Тільки ти

Твій погляд

Твій погляд

Твій погляд, сумний і печальний,
Зловила я на собі.
Свій, ніжний й прощальний,
Подарувала тобі.
Погляд лиш твій – іскринка,
Разом з моїм – вогонь.
Я перед ним – травинка,
Що потрапила у полон.
Він, як лезо гаряче,
В серці моїм стремить.
Хоч стогне воно і плаче,
Але ж іще повторися, ця мить!

Тобі

Я хочу так тебе любити,
Але боюсь, повір мені, боюсь:
Чи зможеш правильно мене ти зрозуміти,
Чи не примітиться комусь.
Бо не весна ми вже й не літо,
Ми осені дзвінкий кришталь.
Мудрість придбали. Встигли змарніти.
А душу охоплює смуток і жаль.
Мені небагато потрібно від тебе,
Лиш погляду й ніжності в нім, Блакитного чистого неба,
Весни на обличчі твоїм.
Я не боюсь страждань і болю,
Сліз та недоспаних ночей.
Боюсь небачення з тобою,
Боюсь сумних твоїх очей.
А ти поклич мене у простір,
У далечінь прозору і безкраю,
У казку чи безлюдний острів.
Там щастя є. Я впевнена, я знаю.
Або поклич мене у поле,
Де б тільки жайворонки й ми,
Де б поєдналися дві долі
Й лиш мить щасливими були.
Поклич мене туди, де б тільки я і ти.
Для двох другого щастя не буває.
Поклич! Чекати буду я тебе завжди.
Ти поспішай, бо часу в нас уже немає.
07.1995р.

***
Я біль і неспокій ховаю від тебе,
Я очі ховаю, наповнені гіркотою,
Собі ж повторюю: не треба, не треба,
Та пізно: у всьому вже ти, все переплелось тобою.
Навіщо це, коли належиш іншій ти,
Коли у кожного своя вже склалась доля.
Чи склалася, чи ні…
Та нам з путі цієї не зійти.
Така вже є на це Господня воля.
Що відчуваєш ти – невідомо мені.
Про що говорять твої все ж небайдужі очі?
Чого ж чекаю я, тебе навіщо кличу уві сні,
Навіщо об тобі легенький вітерець мені шепоче?
Шепоче, щоб я берізкою стрункою стала,
Гнучкими вітами щоб обвила тебе,
Цілющим соком вдосталь напувала,
Для тебе зберігала небо голубе.
І щоб тобі було найсолодше зі мною
В моїх обіймах, в відчаї, в благанні,
Бо ми йдемо вже стежкою тісною.
Бо це останнє вже у нас. Останнє.,.

Оксані

Хоч народилась ти в золотокосу осінь,
Хоч все не так зігріте навкруги,
Не ті вже кольори, і в небі вже осіння просідь,
В неяркеє вбрання вдяглися береги.
Та все це не для тебе, чарівна Оксано.
Для нас – ти вроди і краси взірець,
Букет ти квітів, найяскравіших, весняних,
Які голубить ніжний вітерець.
Так будь завжди весела й чарівна,
Привітна, мила і бажана.
За це ми келих вип’ємо до дна.
За щастя, за любов, Оксано!
7.09.1997р.

***
Оставь на память эти строки
За миг святой, за луч златой,
За боль и за печаль истоки,
За жизнь в полвека величиной.
Скажи, зачем так жестоко роднится
С солнцем – дождь, с печалью – смех,
Зачем после праздников надо томиться,
Зачем нужно плакать, коль с виду – успех?
Все это – зигзаги судьбы роковые.
Пред ними безвластен и слаб человек.
Лишь праздников помни минуты скупые,
И с ними меня помни долго, навек.
1998г.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *