Промайнули літа, ніби клин журавлиний по осені.
І несе течія незбагненно, невпинно кудись.
Ми йдемо по стерні ноженятами босими,
А душа, як той птах квилить: ” Ти озирнись, озирнись…
Не спіши, зачекай, дороби, що не встиг доробити,
І не квапся – скажи, що колись доказати не встиг.
Зрозумій, що не варто на світі так жити,
Бо по смерті залишишся скутим у холоді криг.
Не образь,не суди, якщо сам у багнюці по вуха,
І у душу не лізь, не для того відкрита вона,
Щоб в обійми упасти до недруга-друга,
Бо ударить по пальцях, “натягнута нервом струна”.
