Козацьке кохання

Головне

Верби

Місяць небо зорями
Першими уткав.
Я стояв під вербами
І тебе чекав.
Вітерець між вітами
Тихо шелестів,
Думами барвистими
Я тебе хотів.
Вже давно лелеченьки
Принесли весну,
Твої ясні оченьки
Полишають сну.
Ах ти ж, моє серденько,
Стиснись й не тремти,
Ти до мене, милая,
Щастям прилети.
Я тебе жаданую
До грудей прижму,
Хусточку весняную
З голови зніму.
Солов’ї співатимуть,
Лиш прийди, молю!
Тільки зорі знатимуть,
Як тебе люблю.

Поет

Головне, що каже думка,
А не ямб ваш і хорей.
Для невдахи й недоумка
Шлях тернистий до ідей.
-Сю, сю, сю, – шумлять листочки.
Хай шумлять, які дива?
Де тут розуму відточки,
В чім поезія жива?
Ти відкрий людині душу
Та поліпши їй життя,
Із болота, щоб на сушу,
В світле й ліпше майбуття.
Як поет, пророк, цілитель,
Що освітить темний шлях.
А листочки… – це маритель –
Не філософ і не Бах.

Помилки

Колишні помилки
Освітлюють шлях,
Щоб щастя усмішки
Цвіли на устах.
Та горе тому,
Хто упертий, як пень,
Бо знову пітьму
Несе в завтрашній день.
Тож інших в незлагодах
Буде винить,
Забувши життя,
Що згорає, як мить.

Головне

Ти на мене вовком не дивись,
Не топчи модельним каблучком,
Краще в долі сонцем появись,
Не струна я, щоб водить смичком.
Щастя – у гармоніях душі,
У серцях, що б’ються в унісон,
Подивись, на зорянім ковші
Зорі сяють, як один бутон.
Розганяє справедливість тінь,
А повага розум додає,
Мудрістю минулих поколінь
Засвітися, серденько моє.
Так, щоб не питати, як діла,
Бо життя з’єднається в одне.
Там не буде ревнощів і зла –
Що і є в коханні головне.

Скарб

Відкопати б скарб духовний,
Розділить поміж людьми,
Бо цей світ такий гріховний
На підвалинах пітьми.
Незнання того, що твориш,
Щоб не знати, чого й ждать.
Все то – «бред», що ти говориш.
Ти ніким не можеш стать,
Бо далеко від любові,
Від тепла і доброти.
В суті, ми – брати по крові,
А воістину – чорти.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *