В одному комплексі із Святодухівським собором розміщується Василівська церква, – цегляна, тепла, побудована в 1747 році (Архітектор Червінський), кам’яна дзвіниця в одному комплексі з церквою. Відносилася до 1-о благочинного округу. 2-й престол – Успенія Божої Матері.
Церква належить до типологічно-унікальних споруд стилю українського відродження першої половини ХVІІІ століття і є пам’яткою архітектури й містобудування національного значення. Чудово церкви вписуються в краєвиди, які домінують над місцевістю, прикрашаючи своїми банями потопаюче в зелені місто.
Взята на державний облік Постановою Ради Міністрів УРСР № 970 від 24.08.63 року та № 442 від 06.09.79 року. Охоронний № 1535. Пам’ятник архітектури охороняються державою. Свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної громади №901 від 08.04.2014 р.
У різні часи в Василівській церкві правили: Федір СтефановичМирович, священик Андрій Федорович Навроцький, Олександр Порфирович Нестеровський, диякон Андрій ІоановичЄвсевський, церковний староста Іван Миколайович Скочко.
Настоятелем Василівської церкви є священик-настоятель Бойко Микола Степанович, благочинний церков Роменського району, Роменської єпархії, митрофорний протоієрей. Митрофорний протоієрей отець Микола (Микола Степанович Бойко) уродженець села СкибівкаЧутівського району Полтавської області. Після закінчення Одеської семінарії у 1978 році прибув у Ромни, а вже через два роки – в 1980 розпочалися реставраційні роботи у Василівській церкві.
Найдавніше поселення на території Ромна знаходилося на двох природних глинистих горбах над Сулою. Саме там з незапам’ятних часів стояла Успенська дерев’яна церква, яка вже в XVІІ столітті була соборною, тобто головною в місті, та цитадель для спостережень за пересуванням половців, які кочували за лівим берегом Сули. Ці гори були зриті у різних напрямках глибокими підземними ходами, котрі ніхто не досліджував. В них, можливо, ховалися мешканці міста від наскоків половців та інших ворогів, які часто нападали на наш край в древності.
Міські легенди повідомляють багато чого цікавого про ці ходи. Один старий, ще на початку вісімнадцятого століття, коли був школярем, часто ходив зі своїми товаришами-школярами до одного з цих ходів, котрий знаходився під церковним двором. Він запевняє, що цей хід йде до Сули. Ще було довго видно верхню частину входу до цієї підземки, ліворуч від доріжки, що вела повз ремісничу управу до річки, але ніхто не ризикнув ввійти до цього ходу.
У 1889 році від обвалу гори навесні відкрився вхід до іншого ходу під Соборним валом з боку Виноградівщини по дорозі, що веде з лівої сторони теплої церкви до річки. Але і до цього ходу ніхто не спускався. Біля колишнього сотникового двору під дорогою, що вела від тюремного замку вниз до річки, теж у 1889 році відкрився на глибині 5 аршин від поверхні дороги з двору Концевича дуже довгий хід. До нього спускалися два сміливці із робітників, але не могли пройти більше 3 – 4 аршин, тому що свічка та лампа гасли, а повітря до того було задушливим, що з отвору, до якого вони спускалися, виходила синя пара.
В давнину старожили розповідали, що під Соборною горою та у замку, де була цитадель, викопували у давні часи багато грошей. Але деякі з них були закляті, так що той, хто їх викопав не міг тими грошима користуватися. Так, наприклад, у дворі подарованому у 1831 році Соборній церкві міщанкою Феодосією Майбородиною, жив перший її чоловік – міщанин Гряк з двома братами. Він випадково викопав у своєму дворі під горою казан грошей, через який все чоловіче покоління цих Гряків вимерло.
У 1854 році один старий солдат, батько та дід якого постійно жили на Пригородку, розповідав, що коли будували Соборну церкву, то в одному місці, нижче фундаменту відкрився такий глибокий хід, до якого ніхто з робітників не наважувався зайти. Тоді туди відправили одного тюремного в’язня, котрий довго там ходив і, вийшовши, розповів, що бачив там багато кімнат і у них багато срібних та золотих грошей. А у одній з кімнат сидів за столом дуже сивий старий з книгою у руках. Він сказав цьому колоднику: «Тебе послали сюди дізнатися, що тут є? Скажи, що тут дуже багато грошей, як бачиш я і сам є гроші! Але хай не намагаються їх тут шукати – цих грошей ніхто не візьме, вони закляті!».
Багато подібних переказів було у пригородських жителів. Один Ф.М., який жив поряд з церковним двором, розкопав у свєму дворі гору і викопопав глечик із золотими та срібними монетами. Більшу частину грошей вкрав його робітник, котрий рив цю гору і невідомо куди зник. Ф.М. продав решту грошей, збудував там же під горою інший будиночок і остався живий та здоровий. Отже ті гроші не були закляті. Правда, срібні гроші були не дуже старовинні. Польські злоті ХVІІ століття, найнижчого срібла, тому не дуже він і забагатів, а залишився тим же Ф.М.
У 1856 році Андрій Золотаревський, хотів було збудувати на своїй землі, в замку, нижче ремісничої управи будинок. Коли ж прокопали для фундаменту траншею, глибиною не більше аршину, то в одному із кутків, у напрямку до Соборної церкви, відкрився такий довгий хід, що багато солдатів та робітників, котрі намагалися в нього зайти, довго там не витримували, бо свічки та ліхтар гасли, а дихати було важко. Після цього Золотаревський залишив те місце не забудованим, яму засипали, а хід той ніхто не досліджував.
На таких підземних ходах та погребах стояла у Ромні з давніх часів дерев’яна Успенська церква, яка на XVIIстолітті була Соборною, тобто головною у місті. Час побудови цієї церкви визначити складно, бо ніяких писемних і навіть речових пам’яток старіших XVIIстолітті при ній не збереглося. Історія не зберегла ні дати створення, ні імен зодчих першої Соборної (тобто головної) церкви міста. Відомо, що була вона дерев’яною, називалась Успенською і знаходилася в найвищій точці міста. Наші предки знали, де будувати святі споруди. Їх зводили в місцях потужної енергетики, так, щоб видно було з усіх боків. Іван Курилов, який був церковним старостою Святодухівського собору з 1875 по 1891 рік і дослідником, вважав, що вона була побудована, якщо не в княжіння Святого Володимира, то при найближчих його наступниках. Є припущення, що Успенська церква була збудована десь у 1616 році.
[1986 г.] Вигляд з півдняЛише ваги та міри, котрі здавна належали Соборній церкві, можуть свідчити, що церква ця існувала ледь не від самого хрещення Русі. У часописі «Странник» за листопад 1886 року було опубліковано статтю Костянтина Висоцького «Про церковних старост», де було зокрема зазначено: «ваги та міра були справою совісті і були віддані у відання церкви ще у часи Римської імперії, де єпископам було надане право брати участь у виборах наглядачів за вагами і звелено було охороняти у церквах під наглядом єпископів міри та ваги Законодавця Мойсея».
Вага та міра були віддані у відання церкви статутом князя Володимира Великого і спостерігати за ними також було доручено єпископам. З того часу у кожному місті при центральній церкві зберігалися зразки одиниць міри та ваги. А так як ваги були при Соборній церкві до 1755 року і належали їй так довго, що на початку минулого століття ніхто не знав, за яким правом церква ними володіє. За одним цим фактом можна припустити, що вони заведені при церкві з часів Великого Князя Володимира. Тож Успенська церква у Ромні була облаштована якщо не при княжіння Святого Володимира, то при найближчих його спадкоємцях, коли статут про ваги за грецькими номокампонами, дотримувався ще неухильно.
Дерев’яна Успенська церква і нова побудована при ній кам’яна церква зішестя Святого Духа складали одну парафіяльну церкву, вважалися у місті Соборною ще у XVIIстолітті. Час заснування давньої Успенської церкви невідомий, але вже на початку XVIIстоліття церква була вже дуже старою. Тому ктитори з парафіянами збиралися реставрувати її або ж переробити, про що у 1738 році було отримано указ від митрополита київського Рафаїла Заборовського. Але у 1840 році це розпорядження було митрополитом відкликане. Тож Успенська церква і не ремонтувалася і не перероблялася, бо поряд будувалася нова кам’яна церква Зішестя Святого Духа. Доки ця нова церква опоряджувалася всередині, богослужіння проводилося у старій Успенській церкві.
Потім, коли у 1747 році була закінчена та освячена нова, то стара у 1748 році була продана у Процівку, на будівництво церкви Святих Апостолів Петра і Павла, яка згоріла від блискавки на початку століття. Іконостас, усі ікони, хрести, Євангелія та інше церковне начиння надійшли до нової кам’яної церкви. В 1751 році дерев’яна Успенська церква була знесена.
Дерев’яна Успенська церква існувала з давніх часів у древній, знищеній лише у кінці минулого століття, фортеці міста Ромен. Саме тут зосереджувалася вся міська діяльність і тут від самого заснування міста відбувалася будь-яка торгівля. У далекі часи, за язичництва, різноманітні народні зібрання, ігри, обміни та продаж проходили поблизу язичницьких капищ, а з часів запровадження християнства, із побудовою церков, біля них стали торгувати. Спочатку торгували продуктами харчування і предметами першої необхідності, а у процесі збільшення міського населення і з розширенням кола його потреб тут стала проводитися торгівля привізними товарами. Пізніше був постійний базар, а чотири рази на рік проходили славнозвісні ярмарки — Маслянський, Вознесенський, Іллінський і Олександрівський.
Так як торгові міри та ваги по всій державі за уставом Великого Князя Володимира 1-го, виданому ним невдовзі після прийняття християнської релігії, були закріплені за церквою, із цього видно, що Успенська церква вважалася із прадавніх часів головною або центральною у місті. Швидше за все вона була тут єдиною ледь не до кінця ХVІІ століття і саме тому при ній знаходилися зразкові ваги та міри, необхідні при торгівлі.
Крім щоденних міських базарів, котрі проходили при Успенській церкві, пізніше у певний час стали збиратися більш значні торги або ярмарки, котрі, треба думати, розпочалися тут ще у давні часи. Ось чому вже у шестисоті роки багато панів та торгових людей стали купляти місця на базарі біля Соборної церкви, де у цей час вже були торгові комори, тобто лавки. А на початку століття, особливо після закінчення шведської війни, на роменські ярмарки вже приїздили торговці з Москви, Тули, Казані, Криму та інших місць. Ці купці, котрих приваблювали вигоди ярмарків у Ромні, купляли тут лавки і двори і залишалися назавжди у роменському купецтві.
При такій значній ярмарковій торгівлі незаперечно був значний прибуток, як від вагів та мір, так і від приватних пожертв. Тому служителі та ктитори після продажу на знос старої дерев’яної церкви зразу ж стали заготовляти матеріал для побудови теплої кам’яної церкви із дзвіницею при ній. Про це читаємо у книзі «Роменська старина. Історичні, статистичні і побутові записки про місто Ромни і його жителів від початку міста до нашого часу», складеній Іваном Олексійовичем Куриловим у 1897 році: «29 червня 1751 року з дозволу Преосвященного митрополита Київського і Галицького Тимофія Щербацького на тому самому місці, де стояла Успенська церква, щоб воно не було марним і зневаженим, заклали і почали будувати нову церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці».
При побудові церкви священнослужителі та ктитори, для отримання більших прибутків, запланували облаштування під новою церквою, як і під уже збудованою великих льохів для зберігання купецьких товарів. Духовенство церкви вирішило збудувати при ній склади, щоб купці змогли свої речі перенести туди з теплої церкви. Мабуть від цього будівництво було затримане, а з відібранням у 1755 році вагів та мір, зовсім зупинилося. У чорновому варіанті будівництво було завершено тільки в 1780 році, покрита деревом (гонтом) і не оздоблювалася всередині не тому, що не було для цього коштів, а тому, що її було вигідно використовувати під склад товарів і мати від цього прибуток. Купці стали наймати її для збереження товарів.
Наскільки були великими прибутки від «важниці» у давні часи сказати неможливо, бо при церкві не залишилося ні книг ні звітів про ці прибутки. Але судячи по тому, що ще у ХVІІ столітті, крім духовенства, котре мало за законом приглядати за мірами та вагами, при Успенській церкві було ще три ктитори, котрих обирали з найшановніших громадян і яких затверджував Лубенський полковник; вони звітували перед полковою старшиною про церковні видатки та прибутки, то ж прибутки на ті часи були досить значними. А у першій половині ХVІІ століття прибутки ці зросли наскільки, що за указом Сенату від 14 жовтня 1848 року наказано було глинському сотникові Антону Крижанівському з числа вагових грошових зборів починаючи з 1848 року віддавати половину на будівництво Соборної Троїцької церкви у Глухові. Отже збори ці були наскільки значними, що тільки за сім років могла бути збудована у м. Глухів церква і що відібранням цих зборів від церков було завдано таких збитків церковним прибуткам, що ремонт старої і закінчення нової теплої церкви Собору призупинилося на значний термін.
У минулому столітті при Соборній церкві було багато знатних та заможніх жителів та парафіян. Поблизу самої церкви, на валу, котрий називався «великим двором», у великому кам’яному будинку, ще у шестисоті роки жив ясновельможний генеральний обозний Андрій Маркович Маркевич. Після своєї смерті у 1748 році він був похований у цій церкві праворуч по напрямку до олтаря біля своєї дружини Анни Іванівни померлої раніше, у 1743 році.
Пізніше у цьому ж будинку жили деякі його сини, а потім і онуки.
Навколо церкви і по Нікольскій та Духівській вулицях, котрі тоді виглядали зовсім інакше, жили найпочесніші парафіяни Собору. З однієї відомості, що збереглася у церковних справах і укладеної за розпорядженням Київської консисторії 3 червня 1761 року видно, що при соборній парафії було тоді:
– справжніх дворів парафіян – 56, у них душ чоловічої статі – 119, жіночої – 103;
– винайманих дворів – 10, в них чоловіків – 41 та жінок 41;
– підсусідків різних домовласників – 36 будинків, в них чоловіків – 83, жінок – 100;
– бездворових хат – 7, у них чоловіків – 18, жінок – 23.
На той час (1760 – 80 роки) у списку парафіян перебували: полковник Андрій Маркевич, генерал-гевальдигер Михайло Левандовський, поручик-князь Давид Шаликов, Лубенський писар Петро Лук’янович, бунчуковий товариш Андрій Полетика, Кузьма Полетика, Іван Білогруд, Григорій Михальський, Григорій Андріанопольський та багато інших значкових та військових товаришів, а також удова Роменського сотника Івана Марковича Маркевича Марфа Семенівна. Її будинок був на протилежній від валу горі, пізніше названий Підзоловщина, де була казарма повітової команди. Усі ці пани-парафіяни жили і володіли тут лавками та торгівельними коморами до переведення у 1804 році Іллінського ярмарку за місто, та й Соборні ктитори були з числа цих знатних панів.
Те, що причт Соборний у складі протопопа, двох ієреїв, диякона та дячків був завжди задоволений своєю парафією, підтверджує прохання на дозвіл побудови на місці дерев’яної Успенської церкви нової кам’яної з дзвіницею під нею. У цьому проханні священнослужителі Собору пояснювали Митрополиту, що ніяких виплат їм не потрібно, а досить і звичайних парафіяльних пожертв. Може і тепла Успенська церква із дзвіницею, закінчена начорно у 1780 році не оздоблювалася зсередини не з-за відсутності коштів, а з метою зібрати з неї прибуток за складування товарів. Ранні обідні можна було з 1751 року відправляти на хорах, тож не було нагальної потреби поспішати із закінченням другої церкви, яка, до речі, була край необхідна для складування товарів та різних домашніх пожитків самих парафіян. Із церковних документів видно, що у минулому столітті не тільки всі погреби під обома церквами і тепла церква були зайняті під складування товарів та речей, але і в притворах великої церкви, у ризниці та олтарі складалися іноді чужі пожитки для зберігання.
У 1770 році з-за такого зберігання була одна позовна справа між Соборним причтом та одним із знатних парафіян собору Полетикою. Син соборного парафіянина, грузинського князя Давида Шаликова, поручик князь Матвій Давидович, вирушаючи у похід, залишив на зберігання у ризниці великої церкви велику скриню з невідомими речами, зачинену і опечатану його печаткою. Коли ж цей Матвій Шаликов під час походу невдовзі помер, то його мати – удова-княгиня Анна Шаликова попрохала священиків Соборної церкви Данила Базилевського та Павла Яновського віддати ту скриню, а ті стали вимагати за зберігання велику плату. Княгиня на це не погодилася і подала скаргу до духовного правління. Соборним священикам було звелено повернути скриню з майном її померлого сина. Базилевський та Яновський духовному правлінню пояснили, що вони ніякої винагороди за зберігання скрині у церкві з княгині не вимагали, а тільки просили їх не «образити», бо скриня належить не їй, а її синові і щоб потім не відповідати за чужі речі. Було це у квітні 1770 року, а 25 вересня того ж року, вірогідно на прохання тієї ж Шаликової, відставний прем’єр-майор Кузьма Андрійович Полетика, котрий жив неподалік, виніс ту скриню із церкви до себе додому. Він вдався до таких хитрощів: попрохав ієрея Яновського разом з усім церковним причтом відправити велику панахиду (невідомо за ким), але не всередині церкви, а у правому притворі, звідки олтаря не видно. І коли почали служити панахиду, Полетика впустив через паламарню до олтаря чотирьох своїх людей, а присутнього церковного сторожа Грицька Голоту схопив власноручно за груди і сказав: «Мовчати і не писнути!» Далі він звелів своїм людям витягнути скриню із ризниці поза престолом до паламарні і віднести її до себе додому. На це «гвалтівне захоплення» речей з церкви Базилевський та Яновський скаржилися духовному правлінню. Чим справа скінчилася – невідомо, а скриня таки дісталася Анні Шаликовій.
Раніше весь прибуток за складування в льохах під церквами товарів та речей, за лавки та різні торгові приміщення, котрі стояли на погості, надходив виключно на користь церкви. Але з переведенням Іллінського ярмарку від Собору на вигін і з побудовою навколо церков огорожі, коли уся торгівля була віддалена від церкви, то льохи займалися під складування купецьких товарів лише зрідка. Тоді, у тридцяті роки, за розпорядженням Преосвященного Гедеона, Архієпископа Полтавського та Переяславського прибуток за надання у користування цими льохами був наданий на користь церковного причту. З часу переведення Іллінського ярмарку до Полтави, льохи винаймалися для складування товарів лише місцевими крамарями та шевцями і прибутку з них отримували не більше як 160-180 рублів на рік.
Але ці укази Синоду стали виконувати не зразу, а при деяких церквах вони виконувалися неохоче, або зовсім не виконувалися майже до 80-х років ХVІІІ століття. Про це свідчать чисельні справи духовного правління. Адже до видання цього закону свічки та просфори при церквах продавали дружини або вдови священиків, кладучи прибуток до свого карману. Це робилося з дозволу духовного правління, а в окремих випадках – самого Митрополита. У архіві духовного правління є дві справи 1747 та 1748 років про те, як у Покровській церкві з-за свічного продажу побилися дві попаді. Там же збереглася скарга ієрея Якова Мультянського подана до духовного правління 22 жовтня 1748 року про образу нанесену в церкві його дружині попадею-удовицею Васильєвою. Ще є справа від 1722 року про те, як попадя Іванова перешкоджала попаді Іоакимовій продавати свічки у Покровській церкві села Ведмежого. Є і грамота Митрополита Київського Арсенія Могилянського датована 9 березня 1761 року на ім’я Роменського протопопа Костянтина Крижанівського, за якою продаж свічок у Великобубнівській Благовіщенській церкві дозволявся вдові протопопа Феодосії Свєтовій.
Збудована церква була прямокутна в плані, тридільна, зального типу, з гранчастою апсидою та дзвіницею над середньою дільницею (навою). Під усім храмом зроблено великий склепінчастий підвал господарського призначення. Підвал перекрито системою зімкнутих склепінь.
Центральне зальне приміщення перекрито дерев’яною підвісною стелею, що імітує коробовесклепіння, вівтар – напівлотковим склепінням, тридільний притвор – зімкнутим двома коробовими склепіннями. Фасадний декор характерний для історизму 1860-х років. Переважають форми «російсько-візантійського» стилю в своєрідній інтерпретації: використані мотиви кесонів-ширинок, аркатура, килевидніарочки, колонки з «диньками» й перехватами тощо. Для оздоблення церкви використані найрізноманітніші деталі російсько-візантійського стилю: кілевидні завершення арок, ажурні пояси карнизів. Перекриття основного об’єму також дерев’яне з підвісними потолками, апсиди – конхові.
Церква піднята на високий цоколь. Поздовжні фасади в метричному шерегу розчленовані арковими вікнами з тягнутими наличниками й завершені фризом з кесонів-ширинок. Василівська церква є найпізнішим зразком загального типу храмів, що був поширений в Україні протягом другої половини XVII- початку XVIII століть. Незважаючи на перебудови, зберегла основні особливості оригінальної розпланувально-просторової структури.
Василівська церква виконана у трапезному стилі. Цегляна, поштукатурена, прямокутної забудови. Архітектор Червінський додав елементи російської архітектури сімнадцятого століття, після перебудови вона стала подовженою, безкупольною. Ознаки козацького барочного стилю: гранчасті об’єми будівель, ярусне розташування бань із перехватом, фарбування стін у білий, зелений кольори, золотіння куполів, декорування ліпниною, переважно рослинного характеру. На сході – гранчаста апсида, на заході – дзвіниця. Споруда висотою понад шість метрів покрита білим вапном. Купол візантійскогостилю дерев’яний, покритий металом. Над ним вивищується позолочений хрест висотою 1м 85 см, прикрашений шестипроменевими зорями.
Побудована в 1751 – 1780 роках на кошти і стараннями бунчукових товаришів Лубенського полку Андрія Павловича Полетики (1692-1773), його сина Андрія Андрійовича Полетики (1741-1798) і лубенського полкового писаря Петра Лук’янова. Фундатори церкви були представниками одного з найвизначніших козацько-старшинських родів Лівобережжя доби Гетьманщини, який дав низку видатних політичних і культурних діячів України: А.П. Полетика у 1727 – 1729 був роменським війтом, згодом – значковим товаришем, а з 1749 року – бунчуковим товаришем; А.А. Полетика з 1758 – військовий канцелярист, з 1767 – бунчуковий товариш, у 1784 та 1797 – 1798 – роменський повітовий маршалок (предводитель дворянства), протягом 1785 – 1788 – чернігівський губернський маршалок. Був одним з лідерів громадського руху за права «малоросійського дворянства».
SAM_1461У 1811 році багатий купець Василь Петрович Троянський виділив від щедрот своїх чималу суму з тією лише умовою, що храм відтепер носитиме ім’я Святого Василя Великого – свого небесного покровителя, «закінчив своїм коштом… і перейменував її у честь патрона свого святого Василія Великого». Священники і зневірена багаторічними пошуками коштів громада задовольнили його прохання і освячена в 1811 році нова церква перейменована з Успенської на Василівську.
Споруду переосвячену в 1811 році, реконструювали в 1846 році (перероблено західний притвор) та в 1850 році (влаштовано церкву в підвалі). Протягом 1866 – 1867 років Василівська церква зазнала радикальної перебудови за проектом академіка архітектури Євгена Івановича Червінського. При цьому було розібрано дзвіницю, західний притвор, пробито нові вікна. У вівтарній частині був влаштований бічний вівтар Успіння Богородиці. Над вівтарною частиною зроблена декоративна цибуляста маківка на глухій гранчастій шиї. Така само маківка вінчає дзвіницю.
Нова дзвіниця почала будуватися на місці колишнього переднього притвору, який завжди був зайнятий складом товару і відчинявся він тільки на Новий рік у день Храмового свята Святого Василя Великого.
Для фундаменту дзвіниці були викопані глибокі рови, закладка проводилась усім соборним причтом на чолі з настоятелем Василем Горуновичем, усіма членами піклувальної ради і шановними громадянами 8 червня 1866 року. Натомість нова дзвіниця була зведена над новим західним притвором, перед яким влаштовано ґанок з арковим входом.
Дзвіниця – арковий восьмерик на низенькому четверику – має досить активні членування й виразну пластику, який завершує на високому циліндричному барабані двохярусна глава. Фасади оформлені пілястрами. Головний вхід – із заходу через круту паперть із великим арочним прорізом у могутньому центральному ризоліті. Вхідна арка фланкована стилізованими капітелями. Над великим арочним входом три живописні роботи, виконані художником Валерієм Купріяновичем Зосенком. Різної форми і розміру вони гармонійно вписуються в загальну структуру церкви. Бог отець, Бог син і Дух святий. Середня кругла ікона – святий Василій, і вгорі – прямокутна ікона святого Миколая.
За планом над нею мала височіти дзвінниця схожа на середній купол вже збудованої церкви Зішестя Святого Духа. Дзвіниця ця височіла по середині нинішньої теплої церкви, стіни якої з 1751 року залишилися без змін. Вона спиралася на особливу широку арку, котра займала собою більшу половину церкви. Вхід до церкви був тоді збоку навпроти північного притвору церкви, нинішній передній притвор теплої церкви був зайнятий під склад товарів.
22 лютого 1866 року помер високоповажний настоятель Собору і міський благочинний о. Григорій Дияконенко, якого з належними почестями поховали за олтарною стіною великої церкви напроти жертовника. В тому ж році на його місце став ректор духовного училища, який служив у церкві богадільні, протоієрей о. Василь Горунович, при якому зразу ж почалася перебудовуватися тепла церква та дзвіниця. У тому ж році було обрано парафіяльну опікунську раду з 10 почесних парафіян, з яких трьох уповноважили керувати роботами по переробці церкви. За планом та проектом, складеним архітектором Червінським довелося всю стару дзвіницю із неймовірно товстими стінами ламати та викидати арку посередині церкви, на якій трималася вся дзвіниця.
Ці роботи не обійшлися без людських жертв. Підрядчик кам’яних робіт, розпочавши ламати ярус та купол дзвіниці, швидко переконався, що при такій міцності старовинної цегли і кладки минулого століття, йому б прийшлося розбирати дзвіницю дуже довго. Було вирішено – для уникнення ним збитків і для прискорення робіт, з дозволу старости та попечителів, підрубувати сокирами простінки дзвіниці, потім канатами валити їх на землю. Цими діями було пошкоджено зовнішні старовинні стіни, котрі потім на тріщинах заробляли новою цеглою. Коли прорубували склепіння церкви, один робітник упав з ломом у пробитий отвір і від удару об підлогу помер на місці.
При цій перебудові було прорубано багато нових вікон у стінах, замурований колишній боковий вхід, залишено лише один парадний. Колишній вівтар розділено так, що праворуч було облаштовано невеличкий приділ в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, на честь бувшої на цьому місці кілька століть Соборної Успенської церкви, і для того, щоб у зимовий час тут можна було служити ранню та пізню обідню.
Після завершення у 1867 році преробки теплої церкви та дзвіниці, на цю дзвіницю було піднято великий дзвін. Він з 1848 року знаходився окремо від інших дзвонів, висячи на особливих стовпах між великою та теплою церквами навпроти базарної площі. Висячи низько, він не міг давати належного звучання.
Згідно церковних описів, першопочатково найбільший дзвін важив 133 пуди. У 1798 році поміщик, колежський асесор Степан Іванович Манджос перелив цей дзвін на власний кошт. На нього було додано міді з битих старих дзвонів та Манджос додав більше 10 пудів і заплатив за все це київському майстрові Павлу Петровичу Ромоданівському 1000 рублів. Після пошкодження, у 1834 році той дзвін було перелито у м. Ніжині на заводі Артемія Чернова. Він важив 153,5 пуди. При тому, за доданий Черновим матеріал 20,5 пуди, було виплачено гроші з церковних коштів. За роботу ж нічого не заплатили, бо дзвін не мав належного звуку, і по заведеній справі начальство у виплаті грошей Чернову відмовило, а дозволило парафіянам у рахунок належної Чернову плати перелити той дзвін знову на іншому заводі. Та парафіяни не переливали його до 1846 року, коли він знову був розбитий. Тодішній церковний староста Дмитро Могилат та священнослужителі Собору задумали зробити дзвін тут же на місці. Знайшли якогось майстра, викопали на валу за огорожею горнило та різні рови і стали переплавляти стару мідь. Багато городян зносило різні мідні та срібні речі, дехто приносив навіть старі монети і власноручно кидали їх до горнила «для хвали Божої». Так що матеріалу набралося більше двохсот пудів. Але скільки не працювали старанні парафіяни та староста над цим процесом, скільки дров, міді та срібла не витрачали на переплавку, та дзвона все ж не вилили, а вийшла якась потворна фігура на кшталт золотого тільця, якого у давнину вилили ізраїльтяни на Хориві.
Деякі набожні старі кажуть, що ця невдача від того, що майстер пив багато горілки і вживав лайливі слова, та, швидше за все, він просто не здатний був зробити ніякого дзвона. Тоді староста відправив весь цей зливок до Москви на завод Дмитрія Самгіна. Там у 1847 році був зроблений справжній дзвін вагою 263 пуди 10 фунтів, котрий, як бачимо з листа Самгіна від 10 листопада 1847 року, коштував разом з язиком до нього вагою у 8 пудів 31 фунт та моржевим ременем до язика 11 744 рублі асигнаціями.
Новий дзвін було доставлено з Москви у лютому 1848 року. Везли його, на великих санях, запряжених шестериком коней і поставили під огорожею з боку базару між теплою та великою церквами. Потім на дубових пластинах його підняли не більше як аршин на 15 від землі і закріпили на 4-х стовпах, зробивши з них щось на кшталт маленької дзвіниці, із залізним дахом і з хрестом над нею. Там він висів і використовувався до перебудови теплої церкви у 1867 році і тоді був піднятий на нову дзвіницю. Почалася щоденна служба, тому 1867 рік вважається початком діяльності Василівської церкви.
Богослужіння в Успенській церкві завжди здійснювалося причтом натхненно, за всіма правилами, тому люди дуже любили перебувати в цій церкві. Особливо на храмове свято в неділю п’ятидесятниці – богослужіння в Соборній церкві здійснювалося з великою урочистістю, а кількість людей, які приходили до церкви в цей день, була настільки багато, що в будівлі всі не вміщалися.
З 1867 року в теплій церкві з жовтня до Страсного четверга богослужіння відбувалося кожного дня, а влітку по неділях і святкових днях відправлялися уранішні літургії, а велика церква за всю зиму відчинялася для богослужіння не більше двох разів – на Різдво Христове і Богоявлення і то не завжди, коли були сильні морози, служіння відбувалося в теплій церкві.
Двоярусний іконостас у стилі класицизму з колонами доричного ордера виконано коштом роменського купця Василя Троянського в 1810 (зберігся частково). В інтер’єрі храму зберігся іконостас:перший ярус якого датується 1811, а другий – 1950 роки. Малювання в інтер’єрі виконані в 1956 та 1982 роках. У внутрішньому оформленні храму православна традиція поєднується з українським бароко. Помірні орнаменти, дивовижні образи у зіставленні земного з небесним. Іконостас у золотисто-жовтих кольорах – справжній витвір мистецтва. У небесному сяйві сповнені величі Ісус Христос, Божа Мати, апостоли. З правого боку – старовинна ікона святого Миколи Угодника, який шанується як дивотворець і допомагає всім, хто звертається до нього за допомогою. З високою майстерністю створені плафони. Стеля храму ніби перетворилась на безкінечне небо, де в оточенні ангелів знаходяться релігійні персонажі. Живописні масляні розписи над головою віруючих викликають відчуття присутності у Божому домі. Відчуваєш швидкоплинність життя порівняно з безмежністю.
Фрески розповідають про життя святих. Колись такі зображення для неписьменних християн були «Кам’яною Біблією». Мерехтливе світло, живописне мистецтво, духовні пісні гармонійно поєднуючись, створюють відчуття Божественної піднесеності.
Незвжаючи на перебудови, церква зберегла основні особливості оригінальної розпланувально-просторової структури. В мереживному вбранні поряд із могутнім кубічним об’ємом Святодухівського собору церква св. Василя Великого виглядає надзвичайно стрункою та зворушливо тендітною.
Василівська церква є найпізнішим зразком загального типу храму, що був поширений в Україні протягом другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ століть. В мереживному вбранні поряд із могутнім кубічним об’ємом Святодухівського собору церква св.. Василя Великого виглядає надзвичайно стрункою та зворушливо тендітною. Над великим арочним входом три ікони написані місцевим живописцем Валерієм Купріяновичем Зосенком.
Вже в 1747 році при Успенській церкві була своя школа, розміщена біля неї на території в 222 квадратні сажені, і проіснувала до 1846 року, коли її перебудували недалеко від церкви на землі, яку подарувала міщанка Феодосія Майбородіна.
За часів Радянської влади вона була відреставрована і постійно діючою.
Внутрішнє оздоблення храму реставроване у 1980 році Дубенчуком Віталієм Самойловичем і Северином Олексієм Олександровичем. На той час досвідченіший Віталій Самойлович писав образи святих, доручав художнику Олексію Северину виконувати візантійський орнамент. Для іконостасу підготували чеканку.
Парафіяни турбувалися про прикрашання та утримання в належному стані своєї парафіяльної церкви і крім звичайних парафіяльних пожертв давали ще чимало грошей на її утримання. Однією із найстаріших таких пожертв, котра дійшла до нашого часу є Євангеліє Львівського друку 1614 року. В ньому було сказано, що надписи на листках цього Євангелія були зроблені так нерозбірливо, що нічого не можна було прочитати. Завдяки старанням вчителя історії Роменського реального училища Ф.Д. Миколайчика надпис розібраний і перекладений. Витяг з перекладу приведений детально без змін у тому вигляді, у якому він був зроблений.
«Ця книга, названа Євангеліє, заповідається рабою Божою Марією Омелянівною з чоловіком своїм Дем’яном Щербиною, козаком війська його королівської милості запорізького, церкві пресвятої Богородиці в Ромні року 1635. Молю отці і браття, якщо який непорядок у церкві буде, то потомку моєму сину моєму, або доньці моїй, або зятю моєму книгу з церкви взяти і відати туди куди вони забажають. І якщо її щось попсує, повинні діти мої по моїй смерті із своєї худоби направити. Інший же ніхто не має цього торкатися – ні піп, ніхто інший навіть родичі мої. Якщо ж хтось наміриться вкрасти її чи віддалити від церкви, нехай буде проклятий першим Нікейським Собором від святих отців анафема Арія Несторія, Савелія та інших. І розсудиться зі мною на тому світі перед нелицемірним суддею».
Але Євангеліє за 200 років було зовсім зіпсоване і за описом 1848 року його вже не було у списку церковного майна. Знайшли його випадково серед старих архівних справ у напівзгнилій обкладинці. У 1882 році воно було за рахунок церкви обкладено у серебро і тепер, як пам’ятник старовини зберігається на престолі в Успенському притворі теплої церкви.
Вхід у підвальні приміщення через тамбури з північного і південного боку. Опалювальна система оригінальна. У підвальному приміщенні (на відміну від Собору у Василівській церкві підвал не займає весь простір під будівлею) встановлена велика груба. Прокладено хрестоподібно труби. Там влаштовуються безкоштовні обіди для малозабезпечених.
Матеріал взятий з книги Григорія Стрельченка “Духовні святині”.
Опубліковано у групі Фейсбук Рідний край через призму об’єктива: минуле та сьогодення .