Юрій та Володимир Войнаревич

Розстріляні в День Червоної Армії

До 70-річчя загибелі Роменської патріотичної антифашистської групи.

Рік тому у своїй статті «Герой – антифашист» я писала про випускника нашої школи, учня 8-В класу Володю Войнаревича, його батька та друзів, які загинули в Роменській тюрмі 23 лютого 1943 р. – у День Червоної Армії. Уперше про подвиг цієї групи розповів полтавський письменник В.І.Граб у своїй статті «Полум’яні серця», опублікованій у газеті «Ленінська правда» від 18.05.1975 року. Пізніше нарис «По следам ГПФ-721» про Володю Войнаревича він помістив у книзі «Ночной десант». Саме Василь Іванович, колишній слідчий у справах репресованих Полтавського УКГБ, розкрив і вперше оприлюднив матеріали про антифашистську діяльність групи роменських патріотів.
Але багато питань ще й зараз залишаються нез’ясованими. Чому так сталося? Хто зрадив і бажав юним героям катувань і смерті? Якими були ті хлопці й дівчата? Чим жили й про що мріяли? Чому роменці не знають і не пам’ятають про них, адже загинули вони заради нашого майбутнього, заради Батьківщини, бо були справжніми патріотами.
На моє прохання в газеті відгукнулося небагато людей. Першою зателефонувала Валентина Федорівна Будакова, яка підтвердила, що знала багатодітну сім’ю Войнаревичів, що мама Уляна Андріївна дійсно працювала після війни у 34 залізничній школі (нині ЗОШ № 11), що живі ще рідні сестри Володі, які раніше часто бували в Ромнах. Саме вона й підтримала думку про необхідність писати й розповідати нинішній молоді про життя й подвиги їхніх одноліток у боротьбі з фашизмом.
Деякі спогади залишила Шурхало Світлана Іванівна. Але найбільше надала інформації Овчаренко Неля Юріївна, колишня вчителька школи № 5, подруга Зінаїди Юріївни Войнаревич (нині Данік). Вона й допомогла відшукати двох сестер Володі. Менша з них, Алла Юріївна Берестовська, відповіла на поставлені запитання. Спираючись саме на їхні спогади, я прагну зрозуміти, як жили і як виховувалися герої.
Алла Юріївна: «Звідки родом мої батьки? Мій дідусь (тато мого тата) був військовим лікарем. А військові переїжджали з місця на місце. Тому точно не знаю, де народився тато. Він був тринадцятою дитиною у сім’ї. Мама була родом з Житомирської області. У Житомирі вона вчилася у вчительському інституті. Тато там же вчився в інституті організації та механізації сільського виробництва. Там вони зустрілися, одружились і оселилися в містечку Чартория, куди тато був направлений на роботу після закінчення інституту. Сам тато з багатодітної сім’ї і дуже любив дітей. До речі, у його сім’ї було четверо лікарів, які вважали, що дітей треба віддавати до школи у 8 років. Ці погляди поділяв і батько Юрій Йосипович. Потім його запросили викладачем і керуючим господарством у Роменський сільськогосподарський технікум (агрошколу)».
У Ромни сім’я Войнаревичів приїхала в 1937 році, маючи на руках чотирьох дітей. Пізніше з’являться ще троє.
Неля Юріївна: «Діти Войнаревичів були красиві, виховані. У сім’ї панувала дружба, і не тільки дружба, а й надзвичайна любов між ними, праця та книга. Мали корову, город. Із цього й жили».
Алла Юріївна: «Була велика сім’я, дружна, згуртована. Нас любили і батьки, і татові студенти. Брали нас у гуртожиток, гуляли з нами».
Неля Юріївна: «Діти – маленькі, гарненькі, і студенти їх носили на руках».
Батько Юрій Йосипович був освіченою, працьовитою, вольовою людиною, сильною духом, патріотом. Він грав на багатьох музичних інструментах- як клавішних, так і струнних. Саме його зусиллями господарство технікуму було представлено в Москві на ВДНГ, куди за тиждень до початку війни він їздив із своїм сином Владленом, як його називали в сім’ї.
Алла Юріївна згадує, що з виставки вони привезли мамі-вчительці подарунок – красивий шкіряний портфель. «Коли німці прийшли арештовувати тата і Володю, то помітили портфель і забрали його із собою. Ось вам їхня вища арійська раса!»
Алла Юріївна: «На початку війни тата викликали в райком. Треба було евакуювати майно господарства – техніку, племінний скот, лабораторні прилади та посуд. Взялися за справу. Дещо відправляли в евакуацію, а інше закопували в землю. Володя, будучи енергійним, сильним фізично, був помічником татові». Закопували все в районі метеостанції.
Може, хтось із роменців знаходив що-небудь у тих місцях? Хотілося б, щоб ці речі повернулися до музеїв – нашого та краєзнавчого.
Маленька Алла, якій тоді було ще чотири роки, згадує про батька: «Тато був добрим, лагідним, любив нас. Бувало, прийде з роботи, ми всі його обсядемо, а він, усміхаючись, усім нам по одному розказує, як любить нас».
Неля Юріївна: «Старші сестри Надія та Зіна часто говорили, як батько дуже любив усіх дітей. Коли найменшу Лєночку питали, чи вона пам’ятає тата, то дитина відповідала: «…Він ходив у сьодниці (спідниці). Нам було боляче до сліз, що вона так і не знатиме, так і не побачить його». Бо загинув він дуже молодим, йому було тоді 42 роки. «Уже після трагедії, – говорить Неля Юріївна, – сім’я Войнаревичів дізналася, що першим розстріляли Володю. Коли папа побачив, що сина вбили, упав. І його вже не треба було вбивати, але пролунав постріл. Стільки горя зазнала сім’я Войнаревичів і мільйони людей! Прикро, що гасло «Никто не забыт» згасає. Український поет Д.Павличко писав: «Одна кара – смерть, друга – страшніша кара… людське забуття».
Хто ж ця мужня жінка, яка виховала сімох дітей справжніми людьми, усім шістьом дала вищу освіту, яка витримала всі негоди, пережила смерть чоловіка й сина, зберегла родину, навчила всіх любити й піклуватися один про одного?
Уляна Андріївна за фахом була вчителем української мови і літератури, працювала у школі № 4, пізніше – бібліотекарем сільськогосподарського технікуму.
Неля Юріївна пригадує, що її дуже любили учні: «Прибігали додому у провулок Урицького. Уляна Андріївна, мама Володі, була високою жінкою. Я пам’ятаю її вже посивілою, після всього пережитого. Розмовляла красивою, чистою українською мовою. Працюючи в бібліотеці сільгосптехнікуму, вона не лише приносила книжки дітям і дорослим, а завжди просила їх після прочитаного сказати, що найбільше сподобалося і чому. Одягалася… в те, що залишилося довоєнне, але завжди охайно. Дівчата (їх було п’ятеро) підростали. Тому головна її турбота – про дітей. Сама мама читала багато й уночі. Це їй допомагало вижити. Електричне світло в місті вимикали о 24 годині. Тому робили сліпунчики: якась шкарабанка, упоперек вузенька металева перетинка з дірочкою в ній, скручена ганчірка в керосині (гнотик), і при цьому сліпунчику читали, робили уроки. Бо вдень працювали на городі, виконували домашні роботи, треба було нарвати трави корові. У дітей Войнаревичів було дуже скрутне життя. Після війни чомусь держава не допомагала їм. Пізніше Уляна Андріївна працювала в школі № 11 учителем початкових класів, бо в старших класах незручно було з’являтись убого одягненій. Треба було дітей підіймати».
Алла Юріївна: «Я пам’ятаю, як мамі після війни було тяжко нас ростити. Вона залишилася одна з шістьма дітьми. П’ятеро дівчаток та один хлопчик, якому виповнилося лише 8 років. Але в нас була дружна, згуртована сім’я. Як кажуть, «один за всіх і всі за одного». Якось мама сказала нам, що ми ніколи не вижили б, якби так міцно не трималися один одного. Так було завжди протягом нашого життя. Я не пам’ятаю, щоб колись ми сварилися, або мама була незадоволена нами. Ми допомагали їй, як могли. І головну свою роботу – навчання в школі ми виконували на «відмінно». Братик Анатолій вчився на «добре», бо, ставши дорослішим, узяв на себе обов’язки мужчини в домі, тобто всі ті, що раніше робив Володя. Він ріс серед дівчат, був добрим, завжди оберігав нас. Брав на себе всю важку роботу в домі: рубав дрова, подрібнював вугілля, топив плиту. А чого тільки варта операція «Хліб»: треба було піднятися о шостій годині ранку, зайняти чергу. Давали в руку по одному «кирпичику». По головах лізуть до вікна, через яке викидають хліб. Хто нахабніший, хто сміливіший – тому і дістанеться. Ми, дівчата, ніколи не змогли б туди добратися. І його обов’язком було (він сам собі його призначив) принести в дім отой «кирпичик».
Улітку ми займалися, як сказали б зараз, «репетиторством», бо гарно вчились, і маму просили батьки відстаючих дітей (тих, кому восени потрібно було скласти переекзаменовку), щоб ми влітку попрацювали з ними. Тому всі влітку завжди були «при ділі». Зате восени йшли до школи, заробивши собі на шкільну форму та портфель. Мама не змогла б на вчительську зарплату одягнути нас усіх. Вона, учитель української літератури, дуже любила читати, та в неї не було на це часу. Але для нас вона брала книжки в шкільній бібліотеці. Саме мама прищепила нам любов до читання. Гарна книга, читання – були улюбленим нашим заняттям. Маючи шістьох дітей, будучи вчителем (перевірка зошитів, написання плану уроків), мала єдиний вихідний день. Я завжди пам’ятаю маму за перевіркою зошитів. А вночі, бувало, прокинусь, а вона книгу читає. Тільки й могла урвати годину від сну. Іще в сім’ї була установка: навчання в школі – це твоя робота. А роботу завжди треба виконувати якнайкраще. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди хотілося допомогти мамі. Хотілося прибрати в квартирі, щоб вона прийшла зі школи, а в нас – чисто, охайно. Приготувати їжу, щоб вона прийшла стомлена, а я її нагодувала. А колись, бачачи, як вона довго сидить за перевіркою учнівських зошитів, я їй сказала: «Давай я буду перевіряти зошити, виправляти помилки, а ти тільки будеш ставити оцінки й підпис». Мама усміхнулась і каже мені: «Та ні, спасибі, але це я буду робити сама». Узагалі ми всі, як могли, допомагали мамі. Вона була мужньою людиною. Зберегти всіх дітей в ті важкі післявоєнні часи, виростити, вивчити було не просто. Її останні слова, коли вона помирала: «Бережіть діток!».
Материнський подвиг, не менш героїчний і ушанований, став логічним продовженням мужньої боротьби її чоловіка й сина. Уляна Андріївна була зразком людяності, працьовитості, відповідальності та витримки для своїх дітей, зразком освіченості, вихованості, улюбленим вчителем для своїх учнів.
У дружній сім’ї Войнаревичів зростало семеро дітей: Володя (1925), Надя (1927), Зіна (1932), Міла (1935), Алла (1937), Толик (1939) і Лєна (1942). Одному з них, Володі, судилося прожити неповні сімнадцять літ. Але життя його сповнене мужністю і героїзмом.
Алла Юріївна: «Володя закінчив у вашій школі повних вісім класів у 1941 році. Пішов на початку вересня в дев’ятий клас. Але провчився недовго (лише три чи чотири тижні). У війну навчалися лише молодші класи. Він любив школу, учився на «відмінно». Мама згадувала, що коли Володя хворів і вона просила його залишитися вдома, він завжди їй відповідав: «Ні, я краще піду до школи» , де в нього були вірні друзі. Після війни однокласники Володі навіть показували парту, де він сидів. Володя завжди водив до школи Надю та молодшу сестру Зіну, їхні класні кімнати були навпроти. Володя, Надія, Зінаїда, Людмила вчились у школі № 2. «А коли після війни мама стала працювати в школі № 34, тоді вже і Мілочка, і Толик, і я, і Лєночка вчилися в цій школі. Мама зібрала нас усіх у купку, щоб були поруч».
