…Простий учитель, хороший сім’янин, люблячий батько і просто – добра, чесна людина. Таким був
мій дід, вірніше, дід
моєї мами Юрко Макар Гнатович. Його дружина Христина Іванівна працювала в колгоспі. Жили вони незаможно, але дружно, любили один одного, дітей. За спогадами, прадід і прабабуся були людьми працьовитими, чесними, турботливими. Однак у 1941 році все змінилося. Почалася війна… Велика Вітчизняна, яка не обминула жодної домівки, жодної родини. Комусь судилося повернутися додому живим, пройшовши всі чотири роки з початку і до Перемоги. Хтось загинув у перші дні, навіть години, тієї страшної для нашої країни війни.
Мій прадід був залишений в тилу ворога для виконання завдань, поставлених урядом. Він працював у школі, виховував патріотів, захисників нашої Батьківщини. Та коли постало питання йти на фронт, він, не вагаючись, виконав свій патріотичний обов’язок, залишивши рідну домівку, дружину і трьох маленьких діточок, з якими не судилося йому більше зустрітися.
Моя бабуся, донька Макара Гнатовича (їй на ту пору було 8 років), згадує той день, коли прийшла похоронка: « День, який для всіх став днем Перемоги, для нашої сім’ї був чорним днем, адже саме тоді наша мама отримала цю страшну звістку. І коли ми запитали її, чому вона плаче, адже, Перемога, вона ще більше залилась слізьми…».
Минуло 70 років… Усе більше віддаляються від нас події тих років. І тільки, знайомлячись з історією життя рідних тобі людей, починаєш ближче сприймати серцем і відчувати біль та гіркоту втрати. Мені не судилося побачити живою прабабусю Христину Іванівну. Лише спогади моєї бабусі Валентини Макарівни та пожовклі листи з фронту не дозволяють забути про дідуся – героя.
Листи – це особисте, але, на мою думку, заслуговують на те, щоб їх прочитали мільйони і відчули той смуток, той жах і ті переживання за свою родину, за свою Вітчизну і… своє життя. Кожен лист, який був написаний під рев гармат та виття снарядів, свист куль над головою, пронизаний ніжним зверненням до дружини: «Дорога моя Христино Іванівно, і ви, мої дорогі, рідні дітки – Юро, Валю і Вітю…».
Мій дідусь пройшов бойовий шлях від Вісли до Одера і в одному з листів він пише про те, що вивчив ногами всю географію і що йому буде, що розповісти, якщо повернеться.
У передостанньому листі він наче прощався: «Тепер я хочу сказати тобі, Христинко, можливо, прийдеться доживати свого віку і без мене, то знай, що я був вірний тобі супруг, шануй наших діток. Цілую всіх і бажаю вам бути щасливими в житті. Привіт рідній землі, рідному краю і всім селянам». Цей лист написаний 10 лютого 1945року, а загинув Макар Гнатович 30 квітня 1945року, лише 9 днів не доживши до Великої Перемоги. Вчитуючись у кожен рядок листів з фронту, я зрозуміла, настільки мій прадід любив свою сім’ю, свою Батьківщину і як ненавидів ворога. І тільки завдяки таким Людям, як він, була здобута Перемога.
Я, Марина Божко, горджуся своїм прадідом Макаром Гнатовичем і намагатимуся бути гідною його подвигу, його пам’яті.