Краю мій Роменський, батьківський мій краю,
Я тобою тішусь, а себе караю.
Чи за те, що довго світом я блукала
І тобі віддала я нікчемно мало;
Чи за те, що розбрелися роменці від роду,
Недобачивши таланту твого. Твою вроду
Недоспівану лишили. Недоколихали.
Чи ж то віри було обмаль. Чи не докохали
Одне одного. Співають сьогодні.
Чи щасливі, не питайте. Кажуть, що „свободні”.
Таки так. Свободи вдосталь. Ради їй не дати.
Податися у минуле, та про що згадати….
За Роменом сонце сходить, за нього й сідає.
Над Сулою місяць повний з-за хмар виглядає.
Василівські дзвонять дзвони, Вознесенські, Всіх Святих….
Здравлять „цих”, молебні правлять – поминають „тих”.
О, Роменський рідний краю!
Весело музики грають –
Ярмарок в Ромні гуде….
Та все минає. Час іде.
Що було. А що ще буде,
Якщо мають ласку люди.
В задумі Тарас схилився окрай скверу у каштані….
Ті хвилини є останні,
Що спиняють часу лік.
Як на довгій ниві вік.
А на ньому, так ведеться,
Камінь з каменем кладеться,
Храм будують, чи дорогу стелять.
Все своє тут: і підлога, й стіни, й стеля;
І земля, і ліс, і небо, і вода….
І була я молода.
Та ще й зараз не стара, лише змужніла.
Ще бринить душа, як і тоді бриніла.
І болить за Батьківщину. І гірчить.
Криком тим роздерливим кричить,
Що лякає, часом, і саму себе. Молюся.
Як сама собі стелюся,
прокидаюсь серед ночі –
Давить темрява на очі:
– Отче наш, що є на небі,
Дай нам, грішним, по потребі….
Почати знову? Та якби….
Від Калнишевої доби –
Де ті слова, де ті дороги.
Ніхто не прагне за „пороги”.
Як не хотілось би, дарма.
Вже й Січі Запорізької нема.
І пригадалися Сковороди слова:
„Всякому городу нрав і права”….
Ромен на кручі, як Київ над Дніпром.
Творцю віддячити добром
За витвір цей. Ромен-Зоря!
Колиска матері московського царя*.
Куди не кинь,
Хоч в сиву давнину поринь.
Над річкою село, призаспане туманом,
Явило кошового отамана**.
З Ромна відомі світові уми.
І врешті – решт, з Ромна всі ми.
Ми всі тут рідні, всі свої.
Земля свята Роменська, славімо її!
*Олена Глинська – мати Івана Грозного
**Кошовий отаман Петро Калнишевський