Майстрам-реставраторам Київської художньої майстерні.
І.
Мене зворушив чистий зір мадонни,
Закоханий в мале дитя своє…
Тривога матері й чуття – бездонні,
Що душу всю іскринці віддає, –
Хлоп’яткові чи безпорадній доні,
Свій подих все, що в серці є.
Чаруй, мадонно! Ти не закордонна,
Краси твоєї всесвіту стає.
Можливо, то була звичайна жниця.
Шляхетства ж скільки, віри, доброти!..
Щасливий той, кому вона присниться.
За неї горді сестри та брати,
Серця їх веселішають і лиця.
Вас, Мамо, будуть вічно берегти!
ІІ.
На голові барвиста хустка в неї,
В руках тримає книгу й немовля.
Благословенна рідною землею,
Вона своє дитя благословля.
По імені не знаємо, як звати,
Та легко розгадати звідкіля.
Роменська молода вкраїнка-мати
Проходила історії поля,
Проходила й дійшла до нас, ласкава,
Ледь посміхнулась… „Нащо мені слава?” –
Немов сказала: „Щастя – це дитя”.
Її не доторкнувся пил століття,
Краса не в’яне дивного суцвіття,
Краса життя не має забуття.