До художнього полотна М.А. Троценка «Посидь зі мною»
Посидь ти, дівчино, отут зі мною,
Моєю музою хоч трішечки побудь.
Прийшла до мене, й став цей день весною,
Ніколи вже його із пам’яті не збуть.
В свої ти очі вкрапила волошки,
Що квітнуть в полі кожне літо у жнива,
І синню неба збагатила трошки,
І колір степу для волосся ти взяла.
І стрункість узяла ти тополину,
І ніжності у білих лілій узяла,
А погляд твій кудись у далеч лине,
І всіх, хто біля тебе, мрія окриля.
Я хочу теж у літо із тобою.
Отак, без жодної турботи, в чім стою,
Хоч роки в осінь вже ведуть юрбою,
Та я іще поніжусь в літньому раю.
Посидь ще, дівчино, посидь зі мною.
Куди тобі спішить? Своє наздоженеш.
Послухалась. І завжди молодою
Зі мною поруч, на картині ти живеш.
Я подумки вітаюся з тобою
І часто тихо «на добраніч» говорю.
Митець не має у душі спокою,
І цей неспокій більш усього я ціню.
Твої ось руки так лежать спокійно,
Їх поглядом цілую гаряче завжди.
Ти мружиш очі сині…Неймовірно!
Устань же, дівчино, і ближче підійди.
20. 03 2010 року