Хитра лисичка

Лисиця та кабан

Кабан

По лісу біг розлючений кабан,
І кров сочилась із завданих ран.
Як можна обвинить його в гріху,
Що поломив кущі десь на шляху.
Чи в голові йому якась свиня,
Коли стриба від болю навмання?
Хіба колись, як рани заживуть,
Забудеться людей зрадлива суть.
А що вже про людину говорить,
Коли душа від стріч сліпих болить,
Що запускає навмання Амур,
Пронизуючи дурників і дур.
Чому життя не ціниш те, що є?
Що хочем ми, зневажує та б’є.
Хто ж у надії долю бачить в нас,
Як той кабан, що з ранами січас?

Лисиця

Живе самотньою лисиця.
Не зна, до кого притулиться.
Чи то піти до зайця – старця,
Де нема хліба ні окрайця,
Чи до ведмедика піти,
Що вміє меду піднести?
Чи то за тигра по любові,
Що усі органи здорові?
Так-сяк метикувала,
Кому збрехала, дещо вкрала.
Але ж про неї все всі знають,
Та за порядну не сприймають.
Тікати треба з цього лісу –
Аби не тут, хоч к чорту, к бісу,
А там дивись – лохи знайдуться:
Красива я, та ще й поб’ються…
Тож в інше царство пошуршала,
Кажуть, царицею там стала,
Навішала лапші на вуши;
Царю, що бив з нудьги баклуші.
А ти читай, бо в вірші суть,
В якому царстві тобі буть.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *