На канікули Богдан приїжджав до бабусі кожного літа. Хоча навчається вже у восьмому класі, та не полишає звички пожити в селі. Йому подобається топтати росяні трави, часто босоніж ходити в саду, вслухатися у спів пташок. Та найбільше його тягнуло до річки, де можна на березі закинути вудки, а самому вмоститися під старезною дуплуватою вербою і залюбки поринути у фантастичні думки.
Погляд його сіро-синіх очей ніби плавав по хвилястій поверхні річкової води, іноді вихоплював нерозкриті квітки латаття і ряски, що зеленіла попід берегом. Від пориву вітру та ряска роз’єднувалась і, ніби маленькі острівці, зникала з течією. Так було і того липневого дня.
Ледь сонце залоскотало землю, Богдан нашвидку вмився, взяв вудку, поживу для риби, пакет з їжею, який ще звечора приготувала бабуся, і швиденько попрямував до річки.
Вона ще була оповита холодним білим туманом, крізь який, ніби пера жар-птиці, пробивалися сонячні промені. Ранкову тишу порушував веселий пташиний спів та гелготання гусей, що наближалися до річки.
Хлопець начепив наживку, закинув вудку і став чекати, вмостившись на оберемок сіна. Улюблена верба старанно полоскала у прибережній воді тонке галуззя і трохи поскрипувала, ніби їй важкуватою була ця робота. Сонце набирало висоту і щедріше пригрівало. Воно щиро посміхнулося Богдану і кинуло відблиск свого диску на воду. Чи то від цього, чи від бажання хлопчини поплавок затанцював і почав пірнати.
Богдан плавно підвів вудку до берега і підняв над травою. На крючку тріпотів карась.
От і добре, – зрадів юний рибалка, – хороший початок.
Знову начепив наживку і вміло прилаштував вудку. Цього разу спіймався невеликий короп. За ним – ще кілька карасиків і вертлявий в’юн. Заправивши гачок останньою приманкою, хлопець закріпив вудку і пішов до гурту дітлахів, що прийшли покупатись і розважитись. Вони стрибали у воду, галасували і сміялися. Від бризок їхнього сміху і Богдану стало ще радісніше. Він майже забув про вудку і гарячковито сказав:
– А що, пацани, пограємо в латки? Бризкатись та хлюпатись у воді й каченята можуть. – То як, доведемо, що вміємо пірнати й доганяти один одного? –
– Доведемо! Доведемо! – задзвеніли над річкою хлоп’ячі голоси.
Вони пірнали, присідали, збивали круг себе водяний захист, барабанили ногами. Захоплення вихлюпувало з дитячих сердець. Награвшись, дружно вийшли на берег і вляглися на розігрітий сонцем пісок.
А Богдан швиденько підбіг до верби. Нахилився взяти вудку, та її на місці не було. Кинув погляд на річку. По ній чорним вужем пливла його вудка. Дістати її було неможливо, бо глибина посередині річки була велика і він з досадою почав збиратися додому.
– Ну, хоч риби принесу бабусі, – заспокоював себе хлопець.
Раптом з гурту хлоп’ят донісся незрозумілий лемент. Вони кричали і показували на річку. Сміливіші пірнали у воду, швидко виринали і знову пірнали. Богдан вирішив, що вони продовжують грати в латки і взяв відерце з рибою, щоб поспішити додому. Та галас не припинявся. А коли один із хлопчиків відчайдушно закричав: «Допоможіть! Рятуйте!” – Богдан миттю підбіг до гурту. Він швидко зорієнтувався, що сталося. Серед хлоп’ят не було опецькуватого Сергійка. Як згодом з’ясувалося, йому захотілося ще скупнутися. Він сміливо зайшов у річку і хотів попливти, та холодна глибинна течія зімкнула йому ноги і тягнула на дно. Хлопчик боровся, як міг. Друзі, що кинулись на допомогу, не могли його витягнути. Богдан за лічені секунди опинився біля Сергійка. Він однією рукою міцно обхопив обважніле тіло хлопчика і щосили погріб до берега. Налякані хлопчаки обступили товариша, якому Богдан вже робив штучне дихання. І коли Сергійко розкрив очі – всі полегшено зітхнули. Вони дивилися на рятівника із захватом і вдячністю. А рятівник повагом промовив:
– Ніколи не йдіть у холодну воду розігрітими, пацани. І завжди купайтеся тільки у присутності дорослих.
– Добре, – дружно відказали хлоп’ята.
