(Продовження. Початок у №1(28))
Стара Хівря та Хмарин хутір
Ідучи проти течії Дніпра, Хмара звернув праворуч. Тепер його шлях пролягав невеликою рікою, звісно ж, якщо порівнювати з Батьком-Дніпром.
То зліва, то справа з’являлися ліски. Могутній та, здавалось, безкінечний степ закінчувався біля невеликого хутора над рікою.
– Ось воно – рідне село! – усміхнувся Хмара.
Іван прив’язав човна до берега, та, видно, посудина була дірявою: тож швидко пішла на дно.
– А й чорт з нею, – мовив спокійнісінько Хмара, – далі на коні поскачу.
Іван ішов рідним хутором, а, може, то й справді село було… Кожна людина впізнавала свого земляка. Дітвора, що тільки-но грала в козаків-розбійників, вихором кружляла навколо дядька Івана, що розважав малечу. То цікаву історію дітлахам розповість, то в нову гру навчить грати.
Так дійшов козак славний до власного двору. Доки сам козакував, за домівкою та всім дворищем доглядала рідня: брат, сестра і тітка з дядьком, мати з батьком, баба з дідом.
Зайшов Іван до хати.
– Ну, – каже, – дякувати Богу, все гаразд.
Сів, посидів, відпочив. Аж раптом двері відчиняються- і вбігає до хати дівчина.
– Іванку, милий! – радісно промовила красуня ще з порогу. – Я гадала, що помер уже! Два роки не бачила, звісток не чула. – Дівчина обійняла Хмару.
Іванові було приємно бачити свою обраницю живою та здоровою, веселою та усміхненою після стількох місяців розлуки. Та відкрити шлях тим щирим почуттям назовні Хмара не дозволив. « Не прийнято чоловікам бути такими ніжними. Що люди подумають, як дізнаються? Що я – баба?!». Тож через такі міркування привітання виявилося, м’яко кажучи, прохолодним.
– Почекай, Марічко,спочатку дай їсти, пити. Бо на шию накинулася, гірше татарина!
Дівчина все так і зробила. Дала козакові їсти, пити.
Запитує:
– Чи надовго додому приїхав, чи знову козакувати підеш?
– Піду, Марічко. Піду козакувати. Здобуду грошей, – хвалиться, – тоді з тобою одружимося. Заживемо на славу!
– Мрії… – ледь чутно зауважила дівчина.
Поївши, подякувавши, пішов Хмара з дому. Марічка за ним слідом.
Яскраво виблискувало сонце над горизонтом. Пекло, мов у пеклі. Тихий хутір над рікою, у тіні дубів і тополь, здавався раєм на землі.
Хмара йшов до Ведмежого яру, де жила стара відьма Хівря. Вона відрізнялася від інших відьом. Кому що треба – скаже, допоможе. Ніхто на селі не говорив: « Та стара відьма порчу навела!», або що зурочила. Не казали так, бо Хівря ніколи не робила людям зла. Стара казала: « Що не роби, все повернеться».
Жила відьма у мазанці. Хата завжди була біла-білою, наче щойно вибілена. Навколо дверей та вікон намальовані квіти. Про те, що стара – відьма, вказував хіба що чорний кіт, з різнокольоровими очима, що сидів біля тину. Чортеня нявчало, сповіщаючи господиню про незваних, проте добре знайомих гостей.
Двері відчинилися. З хати почувся голос: « Заходь, Іване». Хмара увійшов до будинку.
За столом сиділа відьма. Ззовні – чепурна мила бабуся. Хівря під час розмови то гортала книгу, то кидала якихось трав до казана, що кипів у печі. Всередині нього щось булькало.
– Добре жити, Іванку, всі бажають. – мовила стара. – Та чого ти від мене хочеш? Охоронець скарбів дав тобі компаса.
– Охоронець? Подорожній?! – запитав Хмара.
– Називай того диявола, як хочеш. У нього безліч облич. То що хочеш почути?
– Дорога Хівре, розкажи мені, що то за скарб? Допоможи віднайти.
– Отже, слухай. Ще перші козаки на Запорожжі пішли були в похід на Азов. Козаків мало, турків багато. І охороняє та орда турецька неприступне місто. «Що робити будемо, Савуре?» – запитують козаки отамана. Сів на колоді Савур. Довго думав – три ночі, три дні. Весь час мовчав і думав. А на третій день, як почало сутеніти, мовив: « Ану, чумаки, запрягайте коней, – показує на тих, що по ліву руку, – а ви, соболиці, – на тих , що по праву руку, – та ви, куниці, на тих, що навпроти, – лягайте в вози чумацькі». Зраділи козаки! Полягали у вози, накрилися шкурами звіриними. Впустили турки чумаків до міста. Питають: « Що везете?». А козаки їм: « Хутра куниці, соболиці». Турецький вельможа каже: « Добрі у вас хутра! Заночуйте у місті, а вранці я у вас все куплю!». Заснуло місто турецьке. А козаки з возів повискакували, повбивали турків. Місто пограбували. Золота – гори небачені! Поверталися козаченьки Диким полем. Та напав на них хан татарський – горе! Отаман Савур і каже: « Всі помремо, та добра не віддамо!». Заговорили характерники скарб козацький та й заховали десь у степу.
Стара кинула до казана ще якихось трав. Вода всередині стала зеленою. Хівря змінилася на лиці. Усмішка, яскравий відблиск в очах зникли безслідно. Казан почав світитися. На відьму пала тінь. Голос став грубим, але жаху не наводив.
– Слухай же, – мовила Хівря, – слухай мене, Іване! Ти знайдеш скарб, не помреш, – волала стара на всю оселю. – З цього зілля, – показала на казан, – буде отрута. Змасти ним шаблю козацьку. Її знайдеш у печері, що в Дикому полі. У печері мешкає Шубін – жахлива істота. Ти на очі йому не попадайся, бо вб’є – не відчуєш. Далі йди, куди компас покаже.
Стара взяла до рук скляного кухля. Налила трішки отрути.
– Тримай! – каже.
Аж раптом тінь щезла, казан перестав світитися. На лиці відьми з’явилась посмішка.
– Ой, Іване, щось я вже застара для чаклунства, – Хівря схопилася за спину та сіла на стілець.
– Дякую вам, Хівре.
– Не забувай стару, – відповіла чаклунка.
Хмара вийшов з будинку, та не побачив Марічки, що спостерігала за ним із сусідніх кущів. Він зібрав у шинку своїх козаків та пішов до коней.
– Що, Панасе, що, Тарасе, дивитесь? – каже Хмара. – Роздавайте хлопцям коней.
Тарас та Панас були братами та друзями. Про таких кажуть: « Нерозлийвода». Тарас був дещо худий. Панас – з кругленьким животом та такими ж щоками.
*
З дому сільського старости – батька Марічки – долинали крики. Велася суперечка між братом та сестрою. Дівчина поспіхом збирала речі, недбало кидаючи їх до торбини.
– Куди це ти збираєшся?
– Я ж тобі казала: їду за Іваном.
– Куди? До степу?! – обурився Остап. – Я тебе саму не відпущу. Батько наказав берегти тебе, як зіницю ока.
– То їдьмо зі мною, – запропонувала Марічка.
Так вирішили їхати за Хмарою Остап та його молодша сестра. З батьківської стайні взяли двох вороних коней. Вирушили в путь.
*
Наостанок Хмара зайшов до своєї хати, аби зібрати речі в дорогу. Раптом позаду хтось звів курок пістоля.
– Я ж казав, що ще побачимось.
– То все ж таки знайшов мене, Стародубе. Цікаво, як?
– Не часто по Дніпру на човнах плавають. Зазвичай на кораблях. От тебе рибалки й запам’ятали. – відповідає Стародуб.
– І що будеш робити зі мною? Вб’єш?
– А ти хотів лише компасом відскіпатися? – насмішкувато запитав Стародуб.
Отаман націлився. «Шкода, грошей не поверну», – подумав ватажок. Аж раптом йому, бідному, кийком по маківці хтось зарядив ззаду.
– Остапе, Марічко, а ви що тут робите?
– Ну, не зоставлю ж я тебе самого! – ласкаво мовила дівчина й обійняла Хмару.
– Там, на вулиці, – каже Остап, дивлячись у напіввідчинені двері, – ціла сотня козаків Стародуба.
– Ну, – відповідає Іван, – поки що отаман не отямиться. –Відчиняє отвір у підлозі, – Він веде прямо до стайні. Та спершу зв’яжімо пана отамана.
Зв’язавши Стародуба та вставивши кляпа, аби, прийшовши до тями, не заволав на поміч, спустилися золотошукачі до таємного ходу. Вниз вела крута дерев’яна драбина. Остап запалив факела. Під ногами було слизько та волого. Час від часу по підлозі пробігали щури. Тунель то опускався донизу – там збиралася вода і товаришам доводилося йти по пояс у багнюці, то підіймався вгору – тоді можна було розчути людську розмову. Певно, таємний хід розташовувався під будинками.
Через деякий час тунель закінчився. Угорі виднілися дверцята. Піднявшись нагору, Хмара з друзями опинилися в стайні.
– Здається, тут хтось ще є, – пошепки промовив Остап.
З темного кутка долинали два голоси. Прислухавшись, Остап почув:
– Слухай, Панасе, мені лячно! – ледь чутно говорив один.
– Та замовкни ти вже! – сердився на нього інший.
Набравшись сміливості, Хмара, тримаючи у руці шаблю, обізвався:
– Ану, вилазьте звідти!
– Не вбивайте нас, хлопці! – благаючи піднялись козаки.
– Та це ж Панас та Тарас! – заспокоїлися друзі.
– Пане, – мовив Панас, – треба сідлати коней та дати дьору звідси, бо ворогів набагато більше.
– Так і зробімо! – вирішив Хмара.
П’ятеро товаришів сідлали коней та на бігу виїхали зі стайні. Козаки Стародуба були ошелешені побаченим, тож нічого не встигли зробити, окрім як вистрілити декілька разів навздогін.
Шукачі поскакали до степу. Туди, де шабля, туди, де золото.
День, повний нових вражень, добігав кінця.
Барин-бей та печера Шубіна
Швидко несли коні вершників степом. Всю ніч вони мчали полями та мілководдями на південь. Нарешті козаки Стародуба зосталися десь далеко позаду.
Вранці володарі зморених коней зупинились біля широкої мілкої ріки, з лівого її боку був ліс. Скакуни стояли по коліна у воді та пили її від спраги.
Шукачі скарбів вирішили перепочити – сіли на траву, котрою був устелений весь берег. Панас змайстрував вудочку. Зрізавши гілочку лози, прив’язав до неї лляну нитку, гачок та березову кору замість поплавка. Пішов рибалити. Хмара дістав компас. Він був незвичним. Відрізнявся від інших.
Зовні це була шкатулка, зсередини – компас, дещо чудернацький.
– Не вказує на південь? – запитав Остап.
– Ні, друже. Тут річ в іншому, – зауважив Іван. – Ось бачиш, Остапе, з центру відходять дві стрілки. Вони крутяться врізнобіч. Коли обидві зійдуться в одному напрямку …
– Це ціль! Туди нам треба йти! – перервав Остап Хмару.
– Так, хлопче, це ціль. Але спочатку нам треба здобути шаблю.
– Навіщо тобі ще одна шабля? – вліз у розмову Тарас.
– Гарну та міцну шаблю треба змастити отрутою, що зможе вбити охоронця скарбів, – Хмара показує скляний кухоль з рідиною.
Відпочивши, попоївши, зібравшись з силами, товариші сідлали коней.
– То куди скачемо? – запитала Марічка.
– Перший пункт призначення, – усміхнувся Хмара, – печера Шубіна.
Три дні й три ночі скакали друзі степом. На четвертий день побачив Хмара вдалині, за рікою, великий пагорб. Він був декілька десятків метрів заввишки. На горі росли ялини; унизу текла ріка. З північного боку до пагорба підходила натоптана кіньми стежина, що закінчувалась воротами всередину.
– Здається, вони заперті, – мовив Панас.
– То як попадемо всередину? – запитав Остап.
– Відпочинемо. Щось придумаємо.
Хмара попрямував до ліска, що був на пагорбі за рікою. Марічка потай пішла за ним. На першій лісовій галявині Іван, не обертаючись, мовив:
– Не слід було тобі йти за мною.
– Чому? Поясни, Іване, чом останнім часом ти уникаєш мене. Весь час незадоволений. Чому ти не хотів, аби я їхала з тобою?
Відкинувши усю ту чоловічу стриманість, яка керувала ним на хуторі, Іван дав волю емоціям.
– Марічко, дорога моя Марічко! Зрозумій, що кожна подорож на південь є небезпечною. Я не залишився вдома, бо життя без пригод – не життя. Ми обов’язково одружимося, звісно, якщо ти будеш згодна чекати мене місяцями з походів на татар та пошуків заробітку.
– Я буду чекати на тебе, любий, тільки б знати, що ти теж мене кохаєш.
Аби виразити всі свої найкращі почуття, все своє кохання до цієї прекрасної особи та ласкавого створіння, Хмара ніжно поцілував дівчину.
– Я тебе дуже кохаю! – розчулено промовив Іван.
Раптом з-за дерев почувся чийсь голос:
– Зачекай-но, Марічко.
Хмара підійшов до дерев, звідки долинали звуки. На сусідній галявині, що була вкрита зелененькою травичкою, спав татарин, підмостивши під голову свитку. Поруч стояв прив’язаний до дерева кінь.
– Скільки років минуло?! – мовив зненацька Хмара.
– А, що? – запитав спросоння татарин, – Хмаро! – вигукнув він радісно, побачивши у людині, що заважала спати, свого давнього вірного друга. – Два роки тебе, козаче, не бачив!
– Ну, привіт! – сказав Іван. Друзі обійнялись.
– Це твоя дівчина? – запитав кримчак.
– Наречена, – гордо відповів Іван.
– Мене зовуть Барин-бей, – звернувся до дівчини татарин, – а вас, пані?
– Мене зовуть Марія.
– Чудове ім’я. Приємно познайомитися.
– А ти тут що робиш? – звернувся до Івана.
– На тебе чекаю. Чув я від Стародуба, що ти, друже, скарб шукаєш.
– Шукаю, правду тобі отаман сказав.
– Марічко, – звернувся кримчак до дівчини, – йди до інших товаришів, скажи, що ми по шаблю пішли. Чекайте на нас увечері на цій галявині.
Хмара глянув на обраницю поглядом згоди: « Йди», – мовляв. Дівчина так і зробила.
– Ти звідки про шаблю знаєш?
– Я все розповім, але згодом, – відповів Барин-бей.
Кримчак відкинув свитку, на котрій дрімав, убік. Під нею було залізне кільце.
– Допоможи, Іване, підняти.
Товариші взялись за кільце та підняли його. Це був вхід до підземелля Шубіна. Барин-бей стрибнув униз. Хмара за ним.
Всередині пагорба знаходилося підземелля, де жило чудовисько, ім’я котрому було Шубін. Це чорне волохате створіння, що ходило на двох та бігало на чотирьох лапах. Через густе волосся ледь видно було невелике бліде лице. Шубін мав великі зелені очі, собачий ніс та рот, звідки вгору та вниз стирчали величезні ікла. На голові були гострі вуха, що чули найменший шерех за декілька миль. Люди, убачивши таке, помирали від страху. Ті ж сміливці, котрим пощастило вижити, говорили, що така істота може з’явитись на сім світі лише від лукавого.
Насправді так звані печери Шубіна були нічим іншим, як знаменитими у свій час печерами коваля Кирила Шубіна. Прийшовши невідомо звідки, тварюка (Шубін), вбила коваля та інших людей, що жили в навколишніх селах. Добрі люди закрили Шубіна в підземеллі, залишивши один-єдиний вихід назовні – отвір на горі, котрий був замалий, аби чудовисько пролізло в нього.
Потрапивши до печери, Хмара та Барин-бей сховалися за діжками з порохом. Татарин проколов одну з діжок:
– Ще знадобиться, – пошепки говорить.
Друзі почали роздивлятися. Нікого немає. Можна йти.
Печера складалася з безлічі ходів, які вели гостя все нижче й нижче під землю. Вся ця картина здавалася звичайним людям якоюсь безоднею. Скільки б той, що потрапив сюди, не спускався, все одно не дійшов би до найнижчого поверху. Старожили говорили, ніби опустившись на глибину десяти переходів, люди починали чути голоси. В темряві з’являлись примари. Мандрівники божеволіли. І якщо людина врешті-решт знаходила шлях нагору, то побачене нею під землею відображало всю суть пекла.
Іван запалив знайдений на стіні факел. Кам’яні сходи вели товаришів до кузні Шубіна. Там, у кімнаті, висіла ціла купа мечів, шабель та ятаганів. Цілий арсенал! Певно, гарний був коваль.
– То котрий нам потрібен?
– Дивись! – каже Хмара.
На наковальні лежала шабля із золота з дорогоцінним каменем на рукоятці. Барин-бей взяв шаблю.
Вмить у вухах почало дзвеніти. Почувся крик Шубіна, що був жахливіший за будь-які муки. Здичавілий, гучний та до болю пронизливий, він вселяв страх у людські серця.
– Біжімо до виходу! – прокричав Хмара, хоча його слова ледь чутно пробивались крізь звіриний рев, що оточив їх.
Друзі бігли сходами нагору. Таємнича істота, з’явившись із найнижчих поверхів, гналася за ними.
Вилізши на лісову галявину, Хмара подивився вниз на Шубіна. В очах тварюки була ненависть та жага вбити. Барин-бей вистрілив з пістоля по діжках із порохом. Пролунав вибух. Хмара закрив отвір.
– Навіщо? – запитала Марічка, що з іншими вже чекала на хлопців. – Навіщо вистрілив? Ти ж його вбив!
– Просто так Шубіна не вб’єш, – відповів Хмара. – Але це затримає його, – зсередини знов долинув крик.
– Ви знайшли шаблю?
Барин-бей показав знахідку.
– Треба забиратися звідси, – сказав Іван.
– Хмаро, мені потрібно відлучитись на декілька днів. Остапе, поїдеш зі мною? – запропонував кримчак.
– Я згоден, – погодився Остап.
– Ми швидко повернемося.
Всі посідали на коней. Хмара дістав компаса. Стрілки його крутились врізнобіч, доки не зупинились в одному напрямку.
– Нам туди, – показав рукою Хмара. – Барин-бей, як ви нас потім знайдете?
– Я тебе навіть на тому світі знайду… – посміхнувся кримчак. – Від тебе смердить на всю Украйну! – доповнив бей.
Незадоволено покрутивши головою, Хмара поскакав степом.
Через декілька миль степ змінився болотами. Ватазі довелося йти невеликою стежиною поміж трясовини. Навколо була темінь. Місячне світло ледь пробивалося крізь засохлі гілки дерев. А до голови приходили нав’язливі думки про болотяних чудовиськ, якими ще в дитинстві лякали батьки. Стало лячно. Вмить коні заіржали та зупинились. Попереду впало, перегородивши дорогу, згоріле від лютої грози дерево. Вітер нагнав хмари й зачарованим шелестом пройшовся по верхівках очерету.
– Готуйте пістолі та шаблі! – наказав Хмара.
Почувся булькіт, кроки і… Глянь – лізуть справа й зліва з болота дикі морди. Хмара вистрілив – влучив. Впала одна з істот в болотяну безодню. Коли побачили, придивившись уважніше, – це ж козаки Стародуба! Хмара підняв шаблю угору і заходився рубати супротивника.
Як героїчно не відбивались товариші, козаки схопили та зв’язали своїх ворогів. З туману переможною ходою до в’язнів вийшов Стародуб. Він закрутив вуса, посміхнувся, глузуючи.
– А що, Хмаро? Моя взяла!
– Отаман Хмара! – гордо зауважив Іван.
– Колишній! – гримнув Стародуб. – Тепер і ти мій, і компас мій. До речі, дякую за отруту та шаблю. Зв’яжіть їм руки!
– А ноги? – запитав козак.
– Хай пішки йдуть.
– Твоя перемога на короткий час, – запевнив Іван зраділого отамана. – Ви ще запам’ятаєте козака Івана Хмару.
Місячне сяйво освічувало шлях. Болото швидко скінчилося й перед очима знов з’явився неосяжний степ.
Далі буде…