Зосенко Валерій Купріянович

Зосенко Валерій Купріянович

(1939 – 2010)

ВАЛЕРІЙ КУПРІЯНОВИЧ ЗОСЕНКО
ВАЛЕРІЙ КУПРІЯНОВИЧ ЗОСЕНКО

Народився 11 січня 1939 року в м. Ромни Сумської області. Закінчив школу № 2, Курське художнє училище. Працював сценографом в Оренбурзькому музично-драматичному театрі, викладачем Рівненської дитячої художньої школи, художником у Роменському районному Будинку культури.

Випускниця (портрет сестри)
Випускниця (портрет сестри)

Малюванням захопився з раннього віку. Виконав розпис та реставрацію настінного живопису, іконопису для низки православних храмів України. Працював у галузі портрета та пейзажу. Учасник багатьох місцевих, обласних та республіканських виставок. Проводив персональні виставки в Роменському краєзнавчому музеї в 1998, 2009 роках.
Помер у 2010 році. Похований на централькому кладовищі в м.Ромни.

Спогад про вчителя
ЗосенкоЗустріч з Валерієм Купріяновичем змінила мою долю і мою професію, тепер я маю улюблену справу, яка заповнює все моє життя та надихає до творчості. Валерій Купріянович з перших днів знайомства став для мене вчителем, батьком, другом, порадником, прикладом в усьому. Він вдихнув у мене впевненість, віру в свої сили та можливості. Це глибоко освічена та всебічно обдарована людина, він умів розглядіти душу, щиро порадіти за когось і підтримати. Філософ, скарбничка народної мудрості, розуму, любові до ближнього та краси навколишнього світу. Через все життя Валерій Купріянович проніс душевну чистоту та віру в добро і справедливість, почуття краси і гармонії в усьому.
Лариса Терещенко, художниця

Осінній пейзаж з хатою
Осінній пейзаж з хатою

Приветствую вас, мастера,
Великие умельцы кисти и пера!
Загадка в каждой особи таится, но раскрывается лишь тот, кто не боится
Им созданное обществу явить,
Не возгордиться, не порвать таланта нить.
Снимаем шляпу, как всегда, перед художником убогим…
Перед писателем убогим и поэтом….
Мы все обязаны друг другу где-то малым, где-то – многим…
Но, господа творцы, сегодня не об этом.

Зосенко Валерию Куприяновичу посвящается

Наша жизнь состоит из чего? То – забвение… то – суета…
Что-то – реальность, что-то – мечта…
И Мысль, и Волю обуздать ли, усмирить?
Путь праведный не так легко торить…

***
По-своему привлекательная и непонятная птица легко порхала с дерева на дерево, с ветки – на ветку… из леса – в лес, из рощи – в рощу….
Ей нравилась по-своему порою серая, порою – пёстрая, порою – разноцветная жизнь. И не всегда осознавая смысл этой жизни, она не задумывалась ни о чём. Просто летала, летала, летала…
Всё ей давалось и легко, и трудно одновременно. Хотелось и не хотелось одновременно. Она могла и не могла одновременно. У неё было всё постоянным и быстротечным одновременно.
С высоты своего полёта она понимала и не понимала, принимала и не принимала одновременно… и смотрела на это сквозь «перья»…. На воробья – как на воробья; на курицу – как на курицу; на павлина – как на павлина; на орла – как на орла; на баклана – как на баклана; на соловья – как на соловья…. На других пернатых. Всяких там куропаток, глухарей, цесарок.… Каждый из них зачем-то был создан Высшим Разумом.… Вот. Но, однажды….

Півні
Півні

Кто-то тихо постучал по стволу дерева:
– Кто там?
– Никто.… Лети, куда летела…,
А я здесь занимаюсь делом.
– О, если я тебя задела,
Прости, ведь, право, не хотела.
Так состоялся первый диалог у Дятла и Кукушки
В один из жарких летних дней.
С тех пор Он иногда «стучался» к Ней.
Что общего у этих разных птиц,
Кроме общенья «блиц»?
Пристрастие у каждого своё.
И ни Она Его, ни Он Её
Не понимал и не хотел как птица птицу.
Они умели собой (да как!) гордиться.
Она – «летала», Он – «долбил».
Но каждый лишь себя любил…

***

Тростянецький дендропарк
Тростянецький дендропарк

Он об этом не думал. Он просто не мог.
Может быть, поважнее были дела у него….
Уж так ли Он беспечно жил?
Как-будто «медленно» спешил….
Куда? И Сам не знал… Куда-то!
Но не берёг Он то, что свято.
И не шёл, а летел…
Где бы Сам захотел,
Вот туда б приземлиться,
Где светло, где знакомые лица…

***
– Друг мой, а не махнуть ли нам в Качановку?.. Что скажете на это? –
Спросил Художник у Поэта.
Ах, философия, начало всех начал…
И Бард пресытился, и наш Художник истощал…
Нет недостатка в понимании? О, да! Ведь «если кони сыты,
Они не бьют копытом».
– А не хотите ли в Италию, друг мой?
– Нет, извините, я хочу домой.
И эта «смесь» гремучая
Жалела, рвалась, мучила…
То, обвиняя, то осуждая.
Безумные порывы в подсознании рождая…

***
Он рисовал. Она всегда молчала.
Он водку пил не с Ней. Она ждала.
И был конец роману их (хотя и не было начала).
Да что ты скажешь здесь? Чудны, Судьба, твои дела.

Он предложил. Ну как не согласиться?
Он за собой позвал. Она пошла.
По лужам босиком, в промокшем платье в клеточку из ситца…
Не думала тогда…. Вот что же в Нём Она нашла?

Но сладок грех от Мира сотворенья.
Глупец ли Он? Не осознал всего???
Случилось.… И умолкли соловьи, завял букет сирени…
А за окном был Май – последняя Весна Его.

***
Всё стало на свои места: над «і» расставлены все точки.
Полезли друг на друга строчки…
И матерщинные слова восстали,
И нам казаться перестали
Высоких чувств несозданные ноты.
И каждому понятно стало, кто ты…

***
Да кто же знает, где последняя поставленная веха?!
Ну, вот и всё. Своё отпел. Не в «Магадан мой друг уехал»…
Уехал Он туда, откуда не вернуться.
Живём бегом мы. Некогда назад нам оглянуться.
Поплакаться, лицом в плечо уткнуться…
И во «вчера» под рюмку водки окунуться….

Нам слух ласкает перестук копыт, покуда сердце бьётся.
Ну, вот и всё. Теперь скорбим. А что ещё нам остаётся?
Уж так устроен Мир. Не властны мы над оным.
А километры-дни мчат перегон за перегоном.
Что скачки рысакам, бега, загоны?..
Душа, утешься колокольным звоном.
Светлая Ему память.

***
Мы, каждый сам, питаясь Миром по себе,
Накапливаем бонусы Судьбе…
Бредём по жизни «сыто-пьяно».
О, как непостоянство постоянно….
Кто возразит на «каждому – своё»?
Прошу простить великодушно мнение моё.
Валентина Донецька (2016 рік)

***

Копичка
Копичка

Запахло літом. Сіно у стіжку.
Загасить в душах осінь пожарище.
Мадонни очі глибші, глибші, глибші…
В них сам митець. Палітри різнобарв.
Порив думок невтримно-нескінченний
Він – пошук, роменський Сковорода-маляр.
Господньою рукою освященний.
Момот Н.В.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *