Старенька мати

Сон матері

Сон матері

На бік похилилась самотня хатина,
Там зажурилась в печалі матір сива.
Натруджені руки, прийшла клята старість,
Кипучі сльози, пекельні муки,
Тепер – лише злість.
Зморшки бороною проралили тіло,
Стала сумною, від горя змарніла.
Сама залишилась на всім білім світі.
Куди ж відлетіли мої бідні діти?
Сама, як билина, синів поховала.
Навіщо зозуля років накувала?
Навіщо живу досі,самотня, на світі?
Без дітей вже досить по життю летіти.
Сіла стара мати, щоб перепочити.
В синіх очах сльози почали душити.
Плакала – й заснула, голову схилила,
Уві сні побачила тих, кого любила.
Прийшли у сні її сини до рідної хати,
Обняли, поцілували й стали промовляти:
– Ви, ненько, не плачте сльозами гіркими.
Душі ви нам краєте,мокро вже в могилі.
Батьківщину боронили, щоб кати прокляті
Не прийшли на наші землі, щоб тут панувати.
Наші смерті не даремні, кістками своїми
Збудуємо нове майбутнє ми для України.
Щоб майбутні покоління у злагоді жили, –
Наше найбільше бажання, кров за це ми лили.
Так не плачте ж, серденько, наша люба ненько,
Ми вас ніжно-ніжно любимо, ви наша рідненька.
Вклонилися до землі, голови схилили і, неначе й не було,
В небо відлетіли…
Прокинулась мати – неначе й не спала,
На двері подивилась, куди синів проводжала.
Серце трохи відпустило й не так вже боліло,
Бо знала, за що загинули її сини милі!

Моє село!

Там, де швидка річка-стрічка
Біжить через милий край,
Там моє село осіло
В зелені духм’яних трав.
Зачароване піснями, в мальовничому вінку…
Село люблю, село славлю
І його велич гомінку!
Село! Ти мене зростило,
Ти колиска моя,
Ти для мене наймиліше,
тут живе моя сім’я,
тут мій рід своє коріння
посадив, немов насіння.
Й через призму літ
Згадую твоє ім’я.
Село моє!
Моя рідна земле,
краю, де сонце встає і пшеничні поля
Колосяться добром і радіють жнивам,
А зелені ліси несуть затінок нам.
Краєвиди села – мрія пензля митця.
В тобі сила, село,
І надія творця!

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *