Підводний човен Малютка М-62.

Старшина мотористів з «МАЛЮТКИ»

Підводні човни класу «Малютка» з′явились в СРСР напередодні Другої світової війни. Транспортувати великі субмарини, такі як «Щука», залізницею можливо було тільки частинами, в розібраному стані. При складанні техніки на місцях виникали труднощі. Це і стало підставою для виготовлення підводного човна, який би вписався в габарити залізничної платформи та до місця служби надходив повністю готовий до експлуатації.
5 жовтня 1939 року на заводі «Красное Сормово» в місті Горький була спущена на воду одна із таких «Малюток». Після проведення всіх необхідних випробувань вона була завантажена на залізничний транспортер і відправлена до Чорного моря. 31 серпня 1940 року субмарина з бортовим номером «М-62» ввійшла до складу Чорноморського флоту.

Поперека Іван Омелянович, фото 1940 року.
Поперека Іван Омелянович, фото 1940 року.

До екіпажу цієї «Малютки» потрапив і наш земляк – Поперека Іван Омелянович з Іваниці. Старшина 1 статті І.О.Поперека, який проходив службу на Чорноморському флоті з 1937 року, очолив команду мотористів цього підводного човна.
Поперека Іван Омелянович народився в 1917 році в селянській сім′ї Омеляна Яковича та Євдокії Яківни. До війни батьки подарували старшому сину ще трьох братиків та трьох сестричок. Наймолодша Катерина з’явилась на світ у 1939 році, коли Іван Омелянович вже перебував на військовій службі.
У перші дні війни підводний човен «М-62» перебазували до Балаклави і субмарина патрулювала Чорне море в районі мису Сарич та поблизу Одеси. Зустрічей з ворожими суднами тоді ще не було.
Загалом 1941 рік для «Малютки» та її екіпажу був невтішним. 7 листопада, в результаті необережного поводження зі зброєю, був смертельно поранений командир судна старший лейтенант Воробйов, якого на капітанському містку замінив старший лейтенант М.І.Малишев. 6 грудня при поверненні на базу «Малютка» потрапила в сильний шторм і була викинута на каміння ріки Гагіда поблизу порту Очамчирі в Абхазії. На допомогу прийшла субмарина «М-33», і підводного човна вдалося зняти з мілини, але ушкодження були доволі суттєві і ремонт затягнувся до середини літа 1942-го.
На початку серпня 1942 року «М-62» в районі Судак-Феодосія атакувала конвойні судна ворога, які супроводжували десантні баржі. Після пуску торпед на «Малютці» було чути два вибухи і в перископ зафіксовано ураження цілі. Загалом озброєння «Малютки» було досить скромним: дві торпеди в торпедних апаратах (для запасних місця не передбачалось) та гармата 45 мм на верхній палубі. Дві торпеди, два шанси без права на помилку і вміння маневрувати при відході. Контратакуючи, німці закидають підводного човна глибинними бомбами. З ушкодженнями «М-62» дивом дістається Новоросійська.
Наступні виходи в море проходили без особливих пригод. В 1943 році було зроблено 6 бойових виходів, в останньому «Малютка», проходячи мінне огородження, заплуталась в риболовних сітях і тільки з великими труднощами звільнилась із пастки.
22 лютого 1944 року «М-62» знову вийшла в море після ремонту. На борту був присутній контр-адмірал М.І.Виноградов. На переході до Феодосії в морі розігрався сильний шторм, якого не витримало навіть залізо. З сильним тріском потужна хвиля відірвала від палуби і загнула до корми огорожу рубки. Було пошкоджено магнітний компас, а потім черговою лавиною води, що ринула в трюм, був виведений із строю і гідрокомпас. Орієнтацію було повністю втрачено. Та коли техніка відмовляє, люди знаходять вихід. По замірах глибини, характеру вітру та обрисах берегів було встановлено місце перебування, і субмарина взяла курс на базу.
На початку квітня 1944-го німецька 17 армія була заблокована в Криму. Шляхи відступу морем блокували радянські підводні човни, торпедні катери та морська авіація.
12 квітня поблизу мису Тарханкут «М-62» була помічена німецькими торпедними катерами. 6 годин переслідування, під час якого по субмарині було випущено більше 60 глибинних бомб, закінчились благополучним відривом. Звільнившись від переслідувачів, «Малютка» атакувала румунський конвой, вибух торпед був зафіксований через 135 сек. після пуску. Отримавши навздогін з півтора десятка бомб, «М-62» повернулась на базу в Туапсе.
Надвечір 22 квітня, поповнивши запаси та перезарядивши торпедні апарати, «М-62» знову вийшла в море. 3 травня з «Малютки» було випущено дві торпеди по суднах конвою «Ріхтер». Вибух першої торпеди спостерігали з підводного човна, а вибух другої торпеди було чутно вже під час занурення.
22 липня 1944 року підводному човну «М-62» буде присвоєно звання «Гвардійський», а командир «Малютки» капітан 3 рангу М.І.Малишев отримає звання Героя СРСР. (У 1952 році відважного капітана за скоєння злочину позбавлять звання Героя і всіх нагород.)
А Іван Омелянович до свого комплекту медалей «За бойові заслуги» та «За відвагу» отримає орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Так високо буде оцінена його участь у 28 бойових походах «Малютки» та трьох потоплених суднах ворога. Хочеться відзначити, що сама служба на такій субмарині вже була на межі подвигу. Кожний вихід в море міг стати останнім і для підводного човна, і для 20 членів його екіпажу. Із десяти «Малюток», що до війни прибули на Чорне море, вціліло тільки три.
22 вересня 1944 року І.О. Попереку було відкомандировано до Румунії. Потрібно було перебазувати до Севастополя трофейного підводного човна «Дельфінул» румунського флоту. З великими труднощами вдалось спустити на воду та підготовити до буксирування ворожу техніку. На старшину мотористів Попереку було покладене завдання закріпити двигуни «Дельфінула». Іван Омелянович зі своїм відділенням зумів знайти підхід до ворожої техніки. Розібравшись із кинутим обладнанням румунського доку, на «Дельфінул» подали напругу та воду. Двигуни надійно закріпили підручними засобами. За відновлення трофейної субмарини Іван Омелянович був нагороджений орденом Червоної Зірки. На «Дельфінулі», який став радянським і отримав бортовий номер ТС-3, завершив свою службу І.О. Поперека.
Повернувшись додому з війни, бравий моряк застав тяжко хвору матір. Трьох синів відібрала війна. Григорій та Микола загинули в одному бою 12 серпня 1942 року біля села Сіре на Лубенщині, а наймолодший Петро пропав безвісти у боях за Дніпро. Іван Омелянович не звик відступати перед труднощами, посадив хвору матір до старенького візка і – 15 кілометрів по бездоріжжю до Недригайлівської лікарні, тільки стрічки безкозирки майоріли на вітрі. Там його неньці було надано необхідну медичну допомогу і вона ще довго радувала дітей і онуків своєю посмішкою.
Після війни Іван Омелянович «кинув якір» у місті-герої Керч. Одружився, виростив двох синів: Володимира та Олександра. Вчительську стежину в житті вибрав завдяки своєму дідусеві Лобушку Якову. Старий Яків був людиною грамотною, багато читав і мав добру пам’ять. Його цікаві розповіді про минуле села і викликали любов до історії у близьких. Тож і не дивно, що його молодша донька Марія Яківна Лобушко викладала історію в Іваницькій школі. Став учителем історії й Іван Омелянович. Потім свою трудову діяльність він продовжив на посаді директора школи №16 міста Керч.
Свій останній орден Вітчизняної війни ІІ ступеня до 40-річчя Перемоги Іван Омелянович отримати не встиг. Серце ветерана перестало битись рівно за місяць до Дня Перемоги, 9 квітня 1985 року.

Григорій Поперека, с.Іваниця.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *