30 червня 2021 року виповнюється 100-річчя з дня останнього великого бою Повстанської революційної селянської армії (Н.Махна) в районі сіл Хоружівка та Беседівка нинішньої Сумської області.
Вранці 27 червня 1921 р., вийшовши із с. Влезьки (Лебединського р-ну), махновці до середини дня форсували р. Псел неподалік від с. Кам’яне на ділянці 3-го батальйону 487 радянського стрілецького полку. Про це доповів начальник повітової дільниці о 14 год. 30 хв. щойно потяг Роберта Ейдемана, який здійснював загальну координацію каральним заходом, підійшов до ст. Гадяч. Ейдеман з польовим штабом, перебуваючи Роменській повітовій дільниці, з’ясував: річка Сула з півдня прикрита, як він і вимагав раніше, 1-им батальйоном 58-го радянського полку, 60-й полк вже сидів на підводах в с. Коровинцях. Винищувальний загін Київського ВО з 8 години ранку вирушив з Ромни туди ж.
До вечора махновські частини просунулися до с. Чернишівка, де і заночували. 487-й полк переслідував їх з півдня. Телефоном червоне керівництво визначило завдання 60-му полку висунутися на 2 версти на захід Недригайлова, стати там у засідку і на випадок підходу «банди» бити її, попередньо впустивши в село. Одночасно з цим розпорядженням два легкових автомобіля польового штабу виїхали з частинами до Коровинців. На західній околиці с. Коровинці розташувався т.зв. Винищувальний загін Червоного козацтва на чолі з П. Григор’євим, який тут же отримав наказ рушити після короткого відпочинку на з’єднання з 60-м стрілецьким полком і посилений присланим штабом 1 легковим панцерником типу «Фіат» 45-го автопанцирного загону. Польовий штаб, як центральний пункт зв’язку, лишався у Коровинцях. Підходи до села прикривала одна рота стрільців Винищувального загону.
До 15.30 28 червня 1921 р. повстанці зайняли с. Кимличка і хут. Переточка (Липоводолинський р-н), але потрапили червону пастку. Першим удар махновцям завдав загін Червоного козацтва під командуванням П.П. Григор’єва – основна сила карального з’єднання у цьому районі. Міліціонери з даху млина в с. Сакуниха повідомили про кавалерійський бій у Кимличках. Втративши у бойовому зіткненні 56 бійців, 3 кулемета і частина обозу, повстанці повернули на північний схід. Від прориву на захід її утримували виставлені заслонами Харківської губернської дільниці і загін “червонців” Григор’єва. Промайнувши з боями сходом сучасних Недригайлівського і півднем Білопільського районів, надвечір 29 червня 1921 р. повернули на захід і зайняли для ночівлі с. Товста (Білопільщина), а на світанку рушили на захід до с. Деркачівки.
На ранок 30 червня, переслідувані червоними, махновці продовжили рух у західному напрямку, пройшовши с. Деркачівку, допоки нарешті не досягли с. Хоружівки (Недригайлівський р-н). Повстанська армія зайшла у начебто спокійне село, але піддалися комбінованої атаці 60-го і 488-го стрілецьких полків противника, котрі перебували у засідці. Це змусило повстанців спішно шукати укриття в розташованих західніше Хоружівки селах Бесідівка і Гринівка, вулиці яких повстанці намагалися перегородити барикадами. Однак з кожною хвилиною становище махновців ставало все більш і більш критичним: до місця бою підійшли «червінці» Григор’єва, підтягувалися авточастини та піхота. Було вирішено, залишивши в селах невеликий загін, скувати вуличним боєм 60-й і 488-й стрілецькі полки червоних і, розділивши основні сили на 2 групи, прориватися у різних напрямках.
«Південна» група махновців з успіхом вибила з с. Малі Будки червоних. Перший батальйон 58-го радянського полку не встиг вчасно підійти, а загін на вантажівках через боягузтво комскладу, невдовзі розстріляного за вироком Полтавського дивізійного ревтрибуналу, розбігся без бою. В Малих Будках махновці захопили й спалили посланий для зв’язку з частинами автомобіль штабу. Каральні піхотні частини, що саме наспіли, не дали заволодіти рештою покинутого майном, але й утримати групу махновців від прориву на південний берег річки Сули через с. Коровинці вже не змогли.
«Північна» ж група повстанців на чолі з Н.І. Махном, відійшла з с. Гринівки (Недригайлівського р-ну) на с. Біжівку (Буринського р-ну), де була перехоплена «червінцями» Григор’єва і після відчайдушної шабельної січі з червоними, зазнавши важких втрат, розділилалася для прориву на дрібні групки. Відійшовши на Терни, вона взяла курс на південь-південний схід.
Найімовірніше, саме в цій сутичці з «червінцями» П.П. Григор’єва і загинув Ф.І. Щусь. Згідно спогадів учасника бою П. Скугорова і свідченням полоненого червоноармійця Синявського, Ф. Щусь не був кинутий: його тіло було покладене на тачанку. Можливо, він був похований неподалік від місця бою. За іншими повідомленнями, партизани довезли до с. Костянтинівка Краснокутського р-ну сучасної Харківській області де і поховали.
Протягом більш ніж 2-х діб, аж до світанку 2-го липня махновці рухалися на південь розрізненими групами, по всій ширині Роменського і Гадяцького повітів. Махно, пройшовши вночі з 1-го на 2-е липня через с. Влезьки, відновив зв’язок між своїми розрізненими групами, рухався хоча із розтягнутими на 10 верст ешелонами, але вже в одному напрямку.
До середини дня 2 липня 1921 р. повстанці пройшли с. Комиші (Охтирський р-н), попередньо форсувавши р. Ташань, минули хут. Шабалтаїв (трохи південніше с. Грунь Охтирського р-ну сучас. Сумській обл.) і до вечора, після невеликої сутички з противником, переправилися на південь с. Куземин (Охтирський р-н сучас. Сумській обл.) через р. Ворскла, після чого пройшли на Котельву, де і заночували. 3 липня 1921 р. повстанці пройшли Пархомівку, Колонтаїв і Костянтинівку (Краснокутський р-н сучас. Харківської обл.), де махновців нагнав не встиг перехопити їх у Колонтаєві кавполк червоних. Після невеликої сутички з противником, що закінчилася нічим, махновці залишилися у с. Костянтинівці, де трохи відпочили і поховали тіло Ф. Щуся, а до ночі на 4 липня рушили в південному напрямку, до Филенкове (Чутівський р-н сучасної Полтавської обл.), де потрапили під обстріл бронепотягу № 114. Кинувши переслідувачам в якості приманки обоз, до ранку 4 липня вони благополучно перетнули залізницю Полтава-Харків південніше ст. Кочубеївка, маючи на меті пробитися в рідні місця, на Катеринославщину.
Пам’ятаємо!