Овчаренко Віка, Шрамко Владислав, Тодавчич Павло

Вона творила світло

Привіт, мене звати Вікторія, або просто Віка. У цьому рефераті я хочу розповісти про свою бабусю Наташу, яка народила 14 дітей, була кавалером орденів Материнської Слави першого та другого ступенів . Ця пошукова робота додала мені знань про мою рідну сім’ю. Я більше дізналася про бабусину стражденну долю, про нашу дружну родину. Я чула вислів «Герої живуть поміж нас», але щоб це була моя бабуся, я і подумати не могла.  Разом з друзями слухала розповіді родичів про мою бабусю, про її життя.
Я –  Паша. Збирав відомості про життя Швяцкус Наталії Степанівни, оформляв фотографіями реферат.
Вітаю, я – Владик, робив відеозаписи під час зустрічей, а також друкував реферат.
Нашою пошуковою роботою керувала Вовк Любов Федорівна, вчитель історії Волошнівського НВК.  Вона ж написала вірш.

Матері

Вона жила на світі недарма,
Бо в нас – її надії і бажання,
І кров її тече в наших тілах,
За неї ми стрічаємо світання.
Якби вона нас не пустила в світ –
То не було б для нас зими і літа.
Тому ми вдячні їй за дивосвіт,
За зорі й місяць, сонце, вільний вітер.
Їй вдячні ми за те, що всі живем,
Що вчила нас добро завжди творити,
Що нам сміється щастя ясним днем,
Що вмієм ми у дружбі щирій жити.
І знай, Матусю, вічно ти жива
У нашім подиху, у нашому коханні,
У наших радощах, коли жнива,
І в наших болях, в гіркоті зітхання.
Твої онуки вже летять у вись,
Та незабаром й правнуки розквітнуть.
Твої нащадки не перевелись.
Лежи спокійно. Ти творила Світло!
Ми хочемо вам розповісти про прекрасну жінку, яка жила в нашому селі, яка залишила вічний слід на Землі.
Наташа Миколенко народилася в с. Волошнівка Глинського району в 1939р. (нині це Роменський район). У сім’ї мали вже двох старшеньких діток – Миколу та Галинку. Наше село Волошнівка було на той час велике. Жила родина бідно. Тому, коли розпочалась агітація вербуватися в Сибір, батько і мати, взявши дітей, поїхали в далекі краї.
Сибір зачаровував своїми просторами. Навколо простяглась тайга, стояли столітні дерева, текли бурхливі ріки. Навкруги – безлюддя, і тільки одна Транссибірська залізниця з’єднувала цю місцевість з європейською частиною Радянського Союзу. Біля неї і притулилися міста та села. Поселилися в одному з сіл Алтайського краю – Бобровці. Обжилися, стали працювати. Народилася ще одна дівчинка. Та раптом розпочалася війна. Батька забрали на фронт, і він не повернувся. Мати залишилась сама з чотирма дітьми. Було важко, маленька дівчинка померла. Як прийшла звістка, що батько пропав безвісти, мати, взявши дітей та зв’язавши у вузлик пожитки, рушає на свою Україну.
Тяжкою була дорога додому. Майже місяць сиділи на станції, не могли виїхати. Потім їхали товарняками (грузовими вагонами). « І в такому везла, що страшно розказувати. Я пам’ятаю,- говорила рідна сестра Наталії, тітка Галька Івасенчиха, як її в селі називають,- мені вже було тоді вісім років. Як зупинився чомусь поїзд серед лісу, то ми ледве не померзли. Та нас до себе у вагон забрали солдати. Вони ламали дрова і прямо у вагоні топили, і так грілися, та ще й годували нас.»
Ось нарешті рідні місця. Приїхали знову в рідне село, у свою Волошнівку. Прихистила їх спочатку тітка, а потім зліпили свою хатку. Мати будувалася сама з дітьми. Миколу забрали в армію. А мати з дівчатами носила глину, щоб хату змазати. Залізла вона в піч, довбе там глину лопатою – і раптом її там привалило. Дівчата стали кричати, збіглися люди. Відкопали, та жінка все до пам’яті не приходила. І тільки після того, як хтось линув на неї відро води, стрепенулася. Отак і жили. У селі на той час була вже десятирічна школа. Галина закінчила десять класів, а Наталія – тільки сім. Далі вчитися не захотіла. В ці роки йшло освоєння цілини в Казахстані. Ось Наташі вдома і не сиділось. Це вже, видно, було в крові – кудись поїхати, побачити світ. І надумали вони вдвох з подружкою Катериною поїхати в Казахстан. Наташа була маленька, слабенька. Що вже мама попоплакала, відмовляючи її… Та вона настояла на своєму. Молода була, хотілося романтики.
Казахстан зустрів величезними просторами степів, які ніколи не знали плуга. Ця територія могла стати житницею Радянського Союзу. І там потрібні були молоді люди. Наташа з Катериною прибувають у Байконур. Одночасно з Литви виїжджає молодий Швяцкус Іонас. І доля їм пророчила зустрітись в Казахстані. Покохались, одружились. І розпочалось сімейне життя, в якому були і радощі, і негаразди. Спочатку багато радості. Потім було всяке. Іонас виявився чоловіком з дуже крутим характером. Та ще й до горілки був небайдужий. Молода пара поселилася в степу і стала кочувати, випасаючи колгоспних овець. Вівці десь через тиждень-два переганялися на нове пасовище, на свіжу траву. За вівцями переходили на нове місце і пастухи. Тому жили в юрті, яка легко складалася при потребі. Спали на матрацах, покотом. Про електрику, телевізор та інші блага цивілізації і не мріяли. Але дітям тут подобалось. Навколо воля, степ дихає свіжістю, квітує всіма барвами веселки. Старші хлопці у вільний від навчання час допомагали батькам випасати овець. Сідали на коней, брали з собою гвинтівку на плече та вірних собак, яких розводили та навчали завертати отару, – і гайда навперегонки з вітром! Тільки курява здіймалась… Старшенька Регіна, яка приїхала у Волошнівку вже в 11 років, дуже сумувала за цим життям. Українську мову вивчила швидко, але була мовчазна, відлюдькувата. Говорила пізніше: «Мені там краще було. Тут багато людей, самій ніде побродити. Ідеш тільки в школу і назад. А там була воля. Гості до нас приїжджали рідко. Самі свої кругом. А казахи – люди дуже гостинні, добріші, ніж українці. Не скупі»

Сім’я Щвяцкус Іонаса Францісковича та Наталії Степанівни біля юрти
Сім’я Щвяцкус Іонаса Францісковича та Наталії Степанівни біля юрти

Доки хлопці допомагали пасти овець, дівчатка ходили по воду до озера чи до річечки, а потім допомагали мамі варити їсти. Продукти закуповували в селі чи в місті приблизно раз на місяць. Привозили провізію мішками. Були там і крупи, і цукерки, і сірники, і багато чаю. Чай варили у самоварі, який розтоплювали трісками. А іншу їжу готувала мама на такій залізній плиті, яку топили сухою травою, трісками, сухим послідом тварин. Їли в основному м’ясні страви, такі як плов, юшка з м’яса. А ще потрібно було кожного дня пекти хліб, схожий на лаваш. Поснідали, а вже потрібно думати, що на обід варити. А там і вечір настав. Попробуй таку сім’ю нагодувати! У турботах так і цілий день минав.
Темним крилом ніч накривала степ. Десь чути виття вовків. У юрті покотом розмістилися дорослі і малі. Літо жарке, тому не холодно. Меншенькі туляться до мами, під її тихенький шепіт засинають. І не відають вони про її думи, про її страждання. Тихо сльоза скочується з очей і падає на руку. Тут, у цій юрті, народила Наташа тринадцять дітей. Сама народжувала, бо боялась малюків залишити на батька. Тільки найменшенькій, Оксанці, в обласній лікарні в Джезказгані лікарі допомогли з’явитися на цей світ . При цьому у матері була клінічна смерть, довго потім лежала ніяка. А Оксанка такою росла, як сонечко, то її вже і всиновити там захотіли. Та, видно, Бог зжалівся над дітками і повернув їм маму. Не все ще зробила вона в цьому світі, ще потрібно було ставити дітей на ноги. Чотирнадцять народила, а вижило тільки вісім. Не дай, Боже, нікому ховати свою кровинку… А вона поховала шестеро в цій казахській землі. Степ кишів скорпіонами отруйними та зміями. Діти хворіли, медична допомога далеко. Одного разу захворіло дитя, то послала чоловіка в село, щоб визвав літак. Чоловік же, діставшись до села, з друзями випивав декілька днів. А дитину ж ще можна було врятувати… Як говорила її сестра – тітка Галька: «Намучилася, бідна.»
Взимку овець переганяли на спеціальні зимівники. Там для них побудовані теплі сараї, заготовлене сіно. Але кожного дня потрібно було овець випустити на подвір’я, закласти їм сіна, налити води. А для пастухів тут були збудовані будинки, які опалювались грубками. В них вони і зимували. Старші діти навчались у місті у російській школі, жили в інтернаті. А на канікули повертались додому
Листи у Волошнівку до сестри Наташа писала рідко, та все ж ділилася своїми бідами. А та їй радила: «Повертайся, в нас життя налагоджене, колгосп -мільйонер (був тоді в ті роки таким наш колгосп імені Кірова).» Таки переконавши чоловіка, який тоді вже хворів, Наталія Швяцкус зі своєю великою сім’єю їде знову на батьківщину, на свою рідну Україну, у своє найкраще, наймиліше, співуче село Волошнівку.
По приїзді пожили декілька тижнів у сестри на кухні. Оксані тоді було до трьох років, Наташа також ходила в дитсадочок. Роберт і Регіна пішли до школи – до 9 та 5 класів. З ними ще був Митя – вже не учень, та Вітя, який пересувався на милицях. Швиденько купили вже не нову хату, переселилися туди. А через деякий час помирає син Вітя, хворий на церебральний параліч. Та погано себе вже почував і Іонас. Два роки побув він у колгоспі сторожем, а потім зліг. Залишилася Наталія вдовою у сорок шість. Чоловікові ж було п’ятдесят шість років, бо був він від неї старшим на десять літ.
А діти підростали. Ось одружився Дмитро. Привів молоду дружину, скоро і синочок у них народився. Хата стала замалою. А в той час по селах будували державою будинки – «домики», як говорили. Виросла у селі ціла Молодіжна вулиця, де була колись левада. І віддавали ті будиночки селянським сім’ям, кому було потрібно. Але більшість, нічого гріха таїти, отримувала їх «по блату». Почала просити житло і Наталія. Та отримала ордер на помешкання тільки після листа в область.
Віддавши Миті старий будинок, Наташа з дітьми пішла в « домик». Тут – і простір, і вода підведена, і каналізація, і ванна – тобто цивілізація. Засадили садочок, обжилися, оточили будиночок квітами. Були тоді при мамі Роберт, Регіна, Наташа і мала Оксанка. Рідко, але приїздив до матері в гості аж із Далекого Сходу її найстарший син Валентин, який служив прапорщиком. Там, на Сахаліні, він одружився, мав двох дітей, які нині дорослі. Вже після смерті матері його послали в Чечню, там він був поранений, і нині вже шість років, як його нема.
Усі в селі знали і шанували родину Щвяцкус Наталії. А вона все розросталась, вилітали діти з рідного гнізда. Одружився Роберт, став жити у Ромнах. У Миті, того, що був одружений і жив у Волошнівці, появилися ще діти, Наташа і туди приходила давати поради. Юра, який ще раніше поселився в Білій Церкві, був одружений, мав там квартиру і хорошу роботу на шинному заводі, змушений був приїхати до материнського дому. Дружина пішла у декретну відпустку, а завод тимчасово перестав працювати. Спочатку Юра влаштувався на роботу в колгосп, а потім і його молода дружина не побоялась влаштуватись на ферму дояркою. А бабуся гляділа онучат.
Час летить – не наздогнати. Закінчила школу Регіна, вивчилась на швачку. Влаштувалась на роботу в Ромнах не за спеціальністю, а де було місце – на м’ясокомбінаті, він ще тоді працював. Та й вийшла заміж за волошнівчанина, з яким частенько додому разом їхала. А це вже були часи, коли закривалися підприємства. То вони поселились у Волошнівці у старенькій хаті, яку їм родичі подарували, розвели хазяйство. Розжившись, купили будинок у Ромнах, переїхали туди. Зараз Регіна працює в районній лікарні роздатчицею їжі. Має дочку Сніжану, яка навчається в технікумі, та сина Максима – дев’ятикласника. А Роберт отримав кімнату в гуртожитку, працюють з дружиною на взуттєвій фабриці. Вже дорослу дочку має.
Виїхав із Волошнівки і Митя. Тоді, як розпався колгосп, вивезли із Волошнівки овець, які він доглядав всі ці роки. А як прожити без роботи? А в Дмитра вже було тоді шість синочків. «Футбольна команда» – називали їх. То й переїхав він у Глухівський район, у село Шалигіно. Там дали їм і житло, і роботу. Нині у Дмитра вже семеро синів, найменшому – до двох років. А старші двоє – Женя та Вадим – уже одружені, радують молодого дідуся онучатами. А Юра з дружиною та дітьми повернувся до Білої Церкви, знову пішли обоє працювати на шинний завод. Життя налагоджувалось.
Роки йшли. Вже біля мами тільки двоє найменших – Наташа та Оксана. Згадує Наташа: «Мама була спокійна, не конфліктна. Про себе розповідала, хіба що запитаєш. Пережила багато, але не жалілась.» Вчила вона їх: «Живіть дружно. З сусідами не лайтеся.» Мудра жінка була. Бо дуже багато хто не знає якраз цього простого правила. Навчала дівчат вишивати гладдю, вести домашнє господарство. А сама вже почала в’янути. Ще не старою була, а здоров’я почало слабшати. Все, що змогла зробити – зробила. Залишила після себе дружну родину, дітей, які допомагають одне одному, не цураються, родичаються. І серце Матері зупинилося. Було їй тоді п’ятдесят вісім років…
А в будинку – Наташа, якій двадцять років, і Оксанка, яка ще й школи не встигла закінчити, у восьмому класі була. Мама перед смертю просила, щоб Наташа не віддавала меншеньку нікому, щоб сама її доглянула. І Наташа оформляє опікунство над сестричкою. Одружується Наташа з хорошим хлопцем Овчаренком Валерієм, який не побоявся взяти сироту . Це батько і мати нашої Віки, що пише реферат. Наташа спочатку працювала на фермі дояркою, а потім платити перестали, колгосп розпався. Зараз вона у відпустці по догляду за Вікою і за меншим Стасиком. Наташа з Валерієм розвели п’ять корів, більше десятка свиней. Жити ж якось потрібно було. Хоч і молоді, та роботи не боялись. Через деякий час купили машину, обстановку у хату, комп’ютер. Потім Наташа працювала у їдальні кухарем, а зараз вона – сільський листоноша. Вона і нині проживає у маминій хаті. Тут залишились мамині речі, сімейні фото. Сюди щороку з’їжджаються брати, сестри, їхні діти.
Оксана закінчила дев’ять класів і мріяла стати медиком. У Лохвиці Полтавської області (а це кілометрів тридцять від нашого села) було медучилище. Класний керівник Носенко Валентина Василівна поїхала з нею до директора в Лохвицю, поговорила з ним. Вчилась дівчина непогано. Директор виявився порядною людиною і взяв сироту на бюджет. Наташа з чоловіком опікувались меншою сестрою, допомагали їй. Після навчання Оксана виїхала до Києва. Спочатку працювала медсестрою, але там була низька зарплата. І тому почала шукати іншу роботу. Зараз вона начальник філіалу у великій престижній фірмі, оформляє угоди з продажу ліків. Одружена, має синочка Тимофія. А от посидіти в декретній відпустці в неї не виходить. Береже свою роботу, довго вона її добивалась. Тому доглядати синочка допомагають батьки чоловіка, які проживають поблизу.

Зустріч Нового року у Білій Церкві у Юрка.
Зустріч Нового року у Білій Церкві у Юрка.

Отак і розлетілися всі по світу. Наташа –у Волошнівці, Роберт та Регіна – у Ромнах, Юра – в Білій Церкві, Дмитро – у Шалигіно під Шосткою, Оксана – у Києві. В них є хороша традиція – з’їжджатися зустрічати разом свято Нового року. У цьому році тут, у Волошнівці, у минулому – у Ромнах, у позаминулому – в Білій Церкві.
– А як же литовська рідня?, – запитали ми.
-А ще в ті далекі часи їздили до Литви мама, Наташа, Регіна, Оксана. Є рідна тітка, двоюрідні брати, сестри. Заможно живуть. Як розпався Союз, втратили зв’язок. Зараз шукаємо їх по інтернету. Щвяцкус, виявляється, рідкісне прізвище. Знайшли одного родича в Москві.
Отаке непросте життя було в бабусі нашої Віки – у Швяцкус Наталії Степанівни. Звичайна жінка, яка здійснила чисто людський подвиг, виростила вісім дітей. Ще в Казахстані вона отримала ордени Материнської Слави третього та другого ступенів. Материнська праця непомітна. Зварити їсти, підшити одяг, дати лад в будинку… Але весь порядок в домі залежить від неї, матері. Її доброта, її самовідданість передається дітям.

Односельчани знали цю сім’ю як дружну і роботящу. Щвяцкус Наталія була простою і водночас великою жінкою – Матір’ю. Не побоялася відповідальності, тяжкої праці, дала життя дітям. І вони – її продовження – працюють на благо рідної України. Чесні, не розбишаки, не наркомани, не п’яниці. Мати навчала їх бути Людьми з великої літери.

Овчаренко Віка, Шрамко Владислав, Тодавчич Павло
Керівник: Вовк Любов Федорівна

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *