Ти – єдина
(О.А. Деревській)
До тебе, мамо, звідусіль привіти
Летять з вітрами кожної пори.
Гойдають верби над Сулою віти,
Зорять з небес твої рідненькі діти, –
Ти з ними в тиші знов поговори…
Про ваші біди, як були голодні,
Горох як їли, стиглі спориші… –
Весь світ тобі вклоняється сьогодні,
Бо образ твій не тоне у безодні,
Ти, Олександро, в серці і в душі.
За подвиг твій ми дякуємо, нене,
Тобі – найкращі квіти на землі!
Вже на деревах листячко зелене,
Весна вже тче із сонця гобелени,
І образ твій я бачу уві млі…
Ось ти сидиш, а навкруг тебе – діти,
Як зорі – добрі, щирі і сні.
Тобі б весніти, жити і радіти,
Як навесні життям буяють віти,
Але ж затихли всі твої пісні…
Бо ти пішла за обрії далекі,
Така велична, горда і свята,
І щовесни із вирію лелеки
Нам сиплять сум на клени і смереки,
Й лоскоче душу пам’ять золота…
До тебе, МАМО, линем, наче грози…
Нехай твоя погладить нас рука…
Нехай жара, чи сивіють морози,
Тобі всміхнемось крізь роки і сльози,
Бо ти – єдина – мама ДЕРЕВСЬКА.
Квітень 2010 р.
Олександрі Деревській
(диптих)
В краю каштанів, де Сула-ріка,
І береги ромену-квіточок,
Жила колись на Щучки – Деревська,
І мала сорок вісім діточок.
Любила дуже, пестила, була
Для тих дітей ріднішою за всіх.
Щодня їх долі ніжно берегла,
І дарувала радість всім і сміх.
Сьогодні споглядає із альбому,
А очі сині, як тоді, в журбі…
Завжди летить лелекою додому,-
Томились руки й очі голубі…
А нам сьогодні радісно у школі,
Усе тут є: родина і любов.
Про Деревську не забуваємо ніколи,
Вона в наших серцях і знову, й знов!…
***
Усе іде, минає й не вертає,
І час, й дитинство. Ми вже немалі.
Та кожен рік, як травень завітає,
Нам знов про мам курличуть журавлі…
Про тих, кого сьогодні вже немає,
Хто слід лишив помітний по собі.
Хай кожен пам»ять бережно тримає,
І поминає з часом у журбі…
А я живу, радію… Я – така.
І мій вогонь ніколи не згорає…
Колись жила у місті Деревська, –
Вона й тепер у серці, не вмирає.
Неначе зерно, кинула в ріллю,
Дітей зібрала, виростила вміло…
Сьогодні я її боготворю,
Бо на вогні життя вона й згоріла…
І зерна проросли, розсіялись по світу,
Врожаєм гарним, щедрими плодами…
Й сьогодні ми чекаємо привіту
Від жінки-героїні, Деревської-мами.
В село
Іду в село і бачу, як тополі
Мене вітають поглядом здаля.
Як легко дихать у квітучім полі,
Коли під сонцем ніжиться земля…
Мене в селі завжди чекає мати,
Там квітнуть мальви, білі спориші…
І як цей край Лучанський не кохати,
Коли він будить струни у душі?
І я іду, зітхають легко груди,
В лугах – трава пахуча, молода…
Мабуть, повік перед очима буде
Село. Обід. Сільська йде череда…
А я іду. Хвилююся в тривозі,
Мене стрічає яблуня в квіту.
І рідна ненька в хустці, на порозі…
Я пізнаю іі усмішку золоту.
І все навкруг міняється, ясніє,
Співає, грає, ніжиться, росте…
Бо лиш вона так пестити уміє,
Як сонце пестить літо золоте.
В хліві старім клепає батько косу,
Той звук немов за обріі пливе.
Моє дитинство золотаво-босе
В душі моїй і в пам’яті живе…
Стоїть матуся. На обличчі – сльози.
З-під хустки – срібна диво-сивина…
Мабуть, пекли непрохані морози,-
Та тільки в чім тепер іі вина?..
Не йду – лечу, щоб гаряче обняти,
Почути шепіт знов іі душі.
Яке це щастя – батько є і мати!
Навіть в дворі радіють спориші.
Ідем у хату. Явір на порозі,
І запах м’яти й пижми на вікні…
Здається, довго я була в дорозі,
Й стає чомусь так соромно мені…
Сінешні двері, стоптані пороги,
Біленькі й свіжі в хаті рушники…
А серце знову сповнене тривоги
І ятрять душу спогадом думки.
Моя матусю, рідна моя нене,
Життя водою швидко так спливло…
Колись же ти виходила по мене
Не тільки до майдану, – за село!
Чекали з батьком, з вечора чекали,
Пекли в печі рум’яні пиріжки,
Слова найкращі в подумках шукали,
Й мої гортали трепетно книжки…
Тепер я знову з вами, у родині,
Й так хороше і радісно в душі,
На рушнику – фіалки темно-сині,
А у дворі – біліють спориші…