Цикл “Новели з війни”.
Перш, аніж подзвонити батькам і коханій дівчині, Микола Балюренко, учасник Операцій об’єднаних сил на Донбасі, розвідник спецроти, довго роздумував. Ну, добре: батьки не відмовляться від каліки, а як поведе себе дівчина? Адже цієї осені мали побратися на день села. Оце їй – вродливій, красуні на всю округу, вже з дипломом учительки української мови і літератури – такий сюрприз піднесу? У палаті думки військовиків були неоднозначними. Одні казали: Сам розумієш, скалічиш життя дівчині. А як важко жити буде вам у селі. Сім’я. Інші твердили: Якшо кохає тебе, вона на все буде згодна! Треті хитали головою: Хто його знає? Четверті висловлювали: Ох! Поїхати куди б небудь – світ заочі.
І все ж таки він вирішив подзвонити.
– Привіт любій Лесі! – пролунало у телефонній слухавці.
– Ой! Нарешті. Чому не дзвонив? Що трапилося? Де ти? Ми тут місця не знаходимо вже три тижні. Батьки щодня у міжрайвійськомат ходять, я обдзвонюю військові частини, – ніхто нічого толком не каже. – Поранили і повезли у шпиталь. От і все, що ми взнали.
– Так воно й було, – промовив Микола. – Якщо коротко: йшли втрьох із бойового завдання. Уже сутеніло. Не помітили, то й підірвався на розтяжці, півноги розкуйовджило. Доставили у відому всім Дніпровську лікарню. Складна операція. І непритомним був. Але все минуло, одужую потроху. Оце як тільки зміг, – то зразу й телефоную. Коли вже прийшов до тями. Ти там стоїш чи сидиш?
– Стою,стою Колю.
– То присядь, люба.
– Присіла.
– Так слухай і не впади.
– А чом це ти так? Що за жарти?
– Та не жарти це. Слухай уважно. От, коли я вже остаточно прийшов до тями, мацаю-мацаю, а правої ноги немає… (Пауза.) Подзвони батькам, бо я боюся їм і телефонувати, – останнє, що він встиг сказати (У слухавці стало тихо, раптом обірвався зв’язок…).
Леся навздогін набирала номер Миколи, але лише чула у відповідь автоматичний голос: Абонент поза зоною …
… Через два дні у палату до Миколи Балюренка з повними кульками і квітами зайшли мама, тато і Леся …
22 квітня 2019 р. м. Київ