Позднякова Н. Письмо с фронта.

Останній лист

Останній лист

Так вже судилося, що я тебе не пам’ятаю, тату.
Досить маленькою була, коли ти був живий.
Не довелось мені як донечці тебе ласкати
І про образи жалітися мамі лиш одній.
Так тяжко їй було без тебе, без сильних рук твоїх.
Чия ж у цім вина?
Втішала лиш себе, що донька є, чого ж іще їй треба?
Що не одна така, що винна в цім війна.
Роки летять. Давно нема вже мами,
Бабусею й сама вже стала я.
І все частіше я сиджу над твоїми листами.
Вони – і пам’ять про тебе, і біль, і гордість моя.
Ось тримаю в руках я засушену квіточку маку.
Ти зірвав її в полі, де тривали запеклі бої,
Вона бачила кров, була свідком тяжкої атаки
Й збереглась до сьогодні в фронтовому до мами листі.
Ось останній твій лист, до смерті за 2 дні:
«Дышать – дышу», – в нім, – «и больше ничего не надо»;
Життя і смерть, удвох ви, ви – одні…
Не стало битись серце танкового комбата.
А потім – похоронка. У вічність все ввійшло відразу:
Любов, чекання, мрії, майбуття.
І лише почуття недолі і образи
Нас супроводжувало щоденно все життя.
Та знали ми – загинув ти героєм,
Ти польську землю кров’ю окропив,
Там і лишивсь навічно в мирі і спокої,
Недоборовсь, недокохав, недолюбив.
Твої листи – шматочок твого серця,
Душі твоєї, вірності і сили.
Нехай через віки усе передається,
І правнуки твоє ім’я щоб з гордістю носили!
1998р.

ПАМЯТИ ОТЦА

Не возвратился мой отец с войны,
Не обнял мать при встрече у порога,
Не дожил он до мирной тишины:
Короткою была его дорога.
Не возвратился мой отец с войны,
В 44 – ом пал он за свободу Польши.
Как тысячи солдат, как Родины сыны,
Он не желал награды большей.
Отца не стало, мужа, сына,
Окутан скорбью тот суровый час.
Нужна какая воля, нужна какая сила,
Чтоб выстоять, чтоб выдержать всю боль,
Что выпала на нас.
Как много горя принесла война
Тебе, тебе, тебе – а всем нам сколько!
Нет. Мы не хотим, чтоб снова вспыхнула она,
Хотим мы солнца, радости и мира только!
Мы – женщины, мы – матери, мы – жены
Хотим любить, хотим растить детей.
Нам ненавистны колоколов звоны,
На смерть зовущие мужей и сыновей.
Мы, Женщины планеты, просим мира.
И чтоб не повторялся 41-й год,
Чтоб не стонали земли Сандомира,
Всегда чтоб чистым был над нами небосвод.
А Вам, невозвратившимся с войны отцам,
Клянёмся беречь свою страну,
Достойными быть памяти о Вас.
Перед врагом, пред ложью мы не содрогнёмся,
Мы помним, чтим и выполняем Ваш святой наказ!
май 1985 г.

Лишайтеся завжди живими

Давно, як із руїн вже піднялись будови,
На попелищах розквітли сади.
Між дідусями вже не ті розмови,
Більш про політику, про пенсію клопочуться вони.
Вже не онуки – правнуки їм зігрівають душі,
Дитинство мирне завоювали їм вони,
Коли в мороз і спеку, на морях і суші
Громили ворога і Перемогу здобули.
Вони йшли в пекло, щоб сонце нам світило,
І слухали свист куль, щоб чули ми пісні,
Трималися на допитах фашистів скаженілих,
Бо в Перемогу вірили, в прекрасні мирні дні.

І ось ви перед нами, посивілі ветерани.
Хто з нагородами, хто ні, та всіх єднає час.
У когось в серці біль, у когось рани,
Та головне – ви є ще, з нами ви, ви серед нас.
То ж я молю, благаю Вас, лишайтеся живими,
Живими ви потрібні нам і зараз, і завжди,
Щоб не з кіно і книг героями були ви,
Своєю мудрістю застерігали нас від всякої біди.
Стаю я перед Вами на коліна,
У Господа прошу я здравія для Вас.
Нехай же назавжди Вас пам’ятає Україна,
І сонячним для Вас хай буде кожен час!
1995р., До 50-річчя Перемоги

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *