Дитячі сльози на землю не падають...

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

Андрущенко Іван Семенович та Андрущенко Григорій Семенович. Після зустрічі в м. Конотопі 25.12.2014 р.
Андрущенко Іван Семенович та Андрущенко Григорій Семенович. Після зустрічі в м. Конотопі 25.12.2014 р.

Зустрілись два брати, в похилому віці.
Не бачились більше, як десять років.
Слабенькі такі, мов підстрелені птиці,
Хвороби дошкулюють з різних боків.

Зустрілись вони, та не в добру годину:
На сході – у Гриші – снаряди, бої.
З сім’єю він разом домівку покинув,
Подавсь на Сумщину до рідних своїх.

Сидять, гомонять про дитинство далеке,
Про хату і клуню, комору в дворі,
Про те, як в садибі гніздились лелеки,
Які працьовиті були матері.

Бо вдовами, бідні, вони залишились,
А діток – то двоє, а в нашої – п’ять.
Трудились, страждали і Богу молились,
Аби діточок хоч як-небудь піднять.

Худоба в подвір’ї і ланка у полі.
Чи холод, чи спека – та їм все одно…
Яка нелегкая у них була доля!
Тримались. Ще й пряли собі полотно.

Згадали Явдошку, ще й свата Тараса,
Онисю – сусідку (вертлява була).
Іще не забули й про діда Уласа
І Нюсю, що на Царапівці жила.

Наум, дід Лука, Колядиха, Параска –
Це хутір Воронін… сади і гаї.
Згадали про все, побували, мов в казці,
Не стримали навіть і слізок своїх.

Живі і сестрички ще – Тася й Маруся,
Та тільки ж не в змозі побачити їх.
І зустрічі разом вони не діждуться:
Для цього уже непридатний в них вік.

Бо відстані їм неможливо здолати,
На заході – брат, а на сході – сестра.
І Господу лише довірено знати,
Коли їхній зустрічі прийде пора.

А нині лиш спомини пестять їм душі.
Кальченки і Крижик – Сумщини поля.
До долі Вкраїни брати не байдужі.
Хай буде щасливою рідна земля!

Назавжди, напевно, брати попрощались.
Їх смутку й жалю не зарадить ніхто.
І з болем у серці обоє розстались…
Єдна їх навічно родинне тепло.
Племінниця Людмила

МОЇ БІЖЕНЦІ

Мені так сутужно сьогодні.
Зібрались думки звідусіль
Повідать про справи Господні
І серця утішити біль…

До мене рідня завітала,
Та тільки ж, скажу, не з добра:
Від куль та снарядів втікала,
Де смерті снують по дворах.

Сім’я наша дружна, велика,
Та тільки розкидана скрізь
І вже не збереться довіку.
Пробачте, не стримую сліз.

Любов’ю їх теж я зігріла,
Підтримала всім, чим змогла.
Вони ж тільки Бога просили,
Щоб тиша в країні була,

Додому скоріш щоб потрапить,
Бо краще за все – це свій дах.
Чим зможу я рідних розрадить,
Розвіяти сумнів і страх?

І ось вже в дорогу зібрались,
Востаннє сидим за столом,
Думками ще раз обмінялись,
Сльозину змахнули тайком.

Хто знає, що буде в країні,
Побачимось ще, може, й ні.
Стає так болюче родині,
Від того ще тяжче й мені.

До рідного дому стежина
Для всіх нас є – понад усе,
Тому й зрозуміла причина,
Що тішить не завжди слівце.

Що стало для них найріднішим –
Донбас чи Сумщини поля?
А відповідь тут найпростіша:
То все – українська земля.
Січень, 2015 р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *