Пожовкле листя стелиться до ніг, і осінь в душу стукає грозою,
Вернись, солдате, знову на поріг, стекла вже свічка згірклою сльозою…
Громи із неба струшують блакить, скажений вітер крутить в самоті,
Твоя любов невипито болить на совісті непрошених катів…
Минуло в січні лиш п’ятнадцять літ, коли скупа торкнулась тебе доля.
Закінчив ти орлиний свій політ, й холодним льодом скресла твоя воля…
Затихла пісня, люблена колись, охрипло горло від палкого крику,
Мов крила птаха, руки піднялись, і знову впали у безвихідь дику…
Приходь у сни, як віє майський вітер, між двох світів – наладжено мости
Хоч передай привіт із того світу,- читаю досі я трикутником листи…
А вже й зима, і весен білий цвіт, молочний дим всідається на скроні.
Вже котрий раз лелеки шлють привіт і гублять пам’ять у мої долоні…
Букетик квітів ніжно-голубих, і ще не всі осмислені слова,-
Пішов у рай, і голос твій затих, лиш на губах гірчить полин-трава…
Промовлю слово, а солдат мовчить… Печуть долоні сльози парафіну.
О. як же слово мовлене гірчить! Воно летить ген-ген за Україну!
Стоїш у бронзі, де берізки в ряд, тобі кладемо квіти ми до ніг.
Низький уклін, ти юний мій солдат, що яблунь цвіт у мирі ти зберіг.
Я напишу твоє ім’я високе любов’ю й болем у нічну грозу…
Народе мій, Вкраїно синьоока,
змахни з лиця свого непрохану сльозу…