«Хто такий Ісус Христос?»
Тема оповідання «Хто такий Ісус Христос?» [2] – моральна (релігійна) й інтелектуальна (переплутування звуків через незнання відповідної лексики) деградація суспільства, унаслідок якої Людина з біологічно-соціальної істоти перетворюється мало не на людиноподібну мавпу, що спостерігаємо в о́бразі Петрова (Обезяни). Митрич – невипадкове скорочення. По-перше, воно вказує на те, що перед нами, власне, народний оповідач. По-друге, така абревіатура – прояв бажання автора максимально наблизитися до читача. Обізнаність персонажа з Біблією впродовж майже всієї оповіді ні в кого не викликає сумнівів, оскільки він щедро ілюструє розповідь прикладами з Книги Книг і розтлумачує Обезяні зміст незрозумілих слів, хоча і вимовляє деякі слова не зовсім правильно. Фінальна репліка ж доводить, що Митрич – звичайна жертва зомбування, бо на питання Обезяни про національність Ісуса Христа він відповідає: «Як це якої? — дивувався Митрич з безмежної дурості Обезяни. — Звісно, російської! І спитає ж таке!..». Мотив антирелігійної пропаганди споріднює цей твір з оповіданням цього ж митця «У Каневі» [1], однак в останньому вона є вимушеною, бо лектор нею заробляв на прожиття, а тут її зумовили брак повноцінної релігійної освіти (нестача адекватного викладання релігієзнавства) й імперська мітологема, за якою світ – це Росія. У словосполученні «примусова робота» використано гіперболу, оскільки слова «робота» і «робити» мають давній корінь «раб», а рабство не буває добровільним. Місце праці – вугільна шахта, місце відпочинку – барак. Темрява природи обмежує простір мрій та унеможливлює споглядання краси («хоч трохи подивитись бодай на призахідне сонце, якого вони через роботу у вічній темряві так мало бачать»). Суспільство злодіїв – це своєрідні касти («звуться указниками, становлячи собою якусь нову таборову породу людей, не схожу ні на побутовців — усяких злодюг, грабіжників і вбивць, ні на “ворогів народу” або контриків»). Судову владу показано як антигуманну, бо адміністративне правопорушення прирівнювалося в СРСР до кримінального злочину, тобто там, де могли застосувати тільки догану або штраф, карали трирічним ув’язненням. Автор акцентував нашу увагу на відмінності слововживання слова «проказник» в українській та російській мовах («В’язні, або зеки, жартома звуть цих бородатих указників проказники, дарма що ці поважні рязанці аж ніяк не скидаються на пустунів і збитошників, що криються під російським словом “проказники”»). Розмежовано українське і російське словосполучення, що майже термінологізувалися («сторонній предмет, чи, як кажуть у Росії, “инородное тело”»). Письменник зауважив, що зображена дійсність ма́ла суто книжний характер («Це скорше якісь сусальні мужички з дореволюційних російських шкільних хрестоматій, що з примхи долі перенеслись у наш Букачачинський табір — місце цілком сучасне й реалістичне»). Виразно постала нівеляція особистости («Серед цих загалом подібних один на одного членів бригади»). Згадано й неписаний закон злочинців, що свідчить про патріархальність традицій («Обезяна ніби “зав’язав” своє минуле й надумав виходити на роботу, чим зрадив “закон” блатних, і тепер йому небезпечно перебувати серед своїх недавніх побратимів»). Нарисовець сказав кілька слів про популярність доносів («може, йому доручено нишком наглядати за новими таборовцями»). Порушено проблему нещирої віри («демонстративно показує свою вірність богові й, якщо інші тільки потай шепочуть молитви у свої густі бороди, то Митрич, не звертаючи уваги ні на кпини начальства, ні на глузування в’язнів, ревно хреститься в їдальні перед тим, як сісти хлебтати баланду й щиро дякує богові за малопоживний таборовий обід»). Автор викрив тенденцію російської мови до заміни старослов’янізмів («характерні слова, всякі “давеча”, “намедни”, “посулить”, які зникли в сучасній російській мові») на вульгаризми, які й зараз так часто чуємо замість павз («Обезяна обійшовся якось цього разу без матюків, якими пересипає звичайно свою мову, мов усними розділовими знаками»). Розповідь Митрича про Понтія Пілата споріднює твір із другим розділом «Майстра і Маргарити» [3] – роману в романі Михайла Булгакова, але з тією різницею, що «Хто такий Ісус Христос?» – оповідання в оповіданні. Раптовий і швидкий фінал надає написаному форму новели.
Отже, Борис Антоненко-Давидович в оповіданні «Хто такий Ісус Христос?» змальовує психологію персонажів, що найповніше відкривається через мовлення та зовнішній вигляд, за допомогою етнографії, тобто побутових умов і соціальних обставин. Оскільки ці чинники є взаємопов’язаними і взаємозалежними, варто говорити про етнографічну психологію як про феноменальний засіб створення художнього світу новели.
Джерела і література:
- «Альбом сатири та гумору». – С. 23-25. – Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Khutorian_Antin/Albom_satyry_ta_humoru_zbirka.pdf.
- Антоненко-Давидович Б. Хто такий Ісус Христос? – Режим доступу: https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FAntonenko-Davydovych%2FKhto_takyi_Isus_Khrystos.txt.
- Булгаков М. Майстер і Маргарита. – С. 13-22 або 33-56 (друковане видання). – Режим доступу: https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FBulgakov_Mikhail%2FMaister_i_Margaryta.doc.