(Роздуми над життям і творчістю Миколи САМОХІНА до річниці його відходження за межу вічності)
Як зараз чую притишений, по-чоловічому низького тембру голос:
– Я так люблю красу оточуючого світу і хотів би, аби мої скромні праці заронили в душі людей хоч по краплині моєї любові.
Сприймаю сказане як непорушне кредо творчої, неординарної особистості, красномовно підтверджене його життям, всім, що зміг зробити для нас, з ким звела доля, і зовсім незнайомих. Він дарував людям скарби, хоча ніколи не мав матеріальних надмірностей, не купався в багатстві. Але як справжній художник, володів тільки йому приналежною криницею духовності, із якої ми тамуємо свою спрагу до прекрасного. Таким був непересічний талант цього скромного до сором’язливості, непретензійного чоловіка – Миколи Петровича САМОХІНА, самобутного, талановитого митця і добродійника, який йшов життєвим путівцем за принципом, викладеним у відомому вірші Бориса ОЛІЙНИКА:
Я тим боржник, що українець зроду…
Микола Петрович народився в мальовничому селі Перекопівка, там ріс і набирався сили, мужнів. Юність і молодість гартували його характер скрутою повоєнних літ, службою в армії, раннім прилученям до важкої праці. Ото ж навчився ніколи не боятися труднощів. А коли настав час обирати професію, вирішив стати будівельником. Хоча змалечку любив малювати і душа тяжіла до творчості. Та не так просто було і обдарованій, здібній людині в ті важкі часи відкрити себе. Тривалий вважав, що малярство – це лише друге його покликання. Та рано чи пізно мусило наступити прозріння і він повинен був перейти на творчий шлях майстра пензлю.
Він влаштовується художником-оформлювачем при районному відділі культури. Проте, одноманітні замовлення, які потрібно було виконувати по роботі, не могли задовольнити його широкої і багатогранної творчої фантазії, того, тільки йому притаманного, відчуття неповторності світобудови, яке митець переносить на полотно, щоб запросити глядача у світлицю своєї душі. Бо така зустріч для нього – творчий великдень. Тому він все частіше звертається до мистецьких жанрів, самотужки опановуючи їх секрети. Відтак вчорашній оформлювач стає чудовим пейзажистом, створює картини, котрі приваблюють щирістю і простотою, витворює свій власний стиль, якому піддаються і олійні фарби і штрихові малюнки. Під його рукою оживають створені багатою уявою образи. Згодом він передає свій досвід і синові Сергію, який з великою любов’ю написав портрет батька, що точно передає зовнішність і характер Миколи Петровича.
Витончено красиві пейзажі Миколи Самохіна, можливо, іноді чимось нагадують левітанівську золоту осінь, але то берізки побачені і витворені пензлем нашого талановитого земляка, не схожі на інші.
Звичайно, талант, якщо він справжній, зобов’язує відчувати себе тією частиною свого народу, де поєдналися серце і розум, думка і почуття. Микола Петрович завжди перебував у творчому пошуку і розширював та урізноманітнював його діапазон, відкривав нові грані власного обдарування. І, звичайно, це радувало автора нових здобутків, як і його щирих прихильників – земляків, художників, мистецтвознавців. Про одну з граней його таланту хотілось би поговорити особливо. Це створення ілюстрацій для книг, справа, якій Микола Петрович віддав багато часу і зусиль.
Його ілюстрації оригінальні і в кожну закладено глибокий символічний сенс. Ілюстровані Миколою Самохіним видання зазвичай різноманітні за своїм змістовим і стильовим напрямками: адже це і філософські роздуми, і історичні дослідження, і розважлива, епічна художня проза, і справжній «вогонь в одежі слова» – запальна, образна поезія. Прискіпливий і пронизливий погляд художника ніби наскрізь просвічував своїм зором задум автора і не тільки умів прочитати його поміж рядків, а й доповнити так, що автор дивується: як митцеві удалося заглянути в потаємні схованки авторського «я» і розгадати те, про що він хотів сказати сам, але не зумів. Подібне відчуття переживав і я, коли Микола Петрович проілюстрував мою першу поетичну збірку «Серцебиття». А скільки захоплюючих слів можна було почути від читачів, які вперше знайомилися з книгами краєзнавця Григорія Діброви про історію Іллінського ярмарку, про Ромен у полум’ї війни, або книги відомих наших земляків поета і філософа Петра Харченка, мистецтвознавця Валентини Єфремової, чи місцевих поетів Віктора Клейніха, Тетяни Лісненко та ін.
На Роменщині є музеї, які він у свій час оформляв, як художник. І хоч там не значиться ім’я автора, по самобутності зробленого можна вгадати його стиль. Багато картин, етюдів, малюнків він роздарував друзям і знайомим чи просто людям, з якими випадково познайомився і заприязнився через доброту власної душі. Він міг експромтом створити шедевр, який, можливо, прожив одну мить, а, можливо, подарований на згадку, став для когось найціннішою реліквією на все життя.
На мене ж особливе враження справила картина «Тисячолітній Ромен», висталена в Роменському краєзнавчому музеї в дні святкування 1100-ліття древнього міста над Сулою. За розмахом масштабності і багатством чудово зображених там образів можна було б назвати цей величний і могутній твір художньою епопеєю міста Ромни, бо на ній, як ніде більше, показано багатовікову, славну і неповторну історію рідного краю, справжнього «Києва в мініатюрі» від княжих часів до сьогодення.
Звичайно його творчість ще чекає на свого доскіпливого дослідника, який зможе багато відкрити для нас нового. Лише один рік ми прожили без нього. Але до щему в душі відчули, як не вистачає Миколи Петровича в нашому дружному, сповненому творчих задумів, колі. Знаю немало з того, чим жив і мріяв він. Який огром задумів носив у собі, перебуваючи на хвилі духовного піднесення. Яка б мистецько-культурна подія не відбувалась у нашому краї, він намагався бути її активним учасником. І завжди приходив з черговим твором, приносячи на суд друзів своє нововідкриття. В моєму розумінні, в моїй уяві… він і зараз продовжує іти до нас зі своїми творами, зі своїм, відкритим для цінителів світом. Він залишив його нам і ми пам’ятаємо, любимо і в шані схиляємося перед його особистістю. Відчуваючи цю присутність, чуючи голоси тих, кому особливо дороге це ім’я, повторюю разом з ними: нехай пам’ять про тебе навічною збережеться в наших серцях, нехай земля ніколи не відлебедіє тобі пухом, а душа вічно радується між янголів небесних. Медоцвітний дивосвіт, котрий ти подарував нам, кличе все нових і нових відвідувачів до себе на гостини. І відійшовши за вічний обрій буття, ти назавжди духовно залишаєшся з нами, дорогий побратиме!
Андрій КУБАХ.
М. Ромни