Народився Шурхало Іван Іванович на 26 вересня 1911 року. Його дитинство та юність припали на буремне друге десятиліття двадцятого століття, коли на руїнах старого світу в муках і надіях народжувалося нове життя, відбувалось становлення і зміцнення нового суспільства, запроваджувалися нові суспільні відносини, відроджувалося й розвивалося господарське життя. зруйноване в роки революційних потрясінь і громадянської війни. Країна потребувала кадрів майже в усіх сферах сільськогосподарського та промислового виробництва, в галузях освіти, культури, мистецтва тощо.
Тож не дивно, шо сільський юнак після закінчення рідної Андріївської школи і річного навчання в Харківському сільськогосподарському інституті повертається до батьків, працює секретарем сільської ради. Важко перерахувати ті питання, які на той час доводилося йому вирішувати, адже в ті роки, як ми знаємо, українське село було в центрі кардинальних перетворень, що планувалися новою владою. З іншого боку, він на власні очі пізнавав справжні потреби села, якому, зокрема, не вистачало освіти, культури, знань. А тому, закінчивши учительські курси при Роменському повітовому відділі освіти, Іван Шурхало починає вчителювати у Василівській восьмирічній школі, а через кілька років у Попівшанській. Молодий вчитель намагався розбудити у сільських хлопчиків і дівчаток прагнення до знань, бажання пізнавати їх таємничий світ, віддати свої сили й знання рідній країні, знайти своє місце серед будівничих нового суспільства. Вчив творити добро та красу. А ще – боротися з неправдою і злом, підлістю і несправедливістю.
Він сам був таким і ці якості намагався намагався передати учням.
У ті ж роки Іван Шурхало прилучається до газетної справи, робить свої перші дописи до Роменської окружної газети, Адже саме в ті роки зароджується і досягає небувалих розмірів робсількорівський рух. Кожна газета була справою не лише професійних журналістів, а й сотень дописувачів із сільської глибинки, від робітничого верстата, від шкільної лави тощо. Серед них був й Іван Шурхало. Перші дописи в майбутньому круто змінять його життєву стежину, і він переходить працювати до Глинської районної газети на посаду відповідального секретаря, згодом трудиться на цій же посаді в
Роменській газеті “Прапор Жовтня”.
Якщо дитинство було радісним і безхмарним, попри тогочасні труднощі й біди, що звалилися на селян в передреволюційні й пореволюційні роки, то в подальшому його життя не завжди було спокійним і легким, а інколи й драматичним. Гірким і незабутнім став для Івана Шурхала 1941 рік, коли з початком Великої Вітчизняної війни він стає до лав захисників Вітчизни і разом з іншими червоноармійцями стримує ворожі війська, що навально просувалися радянською землею. Він сповна пізнав гіркоту відступу в сумнозвісному Шумейковому на Полтавщині, разом із сотнями і тисячами воїнів потрапляє у вороже кільце… Вирвавшись із нього, прибивається до рідної домівки і перебуває на окупованій території…. Це потім йому часто ставилось у провину. Відомо ж бо про упереджене ставлення тодішнього керівництва держави до оточенців. І лише в шістдесяті роки пощастило добитися справедливості. То ж не дивно, шо Іван Іванович Шурхало завжди відгукувався на людські болі й труднощі, пов’язані з війною, адже це був і його власний біль.
Працюючи в по воєнні роки в газетах Ромен, Глинська, Талалаївки, власним кореспондентом Сумської обласної газети “Ленінська правда”, він часто звертався до цієї теми, ретельно збирав матеріали й свідчення очевидців, розповідав на сторінках часописів про героїв боротьби з фашистами, зокрема про роменських лікарів Н. Брайловську, Є. Сербиновського, які, перебуваючи на окупованій території, ризикуючи життям, записували в медичні картки роменців надумані хвороби і в такий спосіб рятувала молодь від примусових робіт у Німеччині, лікували радянських військовополонених та оточенців. І понині його статті про письменника-патріота Федора Швіндіна та журналіста Якова Рогача, які загинули від рук фашистів у нерівному двобої, про підпільників Івана Кузьменка, Миколу Кузька, глинських партизанів не втрачають свого значення і є важливим свідченням всенародного героїзму наших земляків, які не шкодували свого житґя у боротьбі з лютим ворогом. Його нарис про мужність і самопожертву кореспондента газети “Правда” Якова Ротача був надрукований у газеті “Правдист”, за що автор отримав подяку редакції.
Вже по війні Іван Шурхало закінчує Роменський сільськогосподарський технікум, але не зраджує журналістиці – працює завідуючим сільськогосподарським відділом у роменській та талалаївській газетах. Згодом закінчує факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
Перебуваючи на посаді завідуючого сільськогосподарським відділом часопису, І.І. Шурхало часто бував у селах району, добре знав стан справ у господарствах Роменщини і сусідніх районів, мав свою думку і міг високопрофесійно написати і про передовий досвід колгоспів і радгоспів, і про недоліки в роботі їх керівників чи спеціалістів, вказати на шляхи, що вели до виправлення помилок, подолання відставання тощо. Разом з тим він ніколи не шкодував добрих слів на адресу простих трудівників, які своєю невтомною працею збільшували загальнонародні статки, в злигоднях і труднощах перших повоєнних років відбудовували сільське господарство, вирощували хліб і ростили дітей. Не перелічити тих буряководів, тваринників, працівниць птахоферм, трактористів і комбайнерів, матеріали про яких з’являлися ледь не в кожнім номері газети. Можна сміливо зазначити, що не було на Роменщині (та й Талалаївщині) такого села, в якому б не побував кореспондент Іван Шурхало, де б не було його добрих друзів і приятелів – героїв його нарисів і зарисовок, інших газетних матеріалів. І недоброзичливців, бо не для всіх він був “зручною людиною” (такі, як правило, бувають лише серед підлабузників, крутіїв, людей нещирих і неправедних). Від спілкування, боротьби з ними додавалося лише сивини та зморшок. Але істина завжди перемагала. В основному ж люди тяглися до Івана Шурхала, приходили за порадами, по допомогу в скрутний час. Нікому він не відмовив, кожному в міру можливостей допоміг.
Як скажімо, відомому на Роменщині агроному досліднику Віктору Івановичу Доброгорському. В роки війни він мав нещастя залишитися на окупованій фашистами території. І потім йому, активному дописувачу Роменської довоєнної газети “Прапор Жовтня”, було дуже важко пробитися до читача. Адже працівник відділу пропаганди та агітації, а слідом за ним і тодішній секретар райкому Компартії України Микола Гой заборонили друкувати його статті на сторінках газети. Лише завдяки листу Івана Шурхала секретарю Сумського обкому Компартії В.Г. Ком’яхову цю заборону було знято.
Останні роки своєї журналістської діяльності Іван Шурхало працював власним кореспондентом обласної газети, розповідаючи на її сторінках про успіхи і проблеми Роменщини, її працьовитих і талановитих людей.
Його труд було відзначено спеціальною журналістською нагородою – знаком “Золоте перо”. І вона заслужена багатолітньою, невтомною і чесною працею.
Помер 2 березня 1992 року в місті Ромни. Похований на процівському кладовищі …Його публікації завжди відзначалися чесністю, принциповістю, високим професі-оналізмом. Багато молодших колег пройшли його школу майстерності й сьогодні продовжують кращі традиції ветерана журналістики. А ще роменці пам’ятають Івана Івановича як чуйну, добру, уважну людину. А такі варті пам’яті.
Автор статті Григорій ДІБРОВА
Фото надала донька, Шурхало Світлана Іванівна
Стаття опублікована на сторінці ФБ “Рідний край через об’єктива: минуле і сьогодення“, автор Євгеній Соломка.