Вечір на Сулі
Туман вже стелиться на лузі,
І прохолода верби обійма,
Темніє там, на виднокрузі,
І наче диха скошена трава.
Та річка гріє ще повітря,
Тепло з води тихенько струменить,
Ані шелесне в лузі вітер,
Лиш пісня комарина тут бринить.
І пахнуть водяні тут трави,
І вже дрімає ніжний верболіз.
Тож, значить, день закінчив справи,
І влігся спать у затишку беріз.
Роменські ластівки
На дротах електричних у місті
Ластівки он зібрались на раду свою
У парку, де вже клени барвисті
І каштани засипали майже траву.
Там рядами сидять так спокійно,
Голоси передзвоном своїм подають,
І не чути турботи, тремтіння,
Що на днях вирушати в далеку їм путь.
Бо, напевно, уже генетично,
Так готові до цього два рази на рік.
Що ніяких ускладнень практично,
Лиш цікавість у них виклика переліт.
Аж повірити важко людині,
Що ці крила здолають он відстань яку.
І хоч радо рушають у вирій,
Та багато з них згине десь там, на лету.
Бо така в них, бач, доля крилата,
І змінити її вже не зможе ніхто.
Так спішать із Ромнів відлітати,
Щоб весною скоріш повернутись гуртом.
Зникають села
Біжать нам назустріч строкаті,
Рівненькі узбіччя, в росі.
Обабіч на фарби багаті,
Поля і посадки, й ліски.
Тривожать уяву зарослі,
Покинуті хати й садки.
У місто онуки дорослі
Забрали бабусь та батьків.
Лиш їздять вони на городи
Та яблук нарвати в садку.
Для старших така насолода –
Побути на ріднім кутку.
І мальви побачить високі,
Бур’ян обірвать, підпушить.
В душі так щемить же неспокій,
Що тут не судилось дожить.
Усе тут таке вже рідненьке,
Найкраще на світі, мабуть.
Мала батьківщина – маленька,
Та спробуй її ти забуть.
Померло село це на трасі,
І винних тепер не знайти.
Витягує пам’ять з запасів
Ту назву, що знали віки.
Так села із карти зникають:
Чи кращі, чи гірші – однак.
Хрестами могили благають
У пам’яті рідних тримать.
Правдюкам
Побач себе в росі, в краплині,
На фоні сонця, неба і хмарин.
В оцій красі живеш на Україні,
Де зна тебе спориш, верба й полин.
Тут всі стежки сходив довкола
Колись із шаблею в руці твердій.
Той правдолюб, що бився в полі,
Міцний козак – далекий пращур твій.
Отут козак той оселився,
Щоб сіять хліб і боронить його.
Солоним потом тут умився –
Вродило правди чистої зерно.
Йому так доля наказала.
Присяга ж вірності в твоїй крові.
Правдива вдача вже зростала
Із совістю твоєю нарівні.
Бач, прізвища козацькі точні,
Бо виважені долею навік –
Дотепні, влучні й непорочні,
Правдюк – правдивий, значить, чоловік.
Цю рису передай молодшим,
Як дар, інстинкт чи батьків заповіт.
Хай чесно дивляться всім в очі –
Історія для них лишила слід.
Правдюк для того й народився,
Щоб правди іскорку в душі нести.
Хрестам стареньким поклонися
І стеж, щоб Правдюків не підвести.
Дивися: клен тебе вітає
І сохне вже трава на спориші,
Та знай, що вічність запитає:
«Який ти слід на світі залишив?»
На скіфському кургані
Ти вийди на древній курган,
Як сонце стоїть у зеніті.
Там вітер колише євшан
І мчать колісниці в блакиті.
І там ти відчуєш політ,
І часу, і гордості, й мрії.
Пізнаєш там пам’ять століть,
Що вітер зовсім не розвіяв.
Не зрушити вітру цемент
Історії справ велетенських.
Не раз тут бував президент,
І ріс тут святий Калнишевський.
Державні високі мужі –
Це гордість для нашого краю.
Обом довелось на межі
Їм бути між пеклом і раєм.
Історія завжди дає
Оцінку подіям і людям.
Подума – тоді віддає
Медалі чи сором на груди.
А скіфи творили самі
Історії корінь і плід.
Народу нема на землі,
А пам’ять на тисячі літ.
Стара верба під Загребеллям
Стара верба звалилась в росу,
Устоять не змогла у буревій.
Гілля уже загрузло в осінь,
А стовбур, мабуть, стоячи, зітлів.
Міцна, гілляста і зелена,
Вона стояла років сто назад.
Ворожі бачила знамена
І рідні, що ішли на Ромен – град.
Сула русло міняла тут не раз,
Верба вросталась в берег правий.
Текла ріка, і через неї час
Легенди й згадки переправив.
Верба ще баржі знає на Сулі,
Людей голодних в тридцять третім,
Що мерли в Загребеллі і в Ромні,
І грізний голос кулеметів.
І чисте бачила кохання,
Що є найбільша загадка життя,
Гіркі розлуки на світанні
І крадену любов без каяття.
Не заздрю старості ніколи,
А довголіттю, спогадам отим.
Верба, прикута на приколі,
Про щось шепоче травам золотим.
В передмісті Ромна
Барвиста повінь з квітів,
Крутим узліссям розлилась.
Шепоче тихо вітер,
Квітує пролісок і ряст.
Ось кинь ти набік оком,
І квіти – врозтіч, летом.
Швидким зеленим кроком
Весни тут мчить карета.
А сонце сипле світло
Так щедро і ласкаво,
Щоб видиво не зникло,
Буять не перестало.
Сула пливе в розводді,
Ромен он сяє на горі.
Молюсь я при нагоді,
Що тут родини якорі.
Незвично квіти голубі
Тут в очі зазирають,
Неначе он, на тім горбі,
Нас ангели чекають.
Дивлюсь на портрет
Йосипові Дудці
Недавно у школі зустрілась я з Вами,
І в запису голос почула чіткий,
І погляд вловила з портрета ласкавий,
З дитинства знайомий, уважний такий.
Дивлюсь на портрет і радію я з того,
Що вчителем в школі «від Бога» були.
Талант поетичний у Вас був «від Бога»,
Змогли Ви серця багатьох запалить.
І сила фізична була богатирська,
А витримка й воля – достойні похвал.
Гидотою часто нечистий Вас пирскав,
Та сам же від духу того і сконав.
Дивлюсь на портрет і дивуюся знову
І скромності Вашій, і хисту творить.
Картаю байдужість я Вашої долі,
Бо й досі не всі Вас змогли оцінить.
А місце своє ви займете по праву,
Тож праця й надія не марна була.
Історія трохи помилки підправить
І золотом впише вже Дудки ім’я.
22.12.2009 р.
Ніна Коряченко