Золота осінь життя

Осінній реквієм

Хвилини йшли, свіча згорала;
І вітер дув. Вона згасала…

На порозі сидить сивий дід,
а на дорозі вітер куряву здіймає,
він дивиться тій куряві услід
і відчуває, серцем відчуває:
роки спливли, немов пісок крізь пальці,
назад оглянешся- їх майже не було;
життя пройшло в меланхолійнім вальсі.
А жити хочеться!… життя як не було.
Старече тіло – тільки оболонка,
поглянеш глибше – там невтомний вир.
Юнак, стрибає, гляньте, в ополонку
і повен сил, немов шалений звір.
В його душі живе все той хлопчисько,
овіяний незримим холодком,
пов’язаний із рідною землею
безперервним і міцним, зв’язком.
В душі живе юнак блакитноокий,
а зараз у душі лишився спокій,
і крила залишились лиш в думках.
Ось наречений, що іде до вівтаря,
і він кохає ту єдину сильно,
і долю їм освітлює зоря,
кохання їхнє є всесильне.
На третій десяток звернули роки,
і їхнє дитя підростає;
здається, попереду будуть віки,
та хто ж тих віків не бажає.
На п’ятий десяток ось доля звела,
і діти вже їх полишають,
на скроні війнула йому сивина,
та серце живе, не згасає.
І хату наповнив ізнову той сміх,
що душу батькам зігріває –
то внуки прийшли до них на поріг,
а свічка потроху згасає.
Недоля долю уловила,
і темрява вже сонце заслонила:
пішла у вирій жіночка кохана,
прийшла натомість самота незвана.
Та у житті лишилася мета:
дітей любити, внуків доглядати,
лиш вистачило би життя
йому, щоб до кінця усе зробити.
На порозі сидить древній дід,
а на дорозі вітер куряву здіймає,
він дивиться тій куряві услід
і відчуває: свічка догорає…

***
В розкішних барвах осінь йде у світ,
А на порозі сивий- сивий дід.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *