Захворіла моя Україна,
Із Дніпра голубими очима,
Із карпатських річок голосочком,
Із гірського намиста разочком,
Із косою, з морськими вітрами,
І волоссям, що пахне степами…
Захворіла моя Україна,
Ще недавно дзвінка, солов’їна,
Ще недавно зігріта піснями,
Що летіли удаль над ланами.
Помарніла, молитву шепоче
Та ховає заплакані очі.
Вже одрізали й косу чорняву,
Сплюндрували козацькую славу,
Із домівки своєї ж прогнали.
Їй услід реготали й кричали.
У віночку красуню зганьбили,
Бо, виходить, її не любили.
Вже й волосся, з принадами сходу,
Пахне димом і кров’ю народу.
Обгоріла землиця стинає,
Бо ніщо ворогів не спиняє.
Смерть повзе до нового окопу,
Схожа більше на зради хворобу.
І гниє, і смердить, і палає:
За продажність Господь нас карає,
За невміння свободу любити.
Через те в нашім домі сусіди.
День у день прогресує хвороба.
Виростає хрестами жалоба,
Ходить вбивця по рідному полю,
Чобітьми топче визрілу долю.
Похилилась моя Україна,
Із Дніпра голубими очима,
Із душею, до Бога близькою,
і недолею надто гіркою.
Не рубцюються рани глибокі,
Бо і дітки до неї жорстокі,
Бо, якби ми любили затято,
Не схотів би брат кривдити брата
Та й за гроші… її під Росію
Не вкладали б синки, як повію.
Захворіла моя Україна,
Із Дніпра голубими очима.
Захворіла, пробачте на слові,
Не від «Градів», а від нелюбові.