(Ользі Морозовій – мамі Олександра присвячую)
В полоні син… А мати – тут, на волі,
Та хмелем руки їй скорбота обвива.
Її не втішать відомості голі,
Її не втішать зболені слова.
Вона чекає… Скільки їй чекати?..
Сивіють скроні, сліз уже нема.
І день, і ніч виходить виглядати, –
Його ж нема. Невже його нема?
Пішов колись стежиною у лузі,
Вона ж цілує все його сліди.
Мов чайка, б’ється крилами у тузі,
Та все ніяк не вирветься з біди.
Нема новин і вісточки немає,
Нехай би хоч два слова до рідні! …
А там – війна. Печаллю обнімає
Холодні ночі, виплакані дні.
Душа пече і серце болем плаче,
Перед очима – син її… Вона
Тримає фото трепетно юначе:
«Хай буде тричі проклята війна!»