Алла Юріївна: «Старшим із дітей був Володя. Тому домашня чоловіча робота лягала на нього (наносити води, нарубати дров, затопити плиту). Часу на навчання було небагато. Але йому вистачало. Учився він легко, для нього досить було прослухати подачу матеріалу вчителем на уроці, щоб його засвоїти. Улюбленими його предметами були математика, фізика, хоч любив і історію. Багато читав технічних журналів, історичних книг. Особливо захоплювала його фізика атомного ядра. За характером він був лідером, ватажком, цілеспрямованим, відповідальним, всебічно розвиненим. Дійсно, незвичайним. Його цікавило все, не тільки дім, а й світ. Ми часто просили маму розповісти про Володю. І вона розповідала, а ми, затамувавши подих, слухали її. Говорила вона і про його літературні пристрасті. Читав «запоєм» про древніх філософів. Бувало, при нагоді, щось доводячи татові, міг, поплескавши його по плечу, «изречь»: «Сократ мне друг, но истина дороже». Захоплювався подвигами древніх полководців (римлянів, греків – Юлієм Цезарем, Марком Аврелієм, Олександром Македонським), особливо – їхнім головним лозунгом «Сила і честь». У свої 17 років він був сильним (його у класі ніхто не міг перемогти) і людиною незламної волі і духу. Виходить, що, читаючи, хлопець брав кращі риси характеру від кращих людей. Мама говорила, що коли він щось задумає, захоче, обов’язково зробить це. Захотів навчитися водити трактор – роздобув схеми, плакати, таблиці, розклав у своїй кімнаті на підлозі, проповзав тиждень на животі, вивчив, зрозумів. І вже сидів за кермом трактора. Захотів грати на баяні-поговорив з татом, проштудіював основи музичної грамоти, на столі з’явилися ноти, посібник гри на баяні. Невдовзі вже грав. Довелося купити баян, можливо, він сам і заробив на нього. Володя не цурався ніякої роботи. Його цікавило багато речей. Завжди щось майстрував, намагався всьому навчитися, пізнати й осягнути якнайбільше. Начебто відчував, що життя його буде недовгим. Щось у ньому було незвичайне: сила духу, мужність. І навіть, згадували його друзі, виглядав він дорослішим за свій вік. Був високим, підтягнутим, сильним. Під час війни німці захопили й господарство сільгосптехнікуму. З Німеччини приїхав поміщик – німець. Оглянувши його, залишився задоволеним. Залишив тата робити на своєму місці і всіх, хто працював у господарстві. Володя робив їздовим. Бував у різних селах району, де збирав відомості про події на фронтах. Із зведень радіоінформбюро виготовляли листівки, через які інформували людей, піднімаючи їх дух.
Мама час від часу працювала разом із старшою дочкою Надією, якій в ту пору було 15 років, робочою в господарстві. Пололи плантації овочевих культур, збирали врожаї, закладали в овочесховище на зиму. Виконували ту роботу, що їм давали. Господарство займало тоді велику площу. Діставши від знайомого лікаря довідку про хворобу, вона врятувала Надю від робіт у Німеччині.
… Арештували тата та Володю 17 лютого 1943 р. Володю тримали в камері-одиночці, яку називали камерою смертників. У ній було вогко, холодно, цементна підлога, його мучили фурункули. Він знемагав від них. Володю і всю підпільну групу фашисти розстріляли «до дня» Червоної Армії, в ніч з 23.02. на 24.02. у Роменській тюрмі. Потім відвезли до Герасимівського кар’єру».
Неля Юріївна записала спогади старшої Зіни: «Жили вони в окремому будинку. Вивели папу, маму (Володі не було вдома) 17 лютого 1943. Діти вибігли за мамою роздягнені, котре і босе. Одні сусіди завертали дітей, бо роздягнені, а інші – навпаки казали: «Біжіть, дітки, може, хоч маму відпустять. Діти побігли. Зіна говорила, що попередити Володю було неможливо. Було все оточено. Коли Володя йшов додому, вороги, мов пси, накинулися на нього, і все це на очах батьків і дітей. Хтось вигукнув: «Він комуняка, був комсоргом». Наші кати не відпускали маму. Назавжди запам’ятала маленького рудого есесівця, котрий відпустив маму. Адже есесівці – то були найжахливіші карателі. Мені пригадався вислів: «не буває поганих націй, бувають погані люди».
Володя і його група допомагали військовополоненим тікати з німецького полону через колишнього студента технікуму Гордійка Григорія, ховали їх у Перекопівському лісі. А ще вони збирали зброю, щоб організувати повстання під час наступу радянських військ, поширювали серед населення листівки. Лише юні антифашисти знали, скільки їх було в групі і скільки справ вони зробили. Точно відомо, що разом з ними розстріляний Захар Пучко, бухгалтер сільськогосподарського технікуму, його племінниця Люба Пучко, Віктор Губкін. Близько 15 комсомольців було заарештовано. Алла Юріївна підтверджує: «17 лютого 1943 року арештували тата, Володю, Захарія Пучка, Віктора Губкіна, Любу Пучко. У них знайшли зброю. Володю звинувачували в підготовці збройного виступу в Ромнах, решту – у допомозі йому й антифашистській агітації. Через тиждень всі вони були розстріляні. Розстріляли й Анатолія Губкіна, якого насильно загнали в німецьку армію. Він не скорився і тікав. При втечі його й розстріляли. Хто ці сміливі юнаки? Володя, Губкіни Анатолій та Віктор, Віктор Сербін були, як співалося в пісні, «ребята с нашого двора и жили по соседству». Добре знали один одного. Люба Пучко хоч і не жила в господарстві, але завжди була поруч. Вона дружила з Віктором Губкіним. Так і склалося ядро групи, у яку входили й колишні військовополонені. Згодом арештували ще 15 чи 17 комсомольців, але невдовзі більшу частину звільнили».
Про «якість», вірніше антиякість деяких роменців – зрадників говорить такий факт. Неля Юріївна: «Одного разу Уляна Андріївна на базарі впізнала валяночки свого сина Володі, які вже після розстрілу продавала якась жінка. Мама запитала при інших людях: «А що вишито на підкладці?». Та жінка зам’ялася. При німцях взуття у продажу не було, а валяночки шив один з мешканців двору. Певно, поліцай зняв і віддав їх на продаж».
Уже після війни в 1955 році в Ромнах проходив суд над фашистськими злочинцями – гучна справа над «батютівцями». Саме там, як стверджує В.І.Граб, звучать свідчення про антифашистську групу в Ромнах, яку розстріляно. Алла Юріївна: «Ми з мамою були в залі суду. Я своїми очима бачила тих нелюдів. А мама була свідком на суді. Зал суду клубу гардинно-тюлевої фабрики був заповнений повністю. І навіть у проходах теж було багато людей. Увесь судовий процес транслювався по радіо. На вулиці під приймачем також було дуже багато людей. Здавалося, що сюди зійшлися всі мешканці міста». Неля Юріївна доповнює: «Говорили на суді – мліла мама Войнаревичів. Багатьом присутнім було погано від почутого про жахи катів над своїми ж людьми».
Хто ж оті безпосередні зрадники? Говорять, що це були робітники сільськогосподарського технікуму. Кажуть, Юрію Йосиповичу (батькові) з тюрми вдалося через когось передати записку, що в їх арешті винні саме ці нелюди, які певний час проживали й після війни, але доля їх суворо покарала: одного з них знайшли вбитим, а інший зовсім зник з Ромен. Неля Юріївна: «Увесь час я під враженням, що Уляну Андріївну в міліції про зрадників навіть не хотіли слухати, мабуть, тому, що там працювали родичі поліцаїв, колишніх робітників с/г технікуму.
Згадують ще й танкіста-військовополоненого, який працював у сільгосптехнікумі і якого поселили у Володину кімнату. Йому довірливий хлопець і розповів про свою діяльність. Алла Юріївна: «Володя сказав папі, що він з наших. А папа Володі: – Не довіряй таким. Коли мама носила передачі тату та Володі, побачила «танкіста-тракториста». Він ішов їй назустріч у кожушку Захара Пучка (сподобався йому, мабуть, і вирішив, що Захару він уже не знадобиться). Мама оніміла, ноги відмовили йти. Посміхнувся, підняв плечі, мовби кажучи:
– Що ж, і таке буває. Та пішов далі служити німцям».
Неля Юріївна: «Одного разу мама з дітьми (Зіна була там) прийшла до в’язниці з передачею. Під’їхала машина, з неї вийшов «танкіст» (у машині були й німці), одягнений у кожушок та шапку Захарія Пучка (арештованого бухгалтера). Одяг був особливо обрамлений сірим смушком, то його не сплутаєш з іншим».
Алла Юріївна: «А потім, уже після війни, коли до мами прийшов військовий із КДБ (який готував матеріали до судового процесу над зрадниками в Ромнах), як свідка запросив її до себе. Там мамі показали донос, де було три підписи. Не від найкращих і навіть не від кращих робочих з господарства. Коли маму спитали, що з ними робити (а це були старі люди), мама відповіла: «Чоловіка й сина вже не повернути. Хай собі живуть. Саме життя розправилося з ними, мабуть, подіяв космічний закон – закон бумеранга (зло повертається до того, хто його зробив)».
Післявоєнне життя не було легким для сім’ї Войнаревичів. Сім’я не отримувала жодної допомоги. «Після розстрілу тата та Володі ми жили на території господарства. Коли з’явився новий директор технікуму, треба було звільнити відомчу квартиру. І ми поселилися в двокімнатній квартирі (кімната і кухня). Але потім і ця квартира невдовзі стала потрібна для робочих господарства. А з нас вже ніхто там не працював».
Неля Юріївна згадує: «У 1944 році мама з дітьми жила в невеликій кімнаті. Вікна маленькі, майже при землі. Пам’ятаю, у кімнаті були лише металеві (для одного) ліжка, певно з гуртожитку, та стіл. Назавжди я запам’ятала, як одного ранку зайшла за Зіною, щоб іти разом до школи. Аллочка дуже плакала. Мене здивувало, чому? Сестри пояснили: «Аллочка з ліжка опустила ручку (сонна), а її вкусив щур. Була занесена інфекція, якийсь тиф». Аллочку лікували». В іншому кінці будинку була простора квартира з великими вікнами для керуючих господарством, які часто мінялися. Дивно, що за радянської влади багатодітну сім’ю переселили в найгіршу квартиру. В іншому помешканні вже не було сараю, і корови не держали. Ледве виживали на мамину зарплату. Жили тоді дружно. Ніхто ні в кого не брав. Квартири не замикали».
Алла Юріївна: «У 1948 році мама була змушена піти до міськради попросити квартиру. А там таких, як ми, було багато. Нам виділили дві кімнати в невеликому будиночку на дві сім’ї. І ми були раді, хоч зиму, весну і літо ми прожили ще з тими людьми, поки вони добудовували свій дім на Новолозовці, у мирі і злагоді. Це були старі люди, для яких син будував цей дім, і потім забрав їх до себе. Там на вулиці Горького ми і прожили все дитинство і юність. А десь на початку 70-х років усі будиночки одноповерхові по вул. Урицького знесли, а побудували п’ятиповерховий великий будинок, де мамі із старшою сестрою та її чоловіком дали, нарешті, двокімнатну квартиру».
У цій трагічній історії виникають нові «темні плями». Невідомо, куди одразу зникла дружина бухгалтера Захарія Пучка. А ще з’ясувалося, що в сім’ї Войнаревичів жив брат Юрія Йосиповича. У нього одна нога була ампутована. Неля Юріївна: «Уже після звільнення він потрапив у лікарню. Діти з мамою провідували дядька. Звечора все було гаразд, а вранці після операції він помер. Хворі по палаті говорили Войнаревичам, що дядько не хотів операції, хапався за ліжко, а його силою понесли. Сказали, що ніби була виразка шлунку. Лікар, що робив операцію, працював ще при німцях. Лікарня була ніби на території учбового корпусу. Сім’я вважала, що його вбили. Він, певно, знав багато про тих, хто співробітничав з німцями, а після звільнення вони працювали в радянських установах».
Пізніше діти Войнаревичів виросли, усі закінчили інститути, утворили свої сім’ї. Доля розкидала їх у Суми, Київ, Москву, Волгоград, Ромни.
Алла Юріївна: «Мені соромно писати про наші досягнення в навчанні, праці. Я вважаю, що це так закономірно, так очевидно.., так мусить бути. Наша сім’я, як і сім’ї наших дітей, завжди була скромною.
… коріння нашої сім’ї (дідусь, бабуся, тато, мама) були б задоволені нами, нашими взаємовідносинами, нашим ставленням до навчання і праці, вихованістю і, головне, скромністю. Маємо дітей, 9 онуків і 14 правнуків. І саме в них життя нашої сім’ї продовжується».
Представлена тут історія – це історія однієї родини в найскрутніший період Великої Вітчизняної війни, про події, що відбувались у нашому місті. Вони є прикладом для всіх нас: про людяність і зраду, дружбу і відповідальність, незламність та взаємодопомогу. А головний урок – це урок любові, вірності та надії. Немало патріотів загинуло у війні, серед них батько й син Войнаревичі та їхні друзі.
Неля Юріївна: «У мене склалося враження, що в 1944 році в м. Ромни не було жителя, хто б не знав про трагедію в с/г технікумі, про багатодітну сім’ю Войнаревичів. Їм дуже багато співчували, допомагали по можливості фруктами із саду с/г технікуму, овочами».
І як докір совісті звучать слова Нелі Юріївни: «Діти Войнаревичів не мали необхідного: ні взуття, ні одягу, ні їжі. Втратили батька та сина, які допомагали знищувати німців, щоб швидше радянські війська звільнили людство від фашизму. А чомусь радянська влада на Роменщині їхню боротьбу не оцінила. Мабуть, підпілля діяло без керівної ролі КПРС. Шістьом дітям не надавали ніякої допомоги. Ми, сусіди, бачили, як гірко матері самій ростити, піднімати їх. Але не за нагороди, ціною свого життя обороняли нас патріоти від фашистів».
Отож із плином часу факти згасають, але ми не маємо право забувати тих, хто віддав своє життя в боротьбі з фашизмом, хто любив свою землю, був справжнім патріотом.
Для сім’ї Войнаревичів – це горе, яке йшло з ними все подальше життя. Останні роки мама, Уляна Андріївна, жила в дочок у Сумах, допомагала няньчити онуків. «Бувало, що мамі хотілося побувати на могилах. Тоді ми везли її в Ромни, зупинялися біля обелісків у Герасимівці. Сплакнемо. Поставимо квіти. Побуде мама трохи в Ромнах – і знову до нас, де росли наші діти, а її онуки, які її завжди чекали».
Про життя патріотів, їхню незламну волю і боротьбу залишилися коротенькі рядки прізвищ на стелі пам’ятника в Герасимівці.
Тож кожний, хто зупиниться біля стели, нехай постоїть у хвилині мовчання й віддасть належне людям, які стали жертвами фашизму.
Хай ніколи не повториться подібне. Усім треба не забувати про уроки трагедії Великої Вітчизняної війни. А роменцям пам’ятати про антифашистську патріотичну групу в Ромнах. Тож у зв’язку з 70-річчям загибелі героїв-роменців-підпільників вшануємо їхню світлу пам’ять.
Л.О.Скрипка, директор СЗОШ № 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *