Кров та смерть

ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ

Урочище Зеленське, що неподалік автошляху Ромни – Липова Долина, знаходиться за півкілометра від початку Липоводолинського району. У 1963 році тут встановлено обеліск на честь похованих там героїв, імена яких здебільшого до цього часу невідомі… Сотні і сотні безіменних наших воїнів, які загинули у вересні 1941 року… Наші кіннотники проти танків Гудеріана… Кривавий бій… Коні… лише коні без вершників бродять полем. Лютий 1943 року – тут розстріляно десять беївських патріотів… А один після розстрілу залишився живим і про нього ця розповідь.
Ще з дитячих років багато доводилося чути про Андрія Андрійовича Бугая. «Дід Бугай – людина з легенди», – говорив мій покійний тато Г.М.Фесенко. Батько народився і проживав у селі Воропаї. Добре знав Андрія Андрійовича, часто розповідав про нього і мені. Доводилося чути про цю людину, яка двічі, вважай, поверталася з потойбічного світу, і від інших воропаївців. Коли навчався в школі, то наш учитель історії Й.Д. Довгополик також розповідав про діяльність беївської підпільної групи радянських патріотів.
Пройшли роки, і я – кореспондент районної газети «Ленінський прапор» – завітав до А.А. Бугая.
«Тяжко на старість залишатися самотнім, – почав свою розповідь Андрій Андрійович. – Не так давно померла моя дружина Олена Яремівна, з якою я прожив усе життя. Познайомилися ми з нею, молодою смоленчанкою, в далекій Німеччині, в неволі. Покохали одне одного…».
Можна зрозуміти людину, яка згадує роки війни… На очах у ветерана видніються сльози і самому хочеться плакати.
…Двох синів і двох дочок виростили Андрій Андрійович та Олена Яремівна. Повиростали вони, розлетілися з батьківського гнізда. Одна – в Краснодарський край, друга виїхала до Білопілля; один син живе в Луциківці, а в рідному селі залишився Павло. Трудиться трактористом у колгоспі імені Кірова. Дружина його – дояркою. Живуть окремо від батьків, мають добротний будинок. Виховують двох дівчаток.
Часто вони відвідують А.А. Бугая. Та все ж більше часу ветеран перебуває в самотності. Хіба хто з сусідів чи товаришів на декілька хвилин зайде на його подвір’я… А думки повертаються до прожитого. «Сім’ю нашу у свій час розкуркулювали. Батько мій, Андрій Федорович – церковний староста, мав дев’ять десятин землі, корову та коня. Ось і все багатство. Мати – Анастасія Прокопівна за станом здоров’я не працювала. Розкуркулили не з-за багатства, як бачите, а тільки за те, що працелюбні були і хотіли господарювати на цьому клаптику землі», – згадує ветеран.
У 1940 році Андрій Бугай пішов на дійсну службу в армію. Неспокійно тоді було як на західному, так і на східному кордонах нашої Батьківщини. Зловісна хмара війни насувалася із Заходу…
Початок війни зустрів під Смоленськом. «Кровопролитні були бої. Тут мене вперше і було поранено в ногу», – розповідає Андрій Андрійович.
Після лікування восени 1941-го року А.А. Бугая направляють на оборону Севастополя. Є що згадати про ці оборонні бої колишньому мінометнику. «Зброя є, а стріляти немає чим, мін немає. Доводилося за декілька кілометрів їх носити в мішку, як картоплю. Бувало, принесуть 10 мін у ньому – затратять багато часу, а за хвилину – їх уже немає. А ворог не дрімає. Все обстрілює наші позиції. Не дає спокою ні вдень, ні вночі…
Та не тільки ворог дошкуляє. Ворожі кулі та осколки шугають у повітрі, а під одягом кусають воші. Ні відпочити, ні заснути не дають.
Не стерпів, пішов до політрука. «Що робити?» – запитую. А він говорить: «Там за дверима землянки стоїть порошок від них». Подивився я в мішок, а там жовтий дуст. «Подустився» добре по всьому тілу. Заспокоїлися воші, не сподобалися їм наші «ліки», не кусають. Заснув і я. Коли ж вранці встав, розмотав обмотки, то «тілесних ворогів» випало з добру «пригорщ». Ось так доводилося нам захищати легендарний Севастополь», – згадує ветеран-мінометник.
В одному із боїв А.А. Бугай був поранений у голову. Госпіталь розміщувався у штольнях колишнього винзаводу. А ворог ще впертіше наступав, ще більшими силами проводив артилерійські обстріли. Мовби і немає на цій землі місця, де можна було б сховатися від війни. Захопив ворог поранених наших бійців. Багато взято в полон. І Андрія Бугая теж. Як і багатьох легкопоранених наших воїнів, ворог використав його для «роботи». Збирали вони вбитих німецьких солдатів і офіцерів, ховали… Спека. Трупів багато. Важко дихати. Хоронили тільки німців. Своїх, навіть союзників-румунів німці не дозволяли хоронити. «Так і вибирали ми серед трупів тільки «вищу расу». Гектарів п’ять нашої землі заклали ними, тільки хрестики виднілися, – розповідає А. Бугай. – Супроводжував нас німецький автоматник. Згадується мені такий випадок. Все звозимо та звозимо трупи. Годують погано, а води й зовсім не дають. П’ять днів не пив я. Проходимо біля струмка. Вода чиста-чиста. Купаються в ній німці, веселяться. А пити хочеться. Дозволив німець напитися. Не знаю скільки пив я, та тільки впав, коли напився, а піднятися не можу. Німці регочуть, а я не можу спертися на ноги, підкошуються вони. Як ганчірка, знову падаю на землю, а німці ще дужче заливаються сміхом, що такий здоровань не може піднятися із землі.
І ось ворог «жене» пішки, як отару, наших полонених із Севастополя в Сімферополь, а потім – у Миколаїв. Годували нас люди, які зустрічалися по дорозі. Хто кусень хліба кине, хто картоплину. Спали у полі під відкритим небом. Багато наших солдатів загинуло на цій дорозі. Хто падав – того зразу ж розстрілювали. Йшли далі. Супроводжували, в основному, місцеві поліцаї –кримські татари.
Ось дісталися ми й до Сімферополя. Розмістили нас, зморених і голодних, в овочесховищі. Там були татари зі своїми пожитками, різними сумками. І почалася «торгівля». Німці не забирали у нас грошей, бо не потрібні вони їм були. А татари почали торгуватися. Продавали в основному продукти. Підійшов я до татарина, що продавав тютюн. Хотів купити хоч одну цигарку за десять карбованців, а він не продає. Мало йому. Помітив я в татарина під ногами банку з олією. Ах так, думаю, я тобі зараз покажу, торговцю-людоїде. Відвернувся і непомітно сховав банку за пазуху. Відійшов набік і продав тут же її. А на виручені гроші купив хлібину. Сімсот карбованців віддав за неї і відразу ж за один «мах» її з’їв. Погнали нас далі. А я йти не можу. Сил не вистачає. Води так хочеться, що втрачаю свідомість. Перед самими воротами якогось табору я впав. Та не розстріляли мене тут, а затягли за ноги. І кинули до полонених. Як говорять люди: світ не без добрих людей. Так і мені довелося це відчути на собі. Декілька тисяч наших військовополонених в огородженому таборі – і лише одна колонка з питною водою. Черга до неї стоїть велика – не протовпишся, всі пити хочуть. Я ж і піднятися не можу, щоб дійти до колонки. Знайшовся добрий чоловік, приніс води. Вижив я.
Розмістили наших військовополонених у Миколаєві неподалік від порту. І знову ж найбільшою проблемою була вода. Тільки в поліцейському корпусі її можна було напитися. Але скільки знущань доводилося терпіти від поліцаїв та їх посіпак. Одного разу набираю води повну флягу. І раптом відчуваю сильний удар у спину. Впав я, вода витікає. Бачу – стоїть переді мною прибиральник, «шестірка» німецька. Закипіло все в мене і приклав я свій міцний кулак до його брудної пики. Вдарив з усієї сили – так і покотився він на підлогу. А я заховався. Та де ти сховаєшся від клятої поліції!.. Хоч і ліг я між «доходяг» та накрився шинеллю, але й тут знайшли мене. Довго і шукали з німецькою «шестіркою», доки витягли мене із схованки. Ведуть. Дістали з шафи труби-палиці, набиті піском. Вибирає поліцай-садист найбільшу та найміцнішу. Б’є мене з усієї сили по голові. Закрутився білий світ. А нові удари так і сипляться градом на мою грішну голову. А потім був довгий коридор. Стоять зіваки. Цікаво їм, як з людини садист знущається. Дають поради, щоб кричав я. А в мене голосу немає. «Вбивайте краще», – думаю…».
Просидів наш герой три дні в холодному карцері. «Думав, що відправлять в «санітарну частину», в якій безслідно зникали наші люди… А потім попросився на роботу, тому що намітив план втечі», – згадує А.Бугай.
За портом був табір для військовополонених. І по дорозі на роботу бачив він складені труби, мимо яких проходили… Не дуже пильно охорона тут дивилася. Тому й вибрав це місце. Відскочив набік, заховався у трубу. Діждався ночі і пішов додому…
Пройшов А.Бугай близько тисячі кілометрів з далекого Миколаєва до землі Липоводолинської. Ніхто не зупиняв його. Змінив солдат шинель на жіночий сачок з латкою із кожуха. Замість пілотки – картуз потертий. Часто чув, як говорили люди, що зустрічалися по дорозі: «Ось полонений пішов!». Виказували білі флотські штани. Ночував під відкритим небом, харчувався чим прийдеться.
Ось і рідні місця. Дійшов до Берестівки, а від неї до Беєвого – рукою подати. Та причепився тут молодий поліцай, вірний охоронець «нового порядку». Хоче забрати в комендатуру. «Став я розповідати йому, що йду з Ромен, що зайшов до родичів у Берестівку. І називаю прізвище дуже далеких родичів. Стоять поряд старики, розмовляють. Стали прислухатися до нашої з поліцаєм розмови, а потім кажуть йому: «Відпусти його, чого ти хочеш від людини. Бачиш, що свій, не бандит же». Відпустив він мене. Прийшов я додому. Але йде війна… Хоча й мізерні, але правдиві вісті доходять з фронту. Та й місцеві поліцаї заметушилися, часто самі своєю поведінкою показують, що терплять німці невдачі, відступають. Організувалися і ми, колишні військовополонені, в комітет. Почали готуватися до збройної допомоги наступаючим нашим військам…». (Далі буде)
О. Фесенко

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *