівці витримали ще одне випробування. У грудні 1708 р. – січні 1709 р. захисники фортеці відбили навалу військ шведського короля Карла XII. Невдовзі отримали статут повітового міста. З 1727 до 1765 року воно належало до Севської провінції, пізніше – до Сумської провінції. В 1796 році його статус понижено, перевівши в розряд “позаштатного містечка”. З 1797 року Недригайлів стає волосним центром. Таким він залишався протягом 126 років.
19 листопада 1763 року універсалом гетьмана Кирила Розумовського були запроваджені для розгляду цивільних справ повітові земські суди, які судочинством займалися лише в межах свого повіту. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд, а через рік ще й друга Малоросійська колегія. Ліквідовані повітові земські суди у 1782 році з передачею справ до повітових судів і нижчих розправ. Але через 14 років (30 листопада 1796 р.) знову були відновлені.
Повітові суди створені на підставі “Установлення про губернії” 1775 року. Складалися вони з судді та двох засідателів, яких обирали дворяни і затверджував губернатор, і були першою судовою інстанцією для розгляду цивільних та кримінальних справ дворян.
Земські суди запроваджено при утворенні губерній, як нижчі земські суди. Складалися із земського справника та двох-трьох земських засідателів, котрих обирали терміном на 3 роки. При розгляді справ казенних селян з нижніх розправ направлялися свої засідателі.
Ще на території лівобережних полків у 1763 році для розгляду межових суперечок були створені підкоморні суди. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд або друга Малоросійська колегія. Їх також ліквідовували, потім відновлювали, згодом скасовували і оновлювали. Тобто стабільності, якихось єдиних інструкцій, указів губернських судових правлінь, судових статутів, положень тощо не було. Здебільшого справи в суді загнані в тупик, через чиновницьку волокиту та возню, вирішувалися остаточно через імператорські маніфести та укази.
Яскравим доказом цьому є “Гражданское дело о споре за имение между наследниками коллежского советника Полетики Григория и прапорщиком Череповым Леонтием в Недригайловском уездном суде Недригайловского округа Харьковского намесничества”, яка зберігається в державному архіві Сумської області на 174 аркушах (фонд 708, опис 1, справа 1а).
Як відомо, Григорій Андрійович Полетика був державним політичним діячем із знатного козацького-старшинського роду з Лівобережної України. Його батько роменський війт бунчуковий товариш Лубенського полку, мав своє помешкання і землю в Коровинцях, побудував тут церкву. Григорій – його син, мав у цивільному табелі про ранги чин VI класу, що відповідав полковнику царської армії. В 1767 році був обраний депутатом від Лубенського полку до “Комисии о сочинении проэкта Нового Уложения”, в якій виступав захисником автономії Гетьманщини. Залишивши пізніше службу, переїхав до родинного маєтку в Коровинці. Тут він майже 20 років судився зі своїм сусідом, сином відомого поплічника Петра І графа Гаврила Головкіна – Юрієм Головкіним з Костянтинова.В черговий раз відбувши з Коровинець до Санкт-Петербурга в судових справах, застудився в дорозі і 8 грудня 1784 року помер, щойно прибувши до міста на Неві.
Л.М. Черепов з родини поміщиків-землевласників, які простежуються як громадські діячі у XVIII столітті. Його батько, Михайло Миколайович, почесний мировий суддя Путивльського повіту, незабаром предводитель дворянства цього ж повіту, мав понад 400 десятин землі. Його син Леонтій пішов шляхом батька. Також мав V клас в цивільному табелі про ранги, був предводителем Путивльського дворянства, мав 700 десятин землі в Грузькому. Нагороджений орденом св. Станіслава II ст. До речі, його син Кирило уже мав 1210 десятин землі.
Як бачимо, судова справа велася з досить-таки заможними, авторитетними і впливовими позивачами та відповідачами.
До Недригайлівського суду в 1784 році надійшло “прошение” від “помещика Василия Полетики” (сина Г.А. Полетики). Але неодноразові судові засідання не задовольнили позову. Тоді, через 2 роки, до суду звернулася “коллежская собственница Елена Полетика и передала копии указа Харьковского намесничества палаты гражданского суда” та на 29 аркушах “приложение приону Указу Курской гражданской палаты”. Ознайомившись з тими документами понад 200-річної давнини, складалося враження, що справу повинні виграти Полетики. Але не так було. На їх аргументи Черепови (тут ми зустрічаємо підполковника Кирила Черепова, племінників Івана та Василя Черепових, Андрія та інших) виставили свої контраргументи. Ця тяганина продовжувалась до 1790 року. Тоді ж до суду в Недригайлів надходить від брата Олени Іванівни Полетики, “колежкого асесора Михаила Иванова сына Гамалея, отца войскового генерального судьи о трех записях в Указе ее императорского величества самодержавицы всероссийской в награждения Ей недвижимостью сел и имений, которые состоят ныне в Недригайловской округе”. В супровідній до заяви додаються нові імена; “После смерти матери нашей Марфы Ивановны ей наследию и полковнику Ивану Анненкову и его матери Марии Зиновной, бывшей замужем за Путивльским дворянином Яковом Федоровичем Череповым, принадлежали деревни…”. За давністю часу папір не доніс до наших днів чіткої назви тих поселень, які в переліку. Але серед них виразно збереглося “Николаевка”. А саме у Миколаївський волості, виявляється, і мав Михайло Миколайович, батько Леонтія, 400 десятин землі. Як бачимо, за розподіл родинних маєтностей та сотень десятин поміщицьких земель ішла гризня між родичами знатних та іменитих людей. Не за “кривулю” і не обміжок якийсь там чи похиле помешкання ішла мова. Ще після п’ятирічної тяганити судової справи Полетиків та Черепових Недригайлівським судом задовольнити не вдалося. Спадщину Григорія Полетики, до речі, який мав чотирьох рідних братів та двох сестер, двох синів і безліч племінників, продовжували ділити.
Згодом в справі на 12 аркушах зустрічаємо чолобитну Олени Полетики до “воспресветлевшая державнейшая великая Государыня Империатрица Екатерина Алексеевна Самодержавица всероссейская, Государыня всемилостивейшая…”. На 11-му аркуші Олена Іванівна, після довгих пояснень за свою спадщину нагадала цариці про те, що для забезпечення справедливості ще в 1776 році вона “Вашему императорскому величеству апеляционное челобие подавала…”. Тобто понад 20 років тому уже ці міжусобиці існували. І не один рік. Можливо, питання це не могло позитивно вирішитися через неустроєність судів, часті зміни на Україні, зокрема на теренах нашого, нині діючого району, адміністративно-територіального поділу. Адже у 1780 році Недригайлівському повіту було підпорядковано 32 чимало населених пункти. Зокрема – Бобрик, Будки, Василівка (нині Лебединського району), Велика Неплюївка (нині Конотопського району), Вільшана, Вища Верхосулка (нині Білопільського району), Голубівка, Городище, В’язове, Грамене, Гринцеве, Грузьке, Деркачівка, Дмитрівка, Козацьке, Козельне, Марковка, Рубанка, Суховертівка, Терни, Черепівка, Штепівка та інші. А в 1797 році згідно до указу від 12 грудня 1796 року ліквідовано ряд повітів, у тому числі й Недригайлівський. Його територію розподілено між Сумським повітом Малоросійської губернії та Путивльським Курської губернії. Тобто, на 1800 рік Недригайлів був волосним позаштатним містечком. Того ж року в його суді міської ратуші, 12 листопада за сприянням цариці Катерини ІІ, згідно її розпорядження, скріпленого “ее императрицы величи печатью” (печатка із червоно-малинового сургучу) було винесено вердикт судовій справі, яка продовжувалася майже 40 років. Капітан Гамалія за цей час став майором і пішов у відставку. Прапорщик Черепов дослужився до статського радника, що відповідає чину V класу в цивільному табелі про ранги. Покинули світ ряд учасників тих протистоянь, зокрема дружина Г. Полетики – Олена Іванівна.
З 1799 року в Недригайлові органом міського самоврядування стала міська ратуша. На відміну від великих міст, де створювалися міські магістрати, вона утворювалася в невеликих містах та містечках на тих самих підставах, що і магістрати. Подібно до них, ратуша займалася розкладкою та стягненням податків, рекруторською повинністю, будівельними справами, розглядали судові справи купців та міщан. Апеляційною інстанцією для міської ратуші в Недригайлові був магістрат Харківської губернії, а після його ліквідації – палати карного та цивільного суду. Як судовий орган, ратуша в нинішньому райцентрі діяла до її скасування судовою реформою 1864 року. Згідно указу Миколи І від 1 грудня 1835 року про перейменування Слобідсько-Української губернії в Харківську з 1836 року Недригайлівську волость було підпорядковано Лебединській повітовій земській управі. Пізніше виконавчі органи повітові збори втілювали в життя на підставі “Положення про губернські та повітові земські установи” від 1 січня 1864 року. Найвищою судовою інстанцією на той час був у позаштатному містечку Недригайлів волосний суд, що після реформи 1861 року став найнижчою одиницею самоврядування. Законоположені 19 лютого 1861 року, вільні від сторонніх впливів ці самостійні суди не лише в Недригайлові, а й в Лебединському повіті в цілому, були під опікою волосних старшин – більш зажиточних і більш грамотних. В більшості випадків висуванці – судді не мали освіти. До того ж коли волосна старшина отримувала на той час від 120 до 25 карбованців заробітку, то у суддів платня була відсутня. Тому на цю виборну громадську посаду селяни та міщани не завжди погоджувалися. Проходили суди інколи без відповідача або позивача. Свідкам, за втрату робочого часу, винагорода не надавалася. По всіх справах, навіть більш серйозних, судді старалися сторони помирити. “Смирятся, поцелуются и делу конец”. А тому багато скарг надходило після таких судів до мирових суддів у волость або губернію. Саме на цих недоліках наголошував наглядач волосних судів мировий посередник ІІ округу Лебединського повіту в 1876 році. У 1917 році Тимчасовий уряд перетворив їх на волосні земські суди, остаточно ліквідовані у 1919 році.
На початку XX ст. в Лебединському повіті була створена землеупорядна комісія, яка вирішувала справи без звернення до суду. Це було набагато дешевше для селян і справи вирішувалися в короткі строки. До того ж у прийнятті рішень брали участь самі селяни. 14 лютого 1911 року комісія розглядала питання “Про розмежування кордонів між землями князя Щербатова і товариства селян з Володимирівки Тернівської волості. Права князя на комісії відстоював службовець його маєтку Данило Іванович Дегтярь. Від сільського сходу були на ній спочатку Андрій Євсенійович Шевчук та Пилип Іванович Ребрій. Але, як говориться в документі 100 річної давності (ф. 316, опис 1, справа 811), вони скомпрометували себе. А тому 4 травня 1911 року на сходці в присутності 313 чоловік було винесено “ПРИГОВОРЪ” доручити вести справу на комісії сільському старості Василеві Мазному.
Лютнева революція 1917 року ліквідувала посади та установи урядового апарату. На місцях була спроба замінити їх губернськими та повітовими комісарами Тимчасового уряду.
Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 року про землю та ліси, інструкція земельним комітетам губерніям щодо застосування Закону Української Республіки так і не дійшли для виконання до Недригайлова.
Державні варти денікінської влади створені у липні 1918 року у Роменському та Лебединському повітах, були запроваджені й у Недригайлові, Вільшані та інших населених пунктах. Займалися вони, здебільшого, підтримкою громадського порядку. До повітів надійшли і телеграми Ради міністрів Української Держави про зміни в статуті судочинства. Але на місцях особи, що повинні були втілювати їх у життя, виконувати повсюдно міліцейські функції.
Народний суд 6 дільниці Лебединського повіту Харківської губернії засновано на підставі Ради Народних Комісарів України від 6 лютого 1919 року. До неї входили Вільшанська та Недригайлівська волості, але перевага до 1923 року чомусь надавалася Вільшані. В той період молода радянська держава виконувала 2 надзвичайні функції – придушувала “свергнутые классы” на місцях та оборонялася від навколишніх нападників. Тож основна діяльність системи радянського суду була зосереджена на дозволі цих функцій. В той же час вони виконували в господарсько-організаційній та культурній роботі виховну функцію в дусі соціалізму.
Постанови ВУЦВК про адміністративно-територіальний поділ губерній приймалися 7 березня 1923 року по кожній губернії окремо. Ліквідувався поділ губерній на повіти та волості і вводився натомість поділ України на округи та райони. Роменську округу утворено з Роменського і частини Прилуцького, Гадяцького, Лохвицького повітів Полтавської губернії та частини Лебединського повіту Харківської губернії в складі 14 районів. Серед яких і Коровинський район з Коровинського, Краснослобідського, Курманівського та Хоружівського волостями та частини Недригайлівської волості Лебединського повіту. Але вже через сім місяців Постановою ВУЦВК 26 жовтня 1923 року в зв’язку з переносом райцентру було перейменовано Коровинський у Недригайлівський район Роменської округи.
Того ж року Харківську губернію було поділено на 5 округ. Сумську округу створено з Сумського та частини Лебединського і Охтирського повітів в складі 18 районів. Серед них і Вільшанський та Тернівський. До останнього увійшли Тернівська, Бобрицька, Ганнівська та Куянівська волості, які стали сільськими радами. Вільшанський район об’єднав у собі Вільшанську, Деркачівську, Зеленківську, Товстянську, Тучнянську та частину Недригайлівської волості. Цікавий факт: населені пункти, які на сьогодні є в межах існуючого Недригайлівського району, тоді налічували понад 102 тисячі жителів. Це майже в чотири рази більше, ніж є на сьогодні.
В кожному з цих районів, в тому числі й Недригайлові, були утворені народні суди, що підпорядковувалися існуючим у різні роки: виконавчим комітетам окружних рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, відділам управління та адміністрації окружних виконавчих комітетів, виконкомам районних рад трудящих депутатів, виконавчим комітетам районних рад народних депутатів. Це були суди радянської України – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Інколи рішення, які вони виносили, більш нагадували середньовіччя, а не судовий орган контролюючий робітничо-селянськими та солдатськими депутатами.
Судячи з тих матеріалів, які вдалося опрацювати в архівах, якихось суттєвих справ народні суди не розглядали. Або ж їх не було, або вони загубилися в життєвій круговерті.
Влітку 1922 року проти молодих селян с. Вільшани Гаврила Криштопа, Олександра Бережного, Андрія Бобошка та Омеляна Гученка було порушено справу за крадіжку вуликів з бджолами та медом, а також іншого збіжжя. Але суд звільнив їх від відповідальності у зв’язку з амністією з нагоди п’ятих роковин Великої Жовтневої революції.
10 липня того ж року Василя Михайловича Сітала, теж з Вільшани, було звинувачено “в даче взятки советскому работнику в размере 1 млн. рублей”. Ним виявився помічник начальника кримінального розшуку Фролов. Судили Сітала 8 вересня 1922 року. Засудили до 2 місяців ув’язнення, але зваживши, що він вперше має справу з правоохоронними органами, покарання стало умовним.
Народний суд Тернівського району Сумської округи 17 березня 1926 року розглядав справу, по якій звинувачувалися Микита Зінович Конотоп, Олександр Митрофанович Тіптюк, Прокіп Петрович Белкін та Параска Лук’янівна Скляр у спекуляції. Серед переліку документів у справі з 87 аркушів й урочисті обіцянки народних засідателів Ілька Краська та Петра Сургуча, які давали обітницю (судова документація з 1925 по 1929 рік велася українською мовою. – Авт.), що вони по кожній справі, в якій будуть брати участь у складі суду, як народні засідателі, уважно ставитимуться до розгляду усіх обставин, а також до “правильного, цілком погодженого із законом УССР та революційним сумлінням”.
Вільшанський район вважався 21 поділом, а з 1 липня 1924 року Вільшанський народний суд стає 13 округом Сумської округи.
Взимку (4 лютого) слідчі робітничо-селянської міліції Вільшанського району передали до суду справу, в якій звинувачувалися жителі х.Шаповали Яременко Григорій Юхимович (38 років), Святець Михайло Платонович (20 років) та Яременко Павло Іванович (18 років). Нібито вони побили, в хаті свого односельця Молибога Сергія Сергійовича, шевця-заробітчанина Борзикова Олексія Панасовича з міста Суми. Слідство велося майже півроку. Залучено було свідків Федора Михайловича Колддуна, Тимофія Васильовича Остапенка з Немудруїв, Єгора Михайловича Ярошенка, Горпину Павлівну Молибог із Шаповалів та інших. Але суду так і не вдалося довести причетність звинувачених до хуліганських дій. Тому постанова була такою “Справу припинити назавжди”.
Недригайлівський районний народний суд Роменської округи 11 серпня 1930 року розглядав справу Ївги Тихонівни Вожик та її 18-річної доньки Параски з Курманів. За образу місцевого голови сільської ради та члена виконкому їх оштрафовано на 25 крб. кожну.
Того ж року 15 серпня засідателі народного суду Гнатенко та Давиденко в Недригайлові постановили оштрафувати 52-річного Дем’яна Трохимовича Гордієнка з Кулишівки на 75 крб. за те, “що продав свою корову без дозволу, законтрактовану в Недригайлівській кооперації”. За те, що збув законтрактовану телицю, його земляк Тихон Іванович Коваленко того ж дня був оштрафований на 25 крб.
Тут вже по судових вироках (не їх якості) відчувається влада – дещо розгнузданіша, безапеляційна, зверхня. Але ж народна, радянська.
8 жовтня 1930 року Недригайлівський районний народний суд розглянув справу Сави Андрійовича Мененка з с. Хоружівки. Його звинувачували (наводжу дослівно): “… в цьому році вчинив вмисне ухилення від сплати державі податку та здачі хлібних лишків”. Як виявляється, 59-річний господар, замість доведених йому 300 пудів здав 160 пудів “лишків” зерна. Замість 332 крб. податку заплатив 200 крб., але цього було мало. Не зважаючи, що до кінця року ще залишалося майже 3 місяці і можна було за цей час виправити становище С.А. Мененку, ніхто на це не звертав уваги. Ніякі доводи і переконання не було почуто судовими вершителями. “Позбавити волі на три роки і врізати у праві на три роки. Накласти штраф 1670 крб.”. Таким був їхній остаточний вердикт. А як же, щоб інші боялися. Пазури тодішніх державних служителів Феміди все дужче стискали горло українського селянина.
Тут же, в тоненькій судовій справі споконвічного хлібороба-хоружівця, додається прибутковий ордер №43 від 30.12.1930 року про… сплату штрафу, визначеного судом. В подумках переношу себе в ті далекі роки і уявляю, з якими зусиллями і потугами доводилося, по карбованцю, по копійчині зібрати ті гроші на штраф засудженому Мененку.
Четверта позачергова сесія ВУЦВК ХІІ скликання 9 лютого 1932 року прийняла постанову “Про організацію обласних виконавчих комітетів на території УСРР” та ухвалила перехід знову на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр. Було створено 5 областей. Недригайлівський район став відноситися до Харківської області. Але через 8 місяців, 15 жовтня 1932 року, було створено Чернігівську область, до якої з Харківської області, крім Недригайлівського, відійшли Буринський, Путивльській, Роменський та Талалаївський райони.
Саме в складі нині північної сусідки Чернігівської області жителям Недригайлівщини довелося пережити чи не найстрашніше за всі століття свого існування. Завершення насильницької колективізації з беззаконною конфіскацією житла, засобів виробництва, речей для існування. Страшний голодомор. Внаслідок чого вимирали цілі сім’ї, кутки, вулиці, села. Репресії 1937 року. Й до сих пір не відомі долі й поховання тих “ворогів народу”, яких судили в Недригайлові “трійки”. Хіба то були суди?
10 січня 1939 року утворено Сумську область. В числі 17 районів Чернігівської області до неї відійшов і Недригайлівський район. Та на завершення усіх бід, яких зазнали жителі населених пунктів району, у червні 1941 року розпочалася війна з гітлерівською Німеччиною. Два роки нашу землю топтали фашисти.
Восени 1943 року, після звільнення території від гітлерівських окупантів, у Недригайлові відновлює свою роботу суд. Але того року було розглянуто лише 3 справи. В наступному році 96. В переможному 1945 році в Недригайлівському народному суді було прийнято 663 рішення. За 1947 рік в ньому 1429 судових справи. (Для порівняння: в 2009 році в Недригайлівському суді було лише по “дітях війни” розглянуто понад 3500 судових справ і відправлено в Апеляційний суд міста Харкова).
В кінці 1962 року Недригайлівського району, завдячуючи Указу Президії Верховної Ради УРСР “Про укрупнення сільських районів УРСР”, просто не стало. Його знову розідрали, в черговий раз на три шматки. Вільшанська, Деркачівська, Зеленківська та Козелянська сільські ради відійшли до Лебединського району. Десять інших сільських рад та Недригайлівська селищна рада стали підпорядковуватися Роменському району. Тернівська селищна рада належала Білопільському району. Разом з ліквідацією райцентру перестав існувати і районний суд, відновив він свою роботу лише в січні 1965 року. Після невдалої спроби, при внесенні змін в адміністративно-територіальний поділ в недалекому минулому, Недригайлів знову стає районним центром. Цього разу, крім тих територій, які були підпорядковані йому раніше, добавилася Тернівська селищна рада. В таких кордонах район існує понад 50 років – і донині. А в ньому існує Недригайлівський суд.
Нині упали стіни тоталітарного режиму. Понад 20 років Україна – самостійна держава. По-демократичному складаються відносини. По-новому бачиться світ. В умовах вільної, розкутої думки у плюралістичному суспільстві переглядаються, переосмислюються, переоцінюються дії та робота наших судів. В тому числі і Недригайлівського – повітового, земського, підкоморського, ратуші, волосного, народного, районного…
Довгий час суд у райцентрі знаходився в одноповерховому будинку, майже на місці якого побудоване нинішнє двоповерхове приміщення. «Начебто і не високий будинок, а з його вікна Магадан видно», – любив повторяти такі слова, хизуючись, один з останніх суддів радянської доби.
А то ще: засідатель мав специфічну хворобу – небувалий апетит. А тому коли судове засідання затягувалося, він не витримував, покидав судовий зал та свої обов’язки і спішив додому.
Були й інші казуси в житті суду – траплялися веселі, та, на жаль, більше сумні.
Іван Абаровський,
Член Національної спілки краєзнавців України

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *