Танкісти України

ПІШОВ СОЛДАТ У ВІЧНІСТЬ…

Відколи почула, що помер Петро Васильович Олексенко із Заруддя, ніби щось вистукує: пішов солдат у вічність. Справді, він був солдатом на кожному своєму посту – бойовому чи трудовому. Солдатом Світової війни був від 1941 до 1947 року. Нищив ворога під Сталінградом, Воронежем і Ростовом, Курськом і Полтавою, Гадячем і Прилуками, на Волзі та Дону, в Румунії, звільняв Білорусію, Прибалтику, Бєлгород і Охтирку, Ярошівку Роменського району, Маньчжурію і Корею. Механік-водій танку горів у своїх «тридцятьчетвірках» одинадцять разів. Залізо не витримувало: вісім танків згоріли повністю, лише три вдалося відремонтувати. Неодноразово зі всього екіпажу один залишався живим. Довелося стати винахідником: сконструював власноруч люк, аби була змога якнайшвидше покинути охоплену полум’ям машину. Спека в танку іноді сягала 60 градусів. У люті морози від холоду (метал же не гріє!) можна було врятуватися лише ковтком спирту. Був кілька разів поранений. Та лікував рани і повертався у свій танковий корпус. За порятунок командира у бою під Охтиркою (витяг із танка) отримав орден Червоної Зірки. Пам’яттю про війну лишилися і його ордени Червоного Прапора, Слави, Вітчизняної війни, «За мужність», численні медалі.
Солдатом трудового фронту став у мирний час. За яку б роботу у своєму житті не брався Петро Васильович, виконував її якнайкраще. Уже опісля війни із відзнакою закінчив сільськогосподарські технікум та інститут, бо ж довелося працювати головою колгоспу та головним агрономом. Мало хто має такий трудовий стаж – 51 рік. Тому  нагороджений медаллю «Ветеран праці». І на відпочинку – то їхав до Охтирки чи Ярошівки, де заслужено визнали його своїм Почесним жителем, то йшов на зустріч до школярів, то давав поради молодим колегам.
Простий солдат-трудівник лишиться у пам’яті багатьох. Вдячністю сповнені діти – Олександр, Микола і Світлана, онуки і правнуки, родичі, сусіди і друзі. Близькі і далекі, учні, колеги  й послідовники користатимуться його настановами. Пам’ятатиме рідна хата над ставком. Шелестітимуть вдячністю посаджені ним дерева. Сумуватимуть стежки-дороги, пройдені скромним і незвичайним солдатом…

Надія Карпенко

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *