Українка

Сенс розлук

Сенс розлук

Тільки ті, що знали муки,
Здатні потім не жаліть,
Що з’єднали свої руки
У розлуках лихоліть.
Тож як час, чи то образи
Не змінили почуття.
Ви – у вирії Феміди,
Де любов на все життя.
Перевіриш, тоді знаєш,
Як цінуєш щастя суть.
Бо спонтанно туфлі маєш,
Ті, що завжди ноги жмуть.

Серцем

Коли серця не чуєш,
А лиш прояви злі
То тоді ти відчуєш,
Що одна на землі.
Більш ніхто із тобою
Не розділить печаль,
Тож і тішся собою,
Коли долі не жаль.
За любов’ю до скону
Буде плакать душа,
Бо ніхто не напише
Тобі серцем вірша.

Скарб

Відкопати б скарб духовний,
Розділить поміж людьми,
Бо цей світ такий гріховний
На підвалинах пітьми.
Незнання того, що твориш,
Щоб не знати, чого й ждать.
Все то – «бред», що ти говориш.
Ти ніким не можеш стать,
Бо далеко від любові,
Від тепла і доброти.
В суті, ми – брати по крові,
А воістину – чорти.

Дайте час

Жіночка, як курка, що знеслась
Та, що з чоловіком розвелась,
Довго ще кричить коло гнізда,
Щастя то, не знає, чи біда.
В розпачі моргне і дураку –
Не спішіть влюблятися в таку.
Дайте час, щоб рана зажила,
Та в душі уява зацвіла,
щоб вона вас вибрала сама,
Коли зійде із очей пітьма.
Хай погляне ще й у інший бік.
Я такою вже себе обпік.
Пройде біль – тоді нема питань,
Хоч і під вінець із нею стань.

Сонечко

Наймиліше сонечко – це ти,
А не те, що сяє з висоти.
Як згадаю – тепло на душі.
Та й живеш ти в кожному вірші.
Та небесна зірка грає днем,
Ти ж і в ніч печеш мене вогнем.
Ось чому пульсує моя кров,
Бо життя підтримує любов.

Сонячний місяць

Місяць у кожну шпарину
Світить, як сонечко вдень.
Сяють зірки, як перлини;
Спать ліг натомлений день.
Серце на тебе чекає,
Вийдеш в цю нічку чи ні?
Знов соловейко співає,
Ранячи душу мені.
Я тебе, зморена мила,
Стану носить на руках.
Ти б у обіймах спочила,
А ж до роси на стежках.
Вийди до мене, рідненька.
Всі вже поснули давно.
Злий свою тугу з серденька,
Щастям засій заодно.

***
Сказало сонце: «Це вона».
На думці буде день і ніч.
– Так, так – підтвердила весна, –
Коханню бути – певна річ.
З очей текли струмки тепла,
Пустивши паростки надій.
Любов, що спалює дотла,
Відчув я в діадемі тій.
Я хочу звабити тебе,
Пірнувши в вирій майбуття.
І вірю в небо голубе,
Де буде душ наших злиття.

Швея

У патруль назначили Івана,
За порядком пильно, щоб дививсь.
Він надів ментовського кафтана,
Серед ночі в парку появивсь.
Дивиться: один солдатик, другий,
Третій і четвертий із кущів,
Офіцерик теж високоногий,
Прямо, як гриби після дощів.
Розігнав усіх – аж тут дівчина…
Груди голі, юбка до колін.
– Вишиваєш! Бісова личина.
Грізно закричав на неї він.
– В темноті, в кущах одна гуляєш?
Світло ж є, спасибі Іллічу.
– Що ти там, ментяра, розумієш?
Я не вишиваю, я строчу.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *