Українська Повстанська Армія

Роль ОУН, УПА в роки Другої світової війни

Саме на Пресвяту Покрову припадає час зародження легендарної Української Повстанської Армії (скорочено УПА) – єдиної військової сили, що в буремні роки Другої світової війни доблесно захищала кревні інтереси України як суверенної, незалежної держави. Відважні воїни УПА, які хоробро воювали з фашистськими та комуністичними окупантами, переймали військову славу як від козацьких пращурів, так і від національних визвольних змагань 20-30-х років ХХ ст. під знаменами гетьмана Павла Скоропадського, Симона Петлюри, батька Нестора Махна, інших повстанських отаманів. На жаль, військам сусідньої ленінської Росії вдалося потопити в крові українську революцію, знищити незалежну державу і встановити жорстокий окупаційний режим, представники якого масово нищили людей як духовно, так і фізично, не милуючи ні малого, ні старого.
Друга світова війна дала можливість українській нації знову піднятися на боротьбу за незалежність. Очолила цей рух Організація Українських Націоналістів (ОУН), похідні групи якої діяли по всій Україні і на Роменщині зокрема. Активна діяльність націоналістів щодо відродження української держави аж ніяк не вписувалась у плани Німеччини і Радянського Союзу, які намагались у зародку знищити як саму організацію, так і її збройні формування. Скажімо, з середини вересня 1941 р. фашисти почали масові арешти націоналістів в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині. За грати потрапили Степан Бандера, Ярослав Стецько, інші керівники ОУН – справжні патріоти України. 25 листопада 1941 року Служба безпеки Третього рейху (СД) видала наказ про негайний арешт усіх членів ОУН за підготовку до повстання проти німців. Радянський Союз зі свого боку провадив масові розстріли всіх, хто співчував націоналістам, пізніше засилав комуністичні партизанські загони, аби знищити повстанський рух УПА.
ОУН у підпіллі розгорнула підготовку до боротьби на два фронти: проти фашистського та радянського тоталітаризмів. Протягом 1942 р. тривала розбудова підпільної структури, стали з’являтися збройні загони підпільників, які восени об’єдналися в єдиний військовий кулак. Ось так і постала легендарна Українська Повстанська Армія, символічним днем заснування якої вважають 14 жовтня 1942р. За прізвищем ідейного вождя нації повстанці з гордістю називали себе бандерівцями.
Перші збройні відділи УПА з’явилися на Волині. 7 лютого 1943р. повстанський загін “Коробки” провів успішну атаку на німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець, започаткувавши антинімецький фронт УПА. Протягом кількох наступних місяців вельми збільшилась кількість народних месників, відповідно зростав розмах їх бойових дій. Починаючи від березня 1943р., за підтримки місцевого населення УПА планомірно громила загони німецької поліції та каральних відділів СС на Волині, Поділлі, Поліссі, Житомирщині.
2 травня 1943р. в результаті успішної засідки українські вояки ліквідували нацистського генерала В. Лютце. Навесні-влітку повстанці очистили від фашистів цілі райони Волині та Полісся, проголосивши тут повстанські республіки.
Однак, антинімецький фронт виявився не єдиним для повстанців. Майже відразу їм довелося зіткнутися з радянськими партизанами та польськими шовіністами, які намагалися встановити тут свій контроль, а не воювати з німцем, як вони брехливо заявляли повстанцям.
Протягом другої половини 1943 року істотно збільшуються масштаби повстанської боротьби, до якої долучаються представники інших поневолених народів. Так у лавах УПА виникають грузинські, азербайджанські, узбецькі, татарські відділи. У листопаді 1943р. головнокомандуючим УПА став легендарний Роман Шухевич. Тоді ж керівництво українського визвольного руху провело Конференцію поневолених народів за участю представників 17 національностей – своєрідний антикомуністичний Інтернаціонал, який мав на меті визволити республіки СРСР від більшовицького панування. Окрім цього УПА здійснювала глибокі рейди на територію центральної та східної України.
У 1944 році полум’я боротьби УПА охоплювало терени 9 нинішніх областей України: Волинської, Рівненської, Житомирської, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської , а також – східні землі Підкарпатського та Люблінського воєводств – терени заселені етнічними українцями, подаровані радянським керівництвом комуністичній Польщі. Загалом площа, охоплена повстанським рухом, становила в 1944 р. до 150 тис. кв. км, де мешкало біля 15 млн. населення. Це чверть площі теперішньої української держави.
Після захоплення Західної України Червоною Армією комуністична влада відразу ж кинула проти повстанців десятки тисяч бійців військ НКВД та радянських партизанів. У пекельних боях загони УПА часто воювали проти ворожих сил, які в десятки, а то й у сотні разів перевищували сили народних месників.Та радянське керівництво не врахувало, що це не те більшовицьке військо, яке гнали в бій кулеметним вогнем “заградотряди”. Кожен боєць УПА був націоналістом-патріотом своєї Вітчизни, яку захищав до останнього подиху. Вони мріяли про майбутню незалежну Україну, де корінна нація нарешті отримає можливість для всебічного розвитку. Повстанці не боялися смерті і часто у безвихідних ситуаціях, щоб не потрапити в полон, кінчали життя самогубством з відчайдушим закликом на вустах:”Слава Україні ! ” Це були кращі з кращих, еліта українського народу, яка гідно протистояла окупантам та виборювала омріяну серцем вільну Україну.
Радянському режимові не вдалося з наскоку знищити або хоча б суттєво ослабити повстанський рух, тому після закінчення другої світової війни нападники кинули сюди могутній військовий технічний потенціал: артилерію, авіацію, танки. Родини повстанців, а то й цілі села за підтримку УПА вивозились в північні райони СРСР до концтаборів, де гинули від голоду, холоду та непосильної праці. Перевдягнені і спеціально навчені загони НКВД, які видавали себе за воїнів УПА, чинили жорстокі звірства в районах, охоплених визвольним рухом, а потім усю провину перекладали на повстанців. Так звані “мирні вчителі зі сходу”, а реально – таємні агенти НКВД – калічили в школах психіку дітей, намагались добитися співробітництва з новою владою, вороже настроювали проти старшого покоління, яке виборювало свободу.
Незважаючи ні на що, повстанці гинули, але не здавалися. Саме військовий героїзм воїнів УПА не дав катові всіх часів і народів Сталіну провести штучний голодомор на Україні 1946-1947 рр. в масштабах 30-тих років, коли лише за 1932-33 рр. комуністичний режим виморив голодною смертю близько 10 млн. українців.
До речі, одна з боївок УПА діяла і в нашому краї на території Пустовійтівської, Оксютинської, Вовківецької і Погожокриничанської сільрад. Повстанці захоплювали в колгоспах майно і продукти харчування , які потім роздавали знедоленим землякам, ліквідовували радянських активістів, що жорстоко поводилися з мирним населенням, роз’яснювали мету своєї боротьби. За повідомленнями агентів НКВС місцеве населення співчувало повстанцям і надавало їм всіляку підтримку. Очолював боївку мешканець Вовківців Микола Цуб. Повстанців вдалося знищити лише після вклинення до загону таємного агента НКВС.
З переходом УПА в 1949 р. до збройного підпілля, протистояння тоталітарному режимові набрало нових форм і вимагало неабиякої винахідливості, особливо від керівників визвольного руху. Попри титанічні зусилля, НКВС довго не міг вислідити невловимого Романа Шухевича. На сміх окупантам він навіть виїздив лікуватися під чужим прізвищем на південні курорти СРСР.
Після героїчної смерті генерал-хорунжого Романа Шухевича в бою із загарбниками під Львовом 5 березня 1950 р. визвольну боротьбу очолив головнокомандувач Василь Кук. І коли окупантам таки вдалося знекровити повстанців, та зломити їх духовно вони не мали сил. Основні сили воїнів УПА організовано з тяжкими боями прорвалися через територію комуністичної Польщі та Чехословаччини до Західної Європи, аби повідати світові живу легенду – про безкомпромісну боротьбу Армії Нескорених. Недарма французький генерал де Голль, вражений героїзмом відважних вояків УПА, сказав, що коли б у французькій армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію.
Важко сказати, коли, власне, націоналістичне підпілля припинило свою діяльність. Очевидно переломним у цьому плані став 1954р., коли НКВС підступно полонив головнокомандувача Василя Кука. Проте боротьба тривала ще й після цього. Останній, відомий дослідникам бій, дала нападникам відважна трійка вояків 12 квітня 1960 р. на Підгаєччині. Під час шаленої стрілянини два повстанці героїчно загинули, а їх військова подруга пораненою потрапила до рук карателів.
Окремі повстанці переховувалися від радянського режиму ще кілька десятиліть і вийшли з підпілля щойно з відродженням державної незалежності України в 1991 році.
Перші керманичі незалежної України як вірні сини посткомуністичного режиму прохолодно ставилися до героїчної боротьби УПА, на яку чи не найбільше бруду вилили за радянської влади ідеологічні підлабузники керівництва КПРС. Старим героям юродиво пропонували замиритись з окупантами, пробачити їхні провини, мільйонне криваве нищення української нації. Лише за президентства Віктора Ющенка, який видав Указ про присвоєння Героя України нескореному Степану Бандері, справа зрушила з місця.
Після окупації частини України агресивною путінською Росією, український народ все більше пересвідчується, що звитяжці – воїни УПА – заслуговують на повагу і високе визнання на Батьківщині, бо своєю незламністю наближали таке довгоочікуване становлення української державності в кінці ХХст. Вояки Національної гвардії та української армії, що нині героїчно захищають Вітчизну від московських окупантів і продовжують звитяжні військові традиції УПА , знову з гордістю називають себе бандерівцями. Честь і хвала їм за це. Ось де наша історія, ось де наша слава!
О. В. Іващенко, ДІКЗ «Посулля»

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *