Як ховала чоловіка,
Серце розривалось.
Не було б такому віку,
Та лихо спіткалось.
Дуже плакала, тужила,
А як ніч настала –
Слізно господа просила:
«Забери, Іване.
Забери мене до себе,
Біля тебе лежу».
Та й накликала на себе
Темну силу вражу.
Не світили в небі зорі,
Місяць не виходив,
Як о півночі до неї
Чорт – Іван заходив,
Обнімав, ласкав до ранку,
Очі не змикала.
Так любив її коханку,
Що марніти стала.
Та нікому ані слова,
Що вночі буває.
Полюбилися їй ласки,
Що чортяка має.
А із боку старі люди
Стали примічати,
Що нечистий в її груди
Став себе вселяти.
На Іванка перекинувсь,
Мучить молодицю.
До останку розум виїсть
Та й не кине в гробницю.
Порятунку в Бога просять,
Освячують хату,
Та на двір її виносять
Кволу й біснувату,
Тож на силу відмолили
Злу нечисту силу.
Не пішла в могилу.
Скільки ж нечисті на світі,
Що завжди чекає,
Щоб дістатись теї плоті,
Що за кимсь страждає.
Боронь Боже так журитись,
Щоб в житті не сталось.
Краще Господу молитись,
Бо так бути малось.
Хай душа на тому світі
Спокій набуває,
Бо ще довго у астралі
Очищатись має.
Ми ж жалем своїм бентежим
Їх у Царстві Божім,
А тоді і зло буває
На той образ схоже.
Холодний дощ зливає слід
Твоїх красивих ніг.
Тебе зарадити від бід
Ніхто так і не зміг.
Кружляє яблунь майський цвіт,
А кажеться – сніги.
Не милим видається світ
З печалі і нудьги.
Зарадить може тільки час –
Зрадливий бік життя.
Терпи, голубонько, січас
За нове майбуття.
Сенсу великого нема
У тім, що вже було.
Розвіється твоя пітьма
Всім ворогам на зло.
І майбуття в твоїх руках,
Усе воно твоє.
Ти без кайданів на руках,
І розум Бог дає.
Нове правдиве щастя є,
Любові новий цвіт.
Свобода – шанс тобі дає,
І долю в склоні літ.
